Волиняни шанують і пам’ятають Анатолія Дімарова.
Вічная пам’ять!
(1922 – 2014)
Поховали Дімарова – совість країни.
Українцем він став у нас, на Волині
29 червня 2014 року пішов з життя Анатолій Дімаров – видатний український письменник, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка (1982). Анатолій Андрійович народився 5 травня 1922 року в Миргороді на Полтавщині у сім’ї вчителя Андроника Гарасюти. Коли родину розкуркулили (експроприювали), батьки задля безпеки дітей розлучилися: мати вказала, що чоловік помер, змінила документи і дала дітям своє дівоче прізвище «Дімарови». У повоєнні роки Анатолій Андрійович працював у газеті «Радянська Волинь», а 1949 року він видав першу збірку оповідань «Гості з Волині». Є автором новел «На волинській землі», «Волинські легенди» і ще ряду чудових повістей і оповідань, присвячених нашому краєві. Навчався в Літературному інституті ім. М. Горького в Москві (1950 – 1951), у Львівському педагогічному інституті (1951 – 1953). Працював редактором у багатьох видавництвах. Загалом творчий доробок письменника складає кілька десятків томів. Майже щороку з – під його пера виходила нова книга, наповнена потужною енергетикою і надзвичайною гостротою. З нагоди 90 – річчя Анатолія Дімарова було нагороджено орденом Ярослава Мудрого 1У ступеня, який він відмовився прийняти з рук Януковича і написав з цього приводу заяву, засвідчивши оригінал замість печатки своїм пальцем (на фото). Він був чесним, правдивим, не зраджував своїм життєвим принципам та ідеалам.
Вічная слава незабутньому побратимові! Нехай святиться його ім’я!
АНАТОЛІЙ ДІМАРОВ: «НА ЖАЛЬ Я НЕ БУВ БАНДЕРІВЦЕМ!»
«На Волині я став українцем!». Ці слова любив повторювати Дімаров, якого у наші краї привела Друга світова війна. Ще ішли бої за Ковель, коли Анатолій Андрійович разом з Юхимом Лазебником, призначеним редактором «Радянської Волині», військовим літаком приземлилися у Луцьку. Прибувши сюди «совєтом» і «окупантом» (хоч, як каже Дімаров, «окупантом гуманним», бо ж у місцевих не стріляв), через кілька років він переїхав у Львів «переконаним націоналістом». Дімаров першим з українських письменників написав про голодомор, який сам пережив, про колективізацію з – під нагана. У полтавському селі, де жив з братом і мамою (батька розкуркулили), люди їли людей. Проте ці сторінки з роману були нещадно вирізані цензурою і відновлені лише через 45 років.Та ніколи у його численних творах не звучала тема ОУН – УПА. Але ж Дімаров перебував на Волині у час, коли тут «зродилась армія УПА»! Про це й запитала під час останньої зустрічі у Києві. – Нічого, Наталонько, не написав, бо я сам, на жаль, не був бандерівцем чи мельниківцем. Тільки тому! Я пишу про те, що знаю сам, а не з чужих уст.
Гуманні окупанти
Все ж був єдиний нарис про мельниківців, який Дімаров написав для «Радянської Волині» у липні 1945. Про це він згадує у книзі своїх спогадів «Прожити і розповісти». «13 липня наша газета опублікувала статтю полковника державної безпеки О. Яковенка: «Бандити, які не покаються, будуть знищені». Там розповідалося про одного мельниківця, який вирішив скласти зброю і здатися. «З повинною прийшов Квятковський, – писав полковник, – псевдо «Богдан», сотенний. Його тяжка провина органами радянської влади була прощена, і він живе як вільний громадянин». Прочитавши це, я одразу ж загорівся ідеєю: взяти у Квятковського інтерв’ю. Пішов до Лазебника. «А ви думаєте, я не думав про це?» – посміхнувся скептично Юхим Антонович. «Так організуйте мені зустріч з ним! Я одразу до нього й поїду…» – «Куди? На Колиму?» Вийшов од нього як у воду опущений. Виявляється, що той нещасний Квятковський помандрував у місця «не столь отдаленные» вже тоді, коли полковник державної безпеки готував для газети статтю. Що він уже там, за колючим дротом, «живе як вільний громадянин».
І тоді ж я згадав про інших мельниківців, з якими, не підозрюючи, що вони мельниківці, довелося зустрітися ще у сорок четвертому році, одразу після того, як я опинився у Луцьку. Тоді Лазебник мене викликав: в обком партії прийшов загін місцевих партизанів, порозмовляйте і підготуйте матеріал на цілу сторінку».
Цілий день Дімаров розмовляв з тими партизанами, що, не шкодуючи ні життя, ані власної крові, всі роки окупації провоювали з фашистами. Всі були молодими і особливо красивими. Припав йому до душі кулеметник Альоша, росіянин з Орловщини, який утік з фашистського табору, розташованого у самому центрі Німеччини, й прибився до цього загону. Як він воював! Німці призначили велику винагороду за голову «бандита Альоші». – Я списав майже весь блокнот бойовими епізодами, кілька днів готував сторінку, присвячену бойовим діям загону.
А тоді покликав Лазебник: – Де ваші записи про загін? Принесіть, усе принесіть! І блокнот у першу чергу!» Приніс. «Кидайте у грубку! І забудьте, що писали». – «Чому? Як же я їм в очі гляну!» – «Навряд чи вам це вдасться зробити. Вони вже всі заарештовані. Це партизани. Тільки не наші. Націоналісти. Їх будуть судити».
– Я пам’ятаю, як мені було гірко та боляче, було таке відчуття, наче я зрадив усіх отих людей, кинув їх власноруч у вогонь. Лише пізніше, набагато пізніше зрозумів, що, спалюючи ті папери, Лазебник в першу чергу рятував мене. Він знав, що чекало б на мене, коли б отой блокнот, усі ті аркуші та потрапили до недремних органів НКВС?.. Але в душі у мене вже колотилося, і я поклявся, що жодного позитивного представника радянської влади у моїх творах не буде. Часом питають, чому я взявся за сімейну тематику. Щоб не писать про тих падлюк!
У лютому 1946 – го відбувалися вибори до Верховної Ради. Дімарову як журналісту обласної газети для їх висвітлення припав Горохівський район.
– Я вибрав найглухіше село. Мені кров з носа треба було написати, що навіть у найвіддаленішому селі, довкола якого бродять мельниківці, люди горою стоять за радянську владу. Добирався туди не сам. Виїхав ще взвод автоматників та кілька душ з активу районного. Теж усі озброєні автоматами (супутниками агітатора, як їх називали скалозуби) та ще й гранатами. Вже перед селом позлазили з саней та й розсипалися в цеп, тримаючи напоготові зброю. І було таке враження, наче атакували ворога, що засів у селі. «Село, – пише Дімаров у спогадах, – не зустріло нас кулеметним вогнем, село наче вимерло. Тільки крайні од дороги хати були обмальовані тризубами, обписані націоналістичними гаслами. Найчастіше траплялося «Слава Україні!»
– Стереть! – скомандував лейтенант з блакитними погонами.
– Может, поджечь? – запитав старший сержант. Дур – р – ак! Завтра ж виборы! Ти што, забыл? Стерши всі написи, попрямували до сільради, де містилася виборча дільниця. Ішли і цілилися автоматами у вікна, а за ними, здається, не було жодної живої душі. Жодного людського обличчя по той бік. Все поховалося при звістці: «Совєти ідуть!»
Наступного дня Дімаров вже був у редакції. «Сидів за письмовим столом, строчив кореспонденцію в номер з красномовним заголовком: «Голосують людські серця». Думки вискакували як чортики з бочки, обкатані рядки лягали один до одного, наче й не я їх писав, а штампувала відрегульована добре машина. Чи могла з’явитися у той час інша стаття? Про те, що було насправді. І де б був автор такої кореспонденції?.. Та тогочасний я просто не міг написати по – іншому, бо щиро вірив, що Сталін дні і ночі не спить, піклуючись про своїх синів і дочок. Хоча неправда, іноді моя віра у справедливість нашого ладу таки похитувалася. Навпроти редакції стояв будинок НКВС, вікна в якому світилися цілу ніч. Якось я був «свіжоголовим» – так називався у редакції черговий, який вичитував щойно зверстані сторінки газети перед тим, як підписати до друку. Підійшов до вікна, за яким розгорався світлий ранок. Потягнувся, та так і застиг з піднесеними догори руками: оті важкенні, оббиті залізом ворота НКВС раптом почали одчинятися. З розтуленої пащеки полився суцільний людський потік: жінки, діти, дівчата, згорблені від старості діди і молоді чоловіки. По обидва боки крокували солдати: одні з собаками, інші тримали наперевіс гвинтівки з примкнутими багнетами. І не було колоні кінця. Наче вся Волинь була зігнана у жахливий той двір… Не один день по тому ходив як у воду опущений. «Врешті не витримав, розповів лазерникові. – Ну, нехай чоловіки, вони проти нас воювали. А діти?.. А оті немовлята? Їх за віщо?.. Юхим Антонович довго мовчав, а потім сказав якимось аж надломленим голосом: Я теж бачив тих нещасних людей. І розповів, як секретар обкому Профатілов запросив його поїхати на вокзал: подивитися, як відправлятимуть до Сибіру мельниківців – бандерівців. У товарних вагонах, з загратованими вікнами. Крик, стогін, лайки солдатні, що супроводжувала ті вщерть набиті вагони.Ви тільки про цю розмову нікому, – попередив уже біля нашого будинку Юхим Антонович. І я про неї мовчав, доки й був на Волині».
Бандити чи герої?
Живучи і працюючи на Волині в останні місяці війни та у буремний післявоєнний час, Анатолій Андрійович не міг не зустрічатися з бандерівцями –мельниківцями і в побуті. Щоправда, не завжди про те здогадувався…
– Коли я виступав на святкуванні 90 – річчя останнього головнокомандуючого УПА Василя Кука, то пожартував: «Дуже вдячний, що ваші хлопці мене не вбили!» А було так… У редакції «Радянської Волині» секретарем у Лазебника працювала така собі Валя. Вона була очима і вухами оунівців, зв’язковою Центрального проводу. Її при мені потім й арештовували… І Лазебник був, коли її, нещасну, з редакції й забирали… Така файна дівка! Ми ж її з Яковом Чернявським сватали за кореспондента «Радянської України» по Волинській області. Поїхали до неї у село, а жила під Луцьком, над Стиром. Погостювали, пішли чогось прогулятися на кладовище… Полягали на траві… А тут де не візьмись хлопці, полягали на траві біля нас. Звідки ми знали, що то бандерівці?.. Такі всі ставні, гарні! Валя знала, хто вони, відкликала старшого убік. А то могли б подушити як кошенят! Та той хлопчина–кореспондент потім Бога молив, що Валин батько нам відмовив! Батько ж знав, хто вона була.
– Ви описали у мемуарах, як були свідками страти вояків УПА на луцькому ринку…– Вішали двох мельниківців, двох членів Повстанської Армії. Того ж таки літа, що й відправляли до Сибіру нещасних людей, яких я бачив на подвір’ї НКВС з вікна редакції. Я любив заглядати на луцький базар. Інколи й копійки не мав за душею, а йшов пошвендяти поміж рядами, прислухатися до місцевої говірки. Енкаведисти зігнали людей просто з торгових місць: ті все покидали. Мене пропустили у перший ряд. На мені ж була військова форма, побачили: «Свой!»
У спогадах Дімаров пише: «Я так жадібно вдивлявся в обличчя засуджених. Що відчуває засуджена до страти, з петлею над головою людина? Ситий, мордатий, у хвацько збитому набакир картузові старшина звично накинув петлі на шиї, ще й посмикав, перевіряючи, чи добре тримаються. Весело закричав до шофера: «Па – а – шол!» Отой схожий на підлітка кленовим листком загойдався у повітрі, а другий одразу ж і впав на землю: обірвався, не витримавши його ваги, мотуз. Ще перед тим, як упасти з машини, він глухо вигукнув: «Сла…» Та горло йому одразу ж здушила петля. І вдруге обірвалася петля.
– Та Господи! – не витримала якась жінка. – Та що ж ви робите, люди! Та його ж уже сам Бог милує! Та енкаведистам було не до Бога. Вертався з базару, а у вухах моїх все лунало «Сла…» повішеного за третім разом – отого чоловіка, мельниківця. Бандита. Який пішов на смерть із обірваним вигуком «Слава Україні!» Іще, я боявся сам собі признатися в цьому, у мені ворушилося співчуття, перемішане з повагою до чоловіка, страченого енкаведистами. Як він гордо стояв! Як, несхильний, помер! Ні, не міг отак померти бандит та грабіжник, образ якого не сходив зі сторінок наших газет. Тут, думав, щось не те…»
– Я не міг про це написати навіть тоді. Якби дізналися, про що пишу – пішов би у Сибір! Я жив, обкладений червоними прапорцями. 45 років пролежав у шухляді роман, з якого цензура видерла сторінки про голодомор й колективізацію. З мене за нього бочку крові виточили, сіоністи за образ Ляндера розпинали аж до ООН… І коли червоних прапорців навколо мене вже не стало, до тематики тієї ж ОУН вже не міг повернутися. Я переболів темою. А задумів було! Оглянуся – як хрести на кладовищі… Як сьогодні ви сприймаєте бандерівців – мельниківців? Це герої чи бандити? – Це найбільші герої, які воювали за Україну. І якби не було УПА… то України вже й не було б. Вона б здалася без бою, розчинилася б у Росії… Знаєте, яка моя найбільша мрія, може, трохи й «бандитська»?.. Щоб Росія якось відчепилася від України! – Може, Україна від Росії? – Україна не відчепиться. Але я і вірю, і мрію, що Божа правда є на світі і вона здійсниться. Хотілося б хоч краєчком ока побачити не просто, як воно далі буде. А що Україна, за яку боролася й УПА, таки струсить паразитів зі своїх плечей і їх розпрямить.
Наталія МАЛІМОН.
Луцьк – Київ – Луцьк. http://www.viche.lutsk.ua/ (скорочено)
АНАТОЛІЙ ДІМАРОВ НА ВОЛИНІ СТАВ НАЦІОНАЛІСТОМ
Талант майстра Слова і талант бути Людиною. Ці дві координати визначили долю Анатолія Дімарова – відомого українського письменника, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, уродженця Полтавщини, який другою своєю батьківщиною називає Волинь.
Під Ковелем ще гриміли бої, ночами «мессершмітти» скидали бомби на волинську землю. А він, вчорашній фронтовик, якому ще й двадцяти двох не виповнилося, у благенькій солдатській шинелі і червонофлотських штанях, примостившись у задній кабінці санітарного літака, яку наскрізь пронизував крижаний вітер, летів над засніженими березневими полями до Луцька. В іншій кабіні, призначеній для поранених і трохи краще захищеній, сиділи Юхим Лазебник та його дружина, Ніна Павлівна. Юхима Антоновича призначили відповідальним редактором щойно відновленої газети «Радянська Волинь», він запропонував роботу в ній Анатолію Дімарову, той зразу ж погодився. І ось таким чином вони разом добиралися до ще прифронтового Луцька. Газетярська робота – це постійне перебування у вирі подій, зустрічі з людьми. Так молодий, вдумливий і совісний журналіст пізнавав Волинь, яка, як він зізнається пізніше, залишила глибокий слід у його душі. «Тому глибокий, що саме там я став національно пробуджуватися. Це сталося, звичайно, не відразу, не в один день. Особливо вразило мене, коли на моїх очах на ринку вішали двох героїв національного підпілля». А ще було спостереження за тим, як місцеві селяни не хотіли йти до колгоспів, як волинян відривали від рідної землі, від їхніх домівок і в набитих до далі нікуди «теплушках» відправляли на північні простори Росії — когось за те, що був у лавах українських повстанців, інших – за те, що поділилися з повстанцями, своїми рідними чи просто односельцями, шматком хліба, ще інших – тільки за те, що комусь з нової влади сподобалася їхня добротна хата під білою бляхою і щоб в ній поселитися, треба було вигнати з оселі господарів.
Дивився на все те і згадував пережите в дитинстві. Коли його родину розкуркулили, забрали землю, пасіку, дім, а батька, надзвичайно працьовитого і набожного селянина, Андроника Гарасюту відправили з Полтавщини невідомо куди. Мама, донька священика, щоб врятувати двох своїх синів, п'ятирічного Толю і трирічного Сергійка, змушена була податися у білий світ, дати дітям своє дівоче прізвище, аби і їх не відправили до Сибіру. Так він і став Дімаровим. Їх прихистила добра душа на Донеччині, там, на віддаленому хуторі, Марія Олексіївна і працювала вчителькою, вела зразу всі чотири класи та ростила своїх хлопчиків.
Спогади про Полтавщину та Донеччину і спостереження на Волині формували у душі Анатолія Дімарова цілісний образ України – трагічний і прекрасний. І як скаже він пізніше в одному з інтерв’ю, «летів я на Волинь переконаним сталіністом. Та її люди, зустрічі з ними, тодішні події, газета, до якої я мусив писати не те, що думаю, зробили з мене українського націоналіста. До Львова у 1950 році я вже їхав націоналістом». Пізніше він навчався у Львівському педагогічному інституті, Літературному інституті імені Горького в Москві, був директором видавництва «Радянський письменник». Але саме на Волині багато що було вперше. У Луцьку Анатолій Дімаров зустрів свою кохану дружину. Як згадує Євдокія Несторівна у книзі «Неспокійна моя доля», прийшла вона, викладачка Луцького вчительського інституту, до відділу культури і шкіл редакції «Радянської Волині», щоб з’ясувати, чому це завідувач цього відділу так поправив її наукову статтю. Але побачила Його і забула, що мала намір сваритися. Він пояснював, що газета – не наукове видання, надруковане в ній має бути зрозумілим для всіх читачів та й не варто вважати особливою заслугою Яблочкова винахід електричного освітлення (про це і була стаття) – «От Едісон зі своєю електричною лампою розжарення справді зробив переворот… І лампа Едісона, до речі, з’явилася майже одночасно зі свічкою Яблочкова». Вона слухала, але не чула. Перед очима – тільки ставний русявочубий юнак із замріяним поглядом, якого вона вже якось запримітила у міському парку Луцька, а ще відчинене вікно кабінету і гілка каштана, що зазирає у шибку. З того часу минуло понад шістдесят п’ять років, а вони й досі разом. Перше сходження Анатолія Дімарова на літературний Олімп також розпочалося у Луцьку. 1949 року у львівському видавництві «Вільна Україна» побачила світ його перша збірка оповідань «Гості з Волині». Слідом за нею з’явилися книжки «На волинській землі», «Волинські легенди». Серед його ранніх видань малої прози також збірки оповідань і новел «Через місточок», повість «Син капітана», збірка повістей і оповідань «Жінка з дитиною». Та неймовірну популярність авторові принесли перші романи – «Його сім’я» та «Ідол». Серед тогочасної заідеологізованої виробничої прози про п’ятирічки і соцзмагання вони виділялися насамперед своєю тематикою – про родинні стосунки, спілкування, людські почуття, страждання і радощі. В них засвітилася людська душа – те, що, власне, і має бути головним об’єктом дослідження письменника і найважливішим рушієм літератури. Цензура безбожно «різала» твори Анатолія Дімарова, не пропускала написаної ним правди. З романів «І будуть люди» та «Біль і гнів» було вилучено, за спогадами Євдокії Несторівни, майже 400 сторінок. Нечуваний в історії літератури факт: Державну премію імені Тараса Шевченка Анатолію Дімарову присудили тільки за другий том роману «Біль і гнів». «А першого тому, де я описую долю селян від революції до примусової колективізації, яка розорила село і призвела до голодомору 33 – го року, наче й не існує. Такого ще не було в світовій літературі, аби, нагороджуючи твір, замовчували те, що не подобається владі, а премією відзначали лише «потрібну частину», – казав письменник.
Надія ГУМЕНЮК
Незалежна громадсько – політична газета «Волинь»,
17 травня 2012 року (скорочено)
