Родовід
Приступлюки: моя родина – моє коріння-моя доля.
Народилася 12 грудня 1953 у с. Голоби, Ковельського району.
Там же закінчила середню школу.
У 1978 р. закінчили з чоловіком Київський політехнічний інститут і сьогодні працюємо у АК’’Київенерго’’.
Разом виховали сина і доньку, які стали для нас генераторами пізнання і вдосконалення та продовжують радувати нас трьома онуками.
Основним моїм захопленням, яким я не зраджую з шкільних років, є подорожі і мандрівки, що відкривають нові горизонти, дають пізнання історії, культури, роблять життя красивішим і змістовнішим.
РОДИНА – не просто слово. Промовиш його і на душі відчуєш тепло, а серце защемить радістю. Мені пощастило, адже є люди, у яких немає слова-спокою: вимовив, згадав і зігрівся…З ним у моїй пам’яті постає ціла гурба спогадів про затишок, батьківську любов, сімейне єднання, про сміх та тепер вже дорогі мені сльози.
Мій тато, Приступлюк Петро Пилипович (16.08.1925-15.03.2006), був першим з восьми дітей дружної і працьовитої сім’ї Приступлюка Пилипа Олексійовича (09.10.1903-12.10.1970) та Крочук Уляни Денисівни (21.06.1901-22.03.1971), які побрались у селі Гончий Брід, збудували великий дім на хуторі Короткі, а в 1956 році перебрались до селища. Голоби Ковельського району Волинської області.
Дідусь з бабусею мешкали неподалік будинку, який звів їх старший син для своєї сім’ї. А тому з раннього дитинства я спостерігала, як зростала і міцніла велика родина Приступлюків. Разом з дорослими я зустрічала і проводжала їх дітей, що навідувались до батьків з Ковеля і Рівного, Києва і Москви, далеких Красноярська і Архангельська, з Угорщини та Німеччини. Клопоталася з батьками, коли готувалось чергове весілля. Раділа, коли народжувались мої двоюрідні братики і сестрички, а згодом ставала їх хрещеною матір"ю.
Пам’ять ніколи не зрадить дитячі спомини про те, як в осінню негоду тато вів мене з бабунею, що несла запашне горнятко з печенею, до біленького будиночка у старому графському парку, де мені вперше показали мого братика. У дванадцять років я вперше з дідусем поїхала до Москви, де жив з сім’єю його брат. З ним ми відвідали Кремль і Мавзолей, музеї і виставки.
Коли відійшли у вічність дідусь й бабуся, мої тато з мамою залишилися для родини полюсом єднання. З якою щирою радістю та любов’ю вони зустрічали братів і сестер, їх дітей і онуків, ділилися з ними своїми нехитрими статками! І кому ж сьогодні продовжувати естафету єднання роду, як не найстаршій онуці Пилипа Олексійовича? Мої діти створили свої сім’ї, вже самі стали батьками, загальмувавши мій звичний ритм життя. А так хочеться про когось попіклуватися, комусь бути корисною…То чому б не взятися за добру справу?
Католицьке Різдво довелося з чоловіком відзначати у Чеському Крумлові, де мешканці міста у Святвечір переодягалися і сходилися на головну площу для участі у театралізованому дійстві, в якому неймовірна спільна радість об"єднувала всіх в одне ціле. А через кілька днів у Празі зустрілася з двоюрідною сестрою, з якою поділилася своїм задумом щодо проведення родинного зібрання. Підтримавши мою ідею, вона вивела мене на старт. Згодом, вітаючи родичів з Новим Роком, запрошувала їх до Києва для святкової зустрічі – напередодні Дня незалежності України.
Та найбільше мене підтримав дорогий брат Віктор, який мешкає з сім’єю в Одесі. Ми зібрали з ним всі спогади, які допомогли відтворити родинне дерево семи поколінь. Написавши офіційне запрошення на свято родини, я розіслала його за всіма відомими адресами разом з програмою проведення зібрання. Напередодні зустрічі підготувала анкети для учасників, копії родинного дерева, почесні нагороди і святкові атрибути.
І ось настав довгоочікуваний день – 23 серпня 2009 року. Стрілка годинника лише наближалася до запланованої години збору, а за воротами вже почувся шум першої автівки. Дуже швидко подвір’я наповнилося атмосферою зустрічі, радості, свята. Звідусіль лунали гомін, розмови, голосні вітання. Когось довго згадували, інших впізнавали, а з кимось взагалі знайомились. Багатьом з присутніх довелося подолати чималу відстань, щоб дістатися до місця зустрічі, іншим не сприяли обставини, а комусь на перешкоді стала хвороба. Гості прибували з рідної Волині, Київщини, Москви, Одеси і, звичайно, ж збиралися кияни – хто з дітьми, а хто і з онуками .
Центральне місце спілкування, основних баталій та розмов знаходилося біля великого білого стенду, на якому було умовно відтворено Родинне Дерево – від пра-пра-…..бабусі та дідуся – до тієї самої малечі, що весело щебетала серед дорослих. Усі, як один, підходили і знаходили себе, свою гілочку на великому дереві нашої родинної історії. Кожен з прибулих заповнював бланк анкети учасника зльоту, після чого щось уточнювалось, дещо виправлялось, або залишалось для подальшого опрацювання та доповнення.
Після кількох годин знайомств, розмов, теплих обіймів та накриття святкового столу настала пора урочисто відкрити свято. Як ведеться на мальовничій Волині і нашій рідній ненці Україні, я вітала гостей великим запашним короваєм та теплим словом. А мій брат, у чині полковника, – особа зовсім не романтична, – зачитав написану власноруч віршовану історію нашого роду. Над нами майорів жовто-блакитний прапор та лунав Державний Гімн України. Ми стояли у вишиваних сорочках, осяяні сонцем, усміхнені, сповнені гордості та величі. Радість переповнювала кожного.
У житті часто трапляється сумна нагода, що скликає рідню, – коли не до розмов і зовсім нерадісно. Але, на щастя, буває й інакше – так, як у нас, у той чудовий погожий день, колизібралися родичі, щоб започаткувати проведення традиційної зустрічі близьких для написання нащадкам історії родини, пізнання її традицій і побуту, життєвого досвіду кожного учасника, його захоплень і вподобань. І навіть, коли вся наша громада роз`їхалася, і у будинку стало тихо, сумувати не довелося. Адже кожний залишив по собі спогади, заповнені анкети, привезені старі фотографії. Словом, на часі була нова робота, інформація, яку потрібно осмислити і збагнути, опрацювати та оформити для нової зустрічі, яку так хочеться провести вже на рідній серцю Волині.
***
Вишивала мама білу скатертину.
Щоб зійшлась до столу вся наша родина…
Ніжні пелюсточки і зелене листя,
Хрестиків рядочки у вінки плелися.
Вишила ромашки, волошки, дзвіночки,
Червонясті маки, жовті колосочки.
Папороті квітку вишить забаглося,
Щоб у нас в оселі щастя вік велося.
Щоб завжди привітно посміхалась доля
І минали серце всі жалі і болі.
Вишила матуся весняну калину,
Українське небо барвінково-синє.
Вишивала неня, очі світлом сяли,
Щоб земля натхнення й ситість дарувала.
Дідусевий стіл ми ставим до віконця.
Тче блакить весняна срібні пасма сонця.
Стелим скатертину, кладемо хлібину…
В домі нашім свято – за столом родина.
Олена Харитонюк
м. Луцьк
