ЛЕСЯ УКРАЇНКА
Колись нашу рідну хату
Темрява вкривала,
А чужа сусідська хата
Світлами сіяла.
Та минав ти, наш Кобзарю,
Чужії пороги,
Орав свою вбогу ниву,
Рідні перелоги.
Гомоніла твоя кобза
Гучною струною,
В кожнім серці одбивалась
Чистою луною.
Спочиваєш ти, наш батьку,
Тихо в домовині,
Та збудила твоя пісня
Думки на Вкраїні.
Хай же промінь твоїх думок
Поміж нами сяє,
«Огню іскра великого»
Повік не згасає!
Щоб між нами не вгасало
Проміння величне,
Ти поставив «на сторожі»
Слово твоє вічне.
Ми, як ти, минати будем
Чужії пороги,
Орать будем свої ниви,
Рідні перелоги.
1889 рік
На роковини
Не він один її любив,
Віддавна Україну
Поети славили в піснях,
Немов «красу-дівчину».
Від неї переймали сміх,
І жарти, і таночки,
Її байки, немов квітки,
Сплітали у віночки.
Той в ній давнину покохав,
Той мрію молоденьку.
Він перший полюбив її,
Як син кохає неньку.
Хоч би була вона стара,
Сумна, змарніла, бідна,
Для сина вірного вона
Єдина, люба, рідна;
Хоч би була вона сліпа,
Каліка-недоріка, –
Мов рана ятриться в ньому,
Любов його велика.
Вкраїна бачила не раз,
Як тії закоханці
Надвечір забували все,
Про що співали вранці,
І, взявши дар від неї,
Йшли до іншої в гостину;
Вони не знали, що то є
Любити до загину.
Він перший за свою любов
Тяжкі дістав кайдани,
Але до скону їй служив
Без зради, без омани.
Усе знесла й перемогла
Його любові сила.
Того великого вогню
І смерть не погасила!
1911 рік
