(до 75-річчя Анатолія Пашкевича)
Гойда, як море,Світязь хвилю синю,
Зовуся я красунею Волинню,
Я вся в лісах, озерах і долинах,
Я вся в розлогих вербах і калинах…
Коли співає Волинський народний хор, я згадую, як народилася ця музична візитка краю, справжній гімн Волині, подарований цьому чарівному краю незабутніми Анатолієм Пашкевичем і Дмитром Луценком. Для першого виступу новоствореного у 1978 році професійного колективу (як тепер кажуть – презентації) була підготовлена нова програма, але не вистачало заголовної пісні. Вона писалася довго, з безліччю варіантів. Автори напружено працювали і шукали оптимальний варіант. Вони час від часу зустрічалися то у Луцьку, то в Києві і, як правило, заходили до нас, у Центральний будинок народної творчості, який знаходився на території Лаври, в корп. № 15. Мабуть, у цьому старовинному монастирському приміщенні відчувалася якась особлива енергетика та доброзичливість господарів. Поряд з іншими піснями тут звучала і «Пісня про Волинь», а ми були її першими слухачами і критиками.
(до 75-річчя Анатолія Пашкевича)
Гойда, як море,Світязь хвилю синю,
Зовуся я красунею Волинню,
Я вся в лісах, озерах і долинах,
Я вся в розлогих вербах і калинах…
Коли співає Волинський народний хор, я згадую, як народилася ця музична візитка краю, справжній гімн Волині, подарований цьому чарівному краю незабутніми Анатолієм Пашкевичем і Дмитром Луценком. Для першого виступу новоствореного у 1978 році професійного колективу (як тепер кажуть – презентації) була підготовлена нова програма, але не вистачало заголовної пісні. Вона писалася довго, з безліччю варіантів. Автори напружено працювали і шукали оптимальний варіант. Вони час від часу зустрічалися то у Луцьку, то в Києві і, як правило, заходили до нас, у Центральний будинок народної творчості, який знаходився на території Лаври, в корп. № 15. Мабуть, у цьому старовинному монастирському приміщенні відчувалася якась особлива енергетика та доброзичливість господарів. Поряд з іншими піснями тут звучала і «Пісня про Волинь», а ми були її першими слухачами і критиками.
Дмитро Омелянович любив Анатолія, як сина і молодшого брата, витримував його невгамовний характер, оберігав від сторонніх нав’язливих приятелів, бо цінував геніальне обдарування композитора, і як міг, у всьому намагався йому допомогти. Разом вони створили пісні: «А мати ходить на курган», «Батькове серце», «Гуси летіли», «Мамина вишня», «Ой ти, річенько», «Пісня про хліб», «Хата моя, біла хата», «Яблунева доля» та ін. Луценко, так само, як і Пашкевич, любив Волинь, інакше хіба зміг би написати такого ліричного щемливого вірша, як «Пісня волинянки» (музика Олександра Зуєва).
Пашкевич був і залишається унікальною особистістю в українській культурі, самородком, неперевершеним мелодистом. Народився Анатолій Максимович 11 лютого 1938 року в селищі Довбиш Баранівського району – поліській глибинці на Житомирщині, в простій родині. Цей район колись мав назву «Мархлевський» і був заселений переважно поляками, мешканців якого у 20-30-х років майже всіх виселили або репресували. Тут багато костелів, тому, можливо, місцеві традиції наклали відбиток на характер і темперамент Анатолія, однак він був щирим українцем, справжнім патріотом, глибоко національним багатогранним митцем. Батько, помітивши зацікавлення сина музикою, продав корову «Лиску» і купив баян, на якому хлопець і навчився грати, сам влаштувався у місцевому Будинку культури, згодом створив у Житомирі Поліський народний хор.
Після роботи в 1963-1974рр. в Черкаському народному хорі Анатолій Максимович приїхав до Києва, деякий час працював в хоровому відділі Центрального Будинку народної творчості (я тоді була заступником директора), робив майстерні аранжування та гармонізацію народних пісень і власних творів; їздив у відрядження, допомагав сільським аматорам. Водночас керував Заслуженим ансамблем пісні і танцю України «Дарничанка» (1974-1977). Його професіоналізм дивував, адже він не мав музичної освіти (одночасно зі службою в армії лише закінчив заочні курси баяністів-керівників художньої самодіяльності при Всесоюзному Будинку народної творчості ім. Н. К. Крупської у Москві), але створив найкращі в Україні філармонійні народні художні колективи, написав понад 200 пісенних шедеврів, які й дотепер ніхто не перевершив! А ще мав дар красного письменства, майстерно володів словом, писав прозу і вірші. Бог наділив його унікальним талантом, який він, як кажуть, «загрібав лопатою». Та не цінував його, не розуміючи, можливо, що такі люди, як він, народжуються дуже рідко, – хіба що один раз на кілька мільйонів.
1978 року на запрошення першого секретаря Волинського обкому партії М. П. Коржа, який перед тим обіймав керівну посаду в м. Черкаси і цінував Пашкевича, як талановитого митця, Анатолій Максимович переїжджає до Луцька, де організовує професійний народний колектив, його призначають художнім керівником обласної філармонії. В місті створюють найкращі умови для побуту, і саме тут розцвітає неперевершений талант композитора, який відзначав, що тільки на Волині почувався «легко і вільно, тільки тут йому хотілося творити». Поліському краєві, який він полюбив, Пашкевич присвятив ще один свій шедевр – пісню «Світязь» на вірші волинського поета Йосипа Струцюка. 1978 Анатолію Максимовичу було присуджене звання «Заслужений артист України», а 1985 року – «Народний артист України», мав він й інші державні відзнаки. Та найвищою нагородою для нього була безмежна любов народу. Не було в Україні народного колективу чи ансамблю, який би не «співав Пашкевича». Волинський хор зажив за нього всесоюзної і міжнародної слави, став учасником багатьох престижних фестивалів.
У доробку композитора музика великих форм: фольк-опера «Блудний син», ораторія «Крик попелу», кантати «Лебеді материнства», «Чернігівські дзвони». З-під його пера з’являються прозові і поетичні твори, які спочатку друкує газета «Волинь», потім вони виходять окремою збіркою. Здавалося б – живи, твори, радій! Та доля талановитого митця була частіше встелена тернами, ніж трояндами. Не все складалося і в особистому житті – неодноразово доводилося міняти місце проживання і роботу, переїжджати з одного міста до іншого. Закінчив Анатолій Максимович свій творчий шлях у Чернігові – після Петра Процька очолив філармонійний народний хор (1989- 2005), який неодноразово виступав в Національному палаці «Україна», користувався популярністю за межами нашої держави.
2001 року Анатолій Пашкевич і Раїса Кириченко стали першими лауреатами літературно-мистецької премії імені Дмитра Луценка «Осіннє золото».Тоді я його востаннє бачила на врученні нагороди в Національній опері у Києві. Виглядав втомленим і хворобливим, але мені на все життя він запам’ятався таким, яким я знала його на початку 70-х – молодим, завзятим життєлюбом, який шанував усіх, хто з увагою ставився і піклувався про нього, і не тримав зла на недоброзичливців та заздрісників, яких було чимало. Прожив лише 67 років (так само, як і Дмитро Луценко), його не стало 8 січня 2005 року; через місяць, якраз у день його народження, пішла за ним Раїса Кириченко.
У лютому 2013 року Анатолію Пашкевичу було б 75. Не вберегли ще одного генія, який міг би написати ще стільки шедеврів! Поховано Анатолія Максимовича на міському кладовищі у Черкасах, поряд з відомою співачкою Ольгою Павловською, на тій же алеї покоїться прах поета Василя Симоненка.
Згадаймо нашого побратима улюбленою багатьма «Піснею про Волинь». Нехай вона ляже замість квітів на його могилу. Ми тебе любимо й пам’ятаємо, дорогий друже, Анатоліє Максимовичу, волиняни вдячні за твої прекрасні пісні, які завжди звучатимуть в наших серцях.
Ольга РУТКОВСЬКА
ПІСНЯ ПРО ВОЛИНЬ
1. Ти у гаях, озерах и долинах,
Ти у розлогих вербах і калинах.
Ти вся в льонах, що грають як перлинки,
Ти рідна мати Лесі Українки.
Приспів:
Гойда, як море, Світязь хвилю синю,
Зовуся я красунею Волині.
Я вся в гаях, озерах і долинах,
Я вся в розлогих вербах і калинах.
2. Ти у хлібах, янтарних, мов жарптиця
Ти у стрімкому леті, як орлиця
Любов даруєш хлопцям і дівчатам
Бо ти щаслива й долею багата
Приспів.
3. Горжуся я і доньками й синами
Землею й мирним небом, що над нами
Де грає ніжним цвітом, як барвінки
Безсмертна слава Лесі Українки
Приспів.
