Для мене Т. Г. Шевченко – як пісня: то весела, то сумна, урочиста або щемливо – лірична; він – найсвітліші спогади про незабутню матір мою Марію. Скільки я себе пам’ятаю, моя мати співала: біля печі зранку, над колискою ввечері або й вночі, вдень на полі, за ткацьким верстатом, за святковим столом… Мати знала тисячі пісень, але з особливим піднесенням виконувалися пісні на слова батька Тараса:
– «Садок вишневий коло хати»;
–«Така її доля…»;
–«Думи мої, думи мої»;
–«Заповіт»;
–«Тополя»:
–«Зоре моя вечірняя»;
–«Тече вода з – під явора»;
–«Зацвіла в долині червона калина»;
– «Ой люлі – люлі, моя дитино».
Мама співала в церкві, але релігійних книжок у нас не було. Натомість, був читаний – перечитаний, пошарпаний «Кобзар», і довгими зимовими вечорами вся сім’я плакала над долею Катерини чи суворо мовчала, слухаючи актуальну й дотепер поему «Кавказ». А пізніше відбулося моє знайомство з геніальними пісенними шедеврами: «Реве та стогне Дніпр широкий» і «Ой, чого ти почорніло, зеленеє поле?».
Своїх синів з «Кобзарем» я познайомила ще до школи, а тепер вже для онуків читаю й співаю на вірші Шевченка власні мелодії, напам’ять можу декламувати з годину.
« Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує!..
Знать, од Бога
І голос той, і ті слова…» –
ці поетичні рядки читав мій онук Іванко на Шевченківському святі у школі.
Отож, цінуймо Боже слово, говорімо українською мовою, читаймо «Кобзар»!
Ганна Маковська
