Моя доля не пошкодувала для мене негараздів
Народилась 28 серпня 1932 року на Великій Волині, у м. Новоград-Волинському, де жила до 5-річного віку.
З 1937р. по 1949р. жила і навчалась на житомирщині.З 1949р. мешкає в Києві.
Вищу освіту здобула в Київському бібліотечному інституті, який закінчила в 1960р.
В різні часи працювала коректором та редактором у видавництві «Молодь», газетех «Молода гвардія», «Молодь України», «Комсомольское знамя», українській кіностудії хронікально-документальних фільмів. Була автором багатьох телепередач та сценаріїв документальних фільмів.
Будучи людиною творчою, освоїла техніку шиття печвок (вироби з клаптиків тканин), захопилась цією справою і створює надзвичайно цікаві композиції та вироби. ЇЇ часто запрошує Тамара Щербатюк у програму «Надвечір"я» на 1-й Національний ТВ канал, де вона демонструє свої унікальні роботи.
Одним доля дарує життя, котре з перших кроків власного усвідомлення, створює умови для подальшого розвитку і утвердження в навколишньому світі. Іншим навпаки. Моя доля не пошкодувала для мене негараздів. Була настільки щедрою, що якби можна було з кимось поділитись, то мені все одно дісталась би левова частка.
Проте не тільки гарні умови допомагають утвердитись в навколишньому середовищі. Складнощі життєві допомагають зміцнитися духом, навчитися протистояти невдалим, а часом трагічним обставинам. І на тому шляху до самоствердження і самоусвідомлення дуже важливо, хто буде твоїм наставником. Кого тобі подарує доля в найважчий для тебе час.
Мені пощастило. У мої дитячі та юнацькі роки, роки пізнання навколишнього світу, часу найтрагічніших подій у нашій родині, таким наставником була моя бабуся Доміцеля. Але це було потім.
А спочатку були вони – тато і мама. Високоосвічені, відомі науці і педагогіці особистості. Батько, Юліан Іванович Длужевський – біолог, працював на науковій та педагогічній ниві. Коріння його родини сягнуло вглиб історії аж до литовських князів Гедимінасів. Мама, Бушинська Леокадія Феліксівна – філолог. Походила з родини без відомих історичних коренів, що створило конфлікт з боку батькових родичів.
В 1937 році 15 грудня тата було заарештовано за звинуваченням у контрреволюції та шпигунстві на користь кількох іноземних держав. А 4 лютого 1938 року розстріляно в Житомирській в'язниці.
З арештом батька закінчилося п”ять щасливих років мого дитинства, а маминого подружнього життя. А далі – по тодішній схемі: з квартири нас вигнали, не дозволивши взяти речі. А так, як наступною на арешт мала бути мама, то довелось тікати. Сховали нас добрі люди в глухому поліському селі.
І так мама стала дружиною, а я дочкою ворога народу – так це тоді кваліфікувалось. Окрім того, ще й втікачами. Таких тоді було сотні тисяч. Але потрібно зауважити, що втікачів ніхто не шукав. Вони тихо мігрували країною у пошуках притулку, роботи. Життя продовжувалося, але це вже було зовсім інше життя, в ньому назавжди оселився страх. Мама так і не звільнилась від нього до кінця свого життя.
А потім війна 1941 року. Це окрема тема. Лишень згадаю, як було страшно, коли носила медикаменти пораненим партизанам до лісу. Як одного разу ледве німці мене не розстріляли, врятував випадок. Війна – це страшне лихо для усіх людей, а особливо для дітей. Бо нас часто посилали туди, де дорослі не змогли б пройти. А що стосується мене, то я знала у свої 9 років кілька мов, в тому числі, німецьку. Отож до мене звертались, коли потрібно було у німців випросити ліки, а потім ще й доставити в ліс партизанам. Село, в якому ми жили звільнили в грудні 1943 року. Далі повоєнні злидні, а в 1946 році почався голод. Тоді я потрапила до дитячого притулку, в якому і закінчила 7 класів.
Мабуть генетично мене приваблював світ розуму, інтелігенції, тому вперто здобувала освіту, тягнулася до знань, як би важко на той час не було. Закінчила Київський інститут культури і пішла працювати у видавництво як раз у той період, коли творили і видавались ті, кого зараз називають шістдесятниками. Про ті часи залишилась пам'ять і їх твори з автографами.
Потім редагувала учбову літературу для ВУЗів, була кореспондентом газет “Молода гвардія”, “Молодь України”. “Комсомольское знамя”. Співпрацювала з молодіжною та літературною редакціями, як автор телепередач на українському телебаченні. На кіностудії “Укртелефільм” зняли кінофільм за моїм сценарієм. Низку документальних та учбових фільмів було знято також на кіностудії хронікально-документальних фільмів.
Тепер, коли настав час підсумувати прожите, можу з упевненістю сказати, що моє життя – це зразок долі з невикористаними можливостями. Дуже рано зрозумівши радянську систему, не захотіла вступати з нею в альянс. А система, зрозумівши мене, кожного разу виштовхувала на узбіччя. Людина живе так, як сама збудує своє життя, коли вона вільна. Ми не були вільними. Тому складові мого життя були – вічний страх і відчуття меншовартості. Від цього потрібно було звільнитися. І це відбулось, але запізно. І те, що можна було зробити, відійшло на другий план, з”явилися інші пріоритети. Зрештою, найкращим творінням є мій син! І нічого найкращого не сталося. “Хтось” той на скрижалях долі написав мені музику і я її почула…
