Запалімо свічки пам’яті
Ознакою культури народу є його ставлення до могил і кладовищ. Якщо вони занедбані, а нащадки ще живі й могли б доглянути останній прихисток своїх предків, вочевидь сумління у людей деградує. Давня українська поминальна традиція, так само як і поховальна, багата на звичаї, обряди, усну поезію і пісенність. Християнська церква використовує їх у своїх ритуалах і відправах, а загальнолюдська мораль зобов’язує вшановувати тих, хто відійшов у кращий світ, кілька разів на рік.
Радуниця – давній звичай поминання предків
Відгомонять Великодні свята, але наступний за ними тиждень теж урочистий, бо душі померлих у цей час справляють свій Великдень. По закінченні Пасхальної седмиці за церковним календарем настає Поминальний або Хомин тиждень, а неділя, що його починає, називається Радуницею. Вона присвячена спогадам про тих, кого вже немає поряд з нами, в першу чергу, батьків. Вони радуються, коли їх згадують, приходять христосуватися і радитися з ними на могилки. І сплять спокійно, з Богом, з надією, що їх пам’ятають. Найархаїчніші звичаї збереглися на Поліссі, де у поминальні дні сумувати вважається гріхом, адже предки радіють, що їх не забули. У цих краях збереглася ще одна давня традиція – у формі речитативу звертатися до померлих, вести з ними бесіди про події, що минули за рік. На Проводи (Гробки, Могилки, Діди) за дохристиянськими віруваннями вони вважалися, як члени роду, присутніми серед живих, і тому не можна було називати їх небіжчиками, адже вони можуть чути, що про них говорять. Тому бажано звертатися до них так, ніби–то вони поряд з нами: «рідні, діди, баби, родителі».
Як і в давнину, господині знову печуть паски (але вже менші), фарбують крашанки, готують традиційні страви і серед них обов’язково коливо (кутя з медом), якими будуть частувати на могилах, а також вдома – рідних, знайомих, дітей. Під час Проводів на цвинтарі проводять надгробну трапезу (не скрізь), тобто влаштовують поминальний обід, що нагадує стародавню тризну. Тричі стукаючи об хреста або пам’ятник, розбивають крашанку, а шкарлупки, свячену сіль, рештки їжі закопують у землю або залишають на могилі, «щоб птахи забрали і занесли покійним». Зверху виливають чарку горілки і при цьому приказують: «Тут моя родинонька, тут моя мати, тут хутко і я буду спочивати». Старший з роду говорить ще так: «Дай, нам, Боже, довго на цім світі проживати, в добрі–щасті панувати, а померлим, дай, Боже, царство небесне, – легко лежать і землю держать!». На Волині, коли поминали рідних, з ними христосувалися – котили по землі крашанки й примовляли: «Святі родителі, ходіте до нас хліба й солі з’їсти!». Після закінчення тризни знову зверталися до померлих: «Наші рідняки! Не поминайте лихом, бо чим хата багата, тим і рада». Треба також не забути пригостити старців, жебраків, сиріт, немічних, безпритульних дітей, бо кажуть, якщо комусь дати пожертву, то і на тому світі душечка небіжчика одержить поживу.
На провідному тижні вклонімося могилам родичів, батьків, знайомих, а хто не має можливості поїхати додому, запаліть поминальну свічу у київських храмах.
Наш кор.
Споконвіку радість і скорботу народ виливав у пісні, тугу від втрати рідних і близьких виплакували у голосіннях. Причитання, що нагадують речитатив, виконували жінки, коли приходили на могилки після Великодніх свят. І хоча цей своєрідний вид обрядового фольклору зараз не дуже поширений, про нього варто нагадати. Тужіння-плачі – найсумніший вид народної імпровізаційної творчості, обумовленого горем. В ньому поєдналися реліктові зразки поетичного слова і мелосу. Фольклорист Філарет Колеса в одній з своїх народознавчих розвідок писав: «Голосіння відзначається досконалим поетичним стилем, великою кількістю засобів висловів, особливо зворотів, епітетів, порівнянь і метафор, з котрих випливає буйно розвинений паралелізм і символіка, ось, наприклад, як у цьому тужінні, записаному в Лубенському повіті на Полтавщині:
Ви, зозуленьки сивенькі, соловеєчки малесенькі!
Високо літаєте, багато світа видаєте.
Чи ви не чули мого батенька рідненького?
Чи ви не бачили мого батенька старенького?
А зозуленьки літають та кують
Та бідним сиротам жалю завдають.
А Михайло Грушевський у своїй «Історії української літератури» (том І), підкреслив тісний зв’язок між плачем і піснею: «…голосіння, хоча і зберігається в архаїчних формах, бо воно вийшло з магічного світогляду, проте у нинішній стадії знаходиться під впливами високо розвиненої лірики. Між піснею і плачем існує тісна зв’язь, обопільні запозичення, переходи, обмін поетичними образами і символікою… Мотиви розлуки, жалю, туги, любові, спільні обом категоріям, створили спільні переходи між голосіннями і піснями, й увели голосіння, властиво, в круг ліричної поезії, як її частину, відмінну тільки певними традиційними формами і присутністю певних постійних «загальних місць». Згадаймо відомі козацькі пісні, де мати, сестра, кохана побиваються за сином, братом, нареченим, який загинув, і звертаються до нього, як до живого».
В один з днів Хоминого тижня у давнину також проводився Бабський Великдень. У ньому брали участь лише жінки похилого і середнього віку. Після спільної трапези вони приходили до могилок рідних, розмовляли з ними, закликали разом їсти й пити та бути добрими і милостивими, голосили над батьками, чоловіками, дітьми. Це були сумні пісні – мінорні, що відповідали настрою. Але, якщо зрозуміти світогляд давнього українця дуже складно, то зараз нам відомі такі факти, коли на кладовищах також співають веселих пісень, і щоб розвеселити небіжчика, виконують його улюблені пісні. Це є відгомоном старослов’янських урочистостей, коли радісні події й піднесений настрій змінюються сумом і жалобою за тими, хто відійшов. Цей звичай навряд чи залишився повністю, можливо, тільки фрагменти. Але відомо, що на Зелену Неділю, коли також поминають предків, у деяких селах Чорнобильського району він був зафіксований науковцями та фольклористами-аматорами. А переселенці з тих місць (зараз вони мешкають у Макарівському та інших районах Київщини) повертаються на могили рідних й близьких і з піснями проганяють русалок, що дивує та навіть лякає старожилів.
На 25-й день після Великодня, на середу, припадає ще одне давне свято – Рахманський Великдень. У цей день не можна нічого робити – ні в полі, ні вдома, бо може трапитися якесь лихо. Ось як пояснює походження цього свята канадський вчений-етнограф Степан Килимник у своїй праці «Український рік у народних звичаях в історичному освітленні». Характерним і загадковим є те, що Рахманський Великдень відомий з дуже давніх часів по всій Україні. На Поділлі є такий переказ: «Глибоко під землею, у підземнім царстві, за річкою Стікс живуть блаженні люди рахмани, які померли ще до народження Христа. Тому вони Великдень святкують тоді, коли припливуть до них шкаралупи з яєць, кинутих в річку у Велику суботу, тобто через три з половиною-чотири тижні». «Цей звичай,– продовжує далі Степан Килимник, – зберігався до початку XХ століття. Коли пускали ті шкаралупи на річку, то люди або мовчали, опустивши голову, або повільно проказували: «Плиньте, плиньте у рахманські краї, про Великдень сповістіть». Отож, шануймо звичаї і обряди наших пращурів, повіримо їх світогляду, звернімося до їх пісенної пам’яті. Адже вона, переживши тисячоліття, стверджує своє право на своє існування.
Рутковська Ольга
