Неможливо забути! Неможливо пробачити! Ніколи знову!
Згідно з Указом Президента України, починаючи з 2000 р., у четверту суботу листопада в нашій державі щорічно відзначається День пам’яті жертв Голодомору і політичних репресій. І кожного року у ці дні ми запалюємо у вікні свічку як символ пам’яті про невинно убієнних українців.
29 листопада 2015 року на Першому національному телеканалі з 9 – ї ранку до 21. 30 год. вечора 29 триватиме спецпроект до Дня пам’яті жертв Голодоморів «Люди правди».
29 листопада, в День пам’яті жертв Голодомору в Україні, канал «Еспресо.TV» покаже документальний серіал Володимира Георгієнка та Леоніда Мужука «Українська ніч 33 – го », знятий на студії «Укртелефільм».
Національний музей «Меморіал жертв Голодомору» (вул. Лаврська, 3) запрошує в неділю 29 листопада о 16.00 на прем`єру дитячої вистави «Хлібчик для ангела». Актори – діти від 5ти до 16ти років, будуть розповідати іншим дітям історію нашої національної трагедії. Це сучасна повчальна історія з ретроспекцією в минуле, з фольклорним компонентом, з цікавим сценографічним вирішенням, з дією в музейній експозиції. Актори вистави – юні таланти з фольклорного гурту «Орелі» музею Івана Гончара. Директор Петро Гончар зробив прекрасні витинанкові костюми для маленьких янголят.
Вхід вільний. Кількість місць обмежена.
ГОЛОДОМОР 1932 – 1933 рр. В УКРАЇНІ.
ЙОГО ПРИЧИНИ ТА НАСЛІДКИ
У ХХ сторіччі наш народ пережив три голодомори: 1921-1923 рр., 1932 -1933 рр. та 1946 – 1947 рр. Найжорстокішим злочином комуністичного режиму проти українського народу був голодомор 1932 – 1933 рр. Ця спланована проти українського селянства акція мала на меті ліквідувати основу української нації і національного відродження, зруйнувати незалежні господарства, унеможливити протистояння радянській владі. «Голод запланувала Москва для знищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян знищили не тому, що вони були селянами, а тому, що вони були українцями», – писав американський професор Р. Конквест. Аналіз тодішніх подій переконливо свідчить, що в українському селі мали місце всі елементи політики геноциду. Такого висновку дійшли і члени Міжнародної комісії з розслідування голоду в Україні, яка працювала у 1988 – 1990 рр. Геноцидом українського народу визнали голодомор 1932 – 1933 рр. Верховна Рада України, а також понад два десятки країн світу.
Головною причиною голодомору 1932 – 1933 рр. була цілеспрямована злочинна політика більшовицького керівництва щодо небажання українських селян вступати до колгоспів. Адже сам Сталін визнавав, що загальний урожай зерна в 1932 р. перевищував урожай 1931 р. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Проте держава цілеспрямовано конфісковувала більшу їх частину, в т. ч. зерно, яке призначалося для насіннєвого, страхового і фуражного фондів, ігноруючи заклики і попередження українських представників органів місцевої влади. В результаті мільйони людей були приречені на смерть від голоду, який неможливо назвати інакше, як штучний. Залишившись без хліба, селяни їли мишей, щурів та горобців, кісткову муку і кору дерев. Відбувалися численні випадки канібалізму (лише офіційно за фактом канібалізму 1933 р. в Україні було зареєстровано 2 тис. кримінальних справ). Конфіскації збіжжя тривали, незважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села, саботуючи процес колективізації. За вказівкою московських емісарів В. Молотова, Л. Каґановича, П. Постишева, які керували хлібозаготівлею в Україні, коли хліба не було, забирали сухарі, картоплю, сало, соління, тобто всі запаси їжі. Траплялися випадки, коли вилучали навіть шкіряні речі, щоб їх не варили та не їли. Купи зерна та картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезення в Росію, нерідко гнили просто неба. Але охорона не підпускала до них селян. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалили постанови «Про охорони соціалістичної власності», за якою за крадіжку колгоспного майна вводилася «вища міра соціалістичного захисту» – розстріл з конфіскацією всього майна або позбавлення волі на термія не менше 10 років. Як крадіжка, кваліфікувалася навіть спроба принести додому з колгоспного поля жменю зерна, щоб нагодувати голодних дітей. Не дивно, що сучасники називали цю постанову «законом про п’ять колосків». Намагаючись врятуватися, тисячі селян, незважаючи на те, що шляхи, які вели до міста, були блоковані, все ж пробивалися туди з надією купити хліба. Однак сільським жителям продавати хліб заборонялося. Не знайшовши порятунку в місті, вони вмирали там просто на вулицях. У Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Києві, інших містах померлих від голоду кожного ранку збирали і вивозили до місць масових захоронень, які й дотепер не всі відомі. Аби позбавити селян можливості дістати щось для харчування, їм не дозволялося також найматися самостійно на роботу на промислові підприємства, переходити або переїжджати в Росію. На кордоні з нею, як і з Білоруссю, а тим більше з Румунією та Польщею, стояли загороджувальні загони, які розстрілювали втікачів з України. Трагічною була доля селянських дітей, котрим випало відчути на собі пекло Голодомору. «Була весна 1933 р., – згадує один із очевидців, – білим цвітом цвіли вишні, яблуні, були погожі весняні теплі дні, але сільські діти не бігали, не гралися, а сиділи попід тинами з попухлими ногами, складеними в калачик. У той час у кожному класі сільської школи висів лозунг: «Спасибі товаришу Сталіну за щасливе дитинство!». Рятуючи дітей від голодної смерті, батьки будь – якою ціною везли їх до міста й залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. «Хто не мав іншого рятунку, – згадує Р. Дзюбіна, яка під час Голодомору проживала на Київщині, – виходили до поїзда і під час руху закидали своїх дітей до вантажних вагонів, надіючись на те, що їх десь хтось зніме і таким чином дитина виживе». Сотні тисяч людей протестували, навіть були збройні виступи, які жорстоко придушувалися. Допомогу голодуючим намагалися надати західні українці, в т. ч волиняни. Зокрема, вони пускали плоти з харчами Дністром, Збручем і Бугом. Польські прикордонники, знаючи про Голодомор, дивилися на це крізь пальці. Проте на протилежному березі радянські прикордонники стріляли в українців, які намагалися підхопити ті плоти, і топили їх у річках.
Загалом у 1932 –1933 рр. в Україні загинуло від 7 до 10 млн. осіб. У пікові місяці Голодомору щохвилини в Україні помирало 24 людини, щогодини – 1440, щодоби – 34 560. Особливо болісно лихо відобразилося на дітях: у багатьох селах після голоду закривалися школи – їх більше нікому було відвідувати. Тим самим підривалася етнічна основа становлення української нації – село, знищувався прошарок, від якого залежали процвітання суспільства, здатність його до розвитку. На місце спорожнілих сіл привозили цілими потягами росіян, які займали спорожнілі хати українців. Упродовж десятиліть голодомор в Україні замовчувався. Дослідження з цієї трагедії розпочалися лише наприкінці 80 – х років ХХ століття.
Джерело: інтернет – ресурс «Навчальні матеріали онлайн»
