«НАША ДУМА, НАША ПІСНЯ НЕ ВМРЕ, НЕ ЗАГИНЕ…»

Spread the love

(з історії одного шевченкового рядка)

 

 Хто не знає крилатих рядків з Кобзаревого вірша «До Основ’яненка»: «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине…»? Та мало кому відомо, що в оригіналі вони звучали інакше і що впродовж років змінився їх зміст. Приводом до появи цієї поезії були спогади письменника Григорія Квітки – Основ’яненка про Антіна Головатого, армії бригадира, запорозького військового суддю, згодом полковника і кошового отамана Бузького Козацького Війська, пізніше перейменованого на «Військо вірних Чорноморських козаків» під протекторатом князя Григорія Потьомкіна («великого гетьмана»).

 

 Антін Андрійович народився у простій козацькій сім’ї на Полтавщині. Завдяки грамотності, кмітливості, працелюбству і хоробрості у 16 років стає курінним отаманом, через чотири роки – полковим старшиною і його обирають військовим писарем Підпільненської Січі. Щоб у будь – який спосіб зберегти запорозькі вольності, 1774 року Головатий подає Катерині ІІ проект реформування Війська Запорозького. Однак імператорським маніфестом від 3 серпня 1775 року вже було прийнято рішення про ліквідацію Запорозької Січі. Щоб врятувати Січ, до Петербурга поїхало спеціальне посольство, з цінними подарунками і великими грошима, але це не допомогло. Катерина вирішила принизити українських послів: під час обіду на їхню честь подали ложки з такими довгими ручками, що ними не можна було їсти, і тоді вони стали годувати один одного, кепкуючи при цьому над «гостинністю» цариці та столичного панства. Згодом царський уряд, що готувався до війни з Туреччиною, звернувся до козацьких ватажків за допомогою і саме тоді завдяки активній участі Чорноморського війська 1790 року були взяті фортеці Тулча, Юлія, Ізмаїл, Хаджибей та ін. Після переможного закінчення війни Катерина ІІ на прохання козаків дає їм дозвіл переселитися на Кубань, де був заснований спочатку козацький кіш, а згодом – Нова Січ. У поході на Персію, під час якого загинуло багато чорноморців, кошовий отаман важко захворів і 29 січня 1797 року помер від виснаження на 53 році життя. Поховано його, за однією з версій, у Катеринодарі (Краснодарі). Вже в наш час в Одесі на честь Головатого споруджено пам’ятник. Після його смерті ліквідується посада кошових отаманів, а з числа російських генералів призначається спеціальний наказий гетьман (останній з них – Кирило Разумовський). З 1860 року усіх чорноморських козаків було перевено до складу Кубанського Війська. Отака історія нашого народу – героїчна і, разом з тим, – трагічна.

 А тепер – мова безпосередньо про вірш. Під час навчання в Петербурзькій академії мистецтв у журналі «Отечественние записки» за 1839 рік Шевченко прочитав нарис про зустрічі Квітки – Основ’яненка з видатним козацьким ватажком, який неодноразово відвідував їхню родину у маєтку під Харковом. Ця розповідь справили на поета величезне враження, збудивши його творчу уяву. Він пише вірша про трагедію зруйнування Запорозької Січі і звертається до шанованого і широко знаного письменника з проханням розповідати нащадкам «про старину, про те диво, що було, минуло…», з надією, що сам прочитає про незабутні часи, хвилюючі події і «ще раз усміхнеться серце на чужині, поки ляже в чужу землю в чужій домовині». Він просить: «Співай же їм, мій голубе, про Січ, про могили», бо упевнений: «батько добрий голос має», його люди поважають і весь світ повинен дізнатися, «…що діялось в Україні, за що погибала… слава козацькая». А видатному військовому діячеві Тарас Григорович присвячує такі рядки:

Наш завзятий Головатий
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!

Вже через місяць Шевченко пересилає до Харкова, автору широковідомих повістей «Маруся» і «Сердешна Оксана», свого листа – посвяту з віршем про нього. Письменник – слобожанин був щиро здивований незвичайним поетичним дарунком, отриманим з Санкт – Петербурга, підписаним псевдонімом «Перебендя». Лише через рік, у 1840 р., коли побачило світ перше видання «Кобзаря», і серед восьми творів був надрукований цей вірш, Квітка – Основяненко дізнався, хто його написав. На жаль, знайомство двох Великих Українців так і не відбулося. Але листувалися побратими дуже активно. Відомий письменник із Слобожанщини виявляв надзвичайне зацікавлення творчістю молодого поета, радів його успіхам і висловлював щире захоплення з того, що він не звертає уваги на напади російських критиків і продовжує писати українською мовою, яку Бєлінський називав «крайовим діалектом простолюддя».

Завдяки дипломатичному таланту, гострому розуму, кмітливості, Антіну Головатому вдалося умовити царственних осіб на нових землях залишити козакам деякі їхні вольності, прапори і клейноди. Та оцінки його історичної місії були неоднозначні. Зокрема, Пантелеймон Куліш писав Шевченкові: «Ви вихваляєте Головатого – особу не дуже важну і маловідому народові та історикам», і радив переробити рядок з вірша «До Основ’яненка», про який згадувалося вище. Однак, вносячи правки до своїх творів для наступних видань «Кобзаря», поет не послухав Куліша. Повернувшись із заслання, він змінює у тексті, де йдеться про Головатого, деякі слова: «Наша дума, славослови, не вмре, не загине…», маючи на увазі під «думою» мрію про волю України. Нарешті, 1860 року, під час верстки «Кобзаря» у своїй друкарні, Куліш наполягає ще на одній редакції: «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине…». Саме у такому вигляді цей рядок залишився і став без­смертним, хоча у ньому, на жаль, вже немає згадки про кошового отамана. Проте історія твору «До Основ’яненка» на цьому не закінчується. Шевченкова поезія надихнула Миколу Лисенка на написання кантати «Б’ють пороги», де вже музичними засобами композитор висловив біль за втраченими козацькими вольностями. Видатного військового діяча Тарас Григорович ще згадує в своїх творах «Гайдамаки», «Слепой», «Близнецы», зокрема, у поемі «Невольник він пише: «Те­пер, кажуть, в Слободзеї останки збирає Головатий //Та на Кубань хлопців підмовляє. Нехай йому Бог поможе!».

Особисто для мене ім’я кошового отамана пов’язане з відвідуванням у 80 – х роках мин. ст. під час фольклорного фестивалю «Золоте яблуко» Краснодарського крайового історичного музею на Кубані. У невеликій кімнаті, в тісноті, знаходилися козацькі реліквії: кілька гармат Разумовського, зброя, одяг пластунів – розвідників, різноманітні документи. Є свідчення, що Головатий мав не лише великий талант до військової справи, а й був обдарований визначними поетичними й музичними здібностями – мав гарний голос, добре співав і грав на бандурі. Серед рукописів я звернула увагу на його авторські твори – бурлескні великодні вірші та «Пісні Чорноморського Війська», в яких автор дякує Катерині, що «вказала козакам на Тамань дорогу і що «ворожого черкеса, як того зайця, по скелях ганяли», і про те, як обживали «кавказьку Україну» (Кубань). А у кутку, між експонатами, стояло на підлозі величезне, понад півтора метра висотою, в срібному окладі з напівдорогоцінним камінням, Євангеліє останнього кошового Січі Запорозької Петра Калнишевського. В музеї мені сказали, що його взяли з собою на Кубань козаки, коли полишали Україну. Проте є свідчення, що ще перед ВВВ, на початку 40 – х років XX ст., воно знаходилося в Покровській церкві в Нікополі на Дніпропетровщині і було вивезене вже під час війни. Я неодноразово зверталася і до кубанців, і до наших співвітчизників (від заст. міністра культури – до митців та музейчиків, навіть говорила телефоном з кореспондентом місцевого радіо по Україні п. Сергієнком), які побували на Кубані, з проханням розшукати нашу національну реліквію. Єдине про що дізналася, – те, що в тому музеї сьогодні Євангелія вже немає і що ніби – то його перевезли у філіал – «Хату козака», у передмістя Краснодара. Чи повернуться колись наші святині на батьківщину?

РУТКОВСЬКА Ольга З книги «Забуте і воскресле». – 2007: К. – С. 122 – 124  

Written by 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *