В особі Євгена Олександровича Україна втратила ще одного вірного сина, наділеного світлим розумом, глибоким інтелектом, неординарним талантом. Для всіх нас він був еталоном патріотизму, духовності і відданості своєму народові і рідній Волині.
Ще 1 грудня вранці тихий голос Євгена Олександровича звучав у запису по радіо «Культура» з оглядом газети «Рідна віра», яку він видавав. А вдень прийшла сумна звістка, що його не стало.
Ми зустрічалися з письменником на літературних вечорах, концертах, зібраннях Братства, де він завжди виступав з яскравим словом, філософськими роздумами про долю України.
Жінки клубу «Волинянка» не забудуть свого доброго друга і земляка. Хай земля Вам буде пухом, дорогий побратиме! Вічная і світлая Вам пам’ять!
ПРОЩАННЯ З ЄВГЕНОМ СВЕРСТЮКОМ
Середа, 3 грудня
Церква Різдва Богородиці УАПЦ (район Совки, вул. Каменярів, 13-15)
17:00 — всеношна відправа;
18:30 — парастас за спочилим рабом Божим Євгеном Сверстюком.
Протягом ночі — читання Псалтиря.
Четвер, 4 грудня
08:00 — архієрейська Божественна літургія, церква Різдва Богородиці УАПЦ (район Совки, вул. Каменярів, 13-15);
09:00-10:00 — чин похорону, церква Різдва Богородиці УАПЦ;
11:00-13:00 — громадське прощання в Будинку вчителя (Центральної ради УНР) на вул. Володимирській, 57;
14:00 — похорон на Байковому кладовищі (вул. Байкова, 6, сектор 33).
На 86-ому році життя після тяжкої хвороби відійшов у вічність Євген Олександрович Сверстюк – український письменник, філософ, головний редактор православної газети «Наша віра», президент Українського ПЕН-клубу, доктор філософії; автор багатьох важливих текстів українського самвидаву, політв'язень радянського режиму.
Він народився 13 грудня 1928 року в с.Сільце, Волинського воєводства (Республіка Польща).
Батьки – селяни. Освіта – Львівський державний університет, відділення «логіка і психологія» філологічного факультету (1947–1952), потім — аспірант Науково-дослідного інституту психології Міносвіти України (1953–1956). Працював викладачем української літератури Полтавського педагогічного інституту (1956–1959), старшим науковим працівником НДІ психології (1959–1960), завідувачем відділу прози журналу «Вітчизна» (1961–1962), старшим науковим працівником відділу психологічного виховання НДІ психології (1962–1965), відповідальним секретарем «Українського ботанічного журналу» (1965–1972).
У 1959, 1960, 1961, 1965 (за виступи проти дискримінації української культури), 1972 (за промову на похороні Дмитра Зерова) роках звільнявся з роботи за політичними мотивами. Переслідуваний протягом років за участь у «Самвидаві» і протести проти арештів і незаконних судів, у січні 1972 року — заарештований і в березні 1973 засуджений за статтею 62 ч. I КК УРСР за виготовлення і розповсюдження документів «самвидаву» до семи років таборів (відбував у ВС — 389/36 у Пермській області) та п'яти років заслання (з лютого 1979-го — столяр геологічної експедиції в Бурятії). З жовтня 1983 до 1988 працював столяром на київській фабриці індпошиву №2.
Після проголошення незалежності України був активним ідеологом дерадянізації країни. Широко відомі його публікації, присвячені подоланню радянського спадку в духовному житті.
Нагороджений Орденом Свободи «…за видатні заслуги в утвердженні суверенітету та незалежності України, мужність і самовідданість у відстоюванні прав і свобод людини, плідну літературно-публіцистичну діяльність та з нагоди Дня Свободи…» згідно з Указом Президента України «Про нагородження Є.Сверстюка орденом Свободи» від 25 листопада 2008 р.
Один з учасників ініціативної групи «Першого грудня» — створеного у 2011 році об'єднання українських інтелектуалів та громадських діячів. У її складі був одним з авторів Національного акту свободи — пропонованого Верховній Раді України суспільного договору, який був опублікований 14 лютого 2014 року і мав на меті знайти шляхи виходу з політичної кризи.
Автор книг, численних статей з літературознавства, психології і релігієзнавства; поезій, перекладів із німецької, англійської, російської мов на українську. Низка літературно-критичних есеїв Сверстюка, публіцистично актуалізованих у пов'язанні з проблемами сучасності, об'єднані спільною ідеєю боротьби за суверенність української культури від Івана Котляревського до наших днів. Деякі з них з'явилися (головно у першій половині 1960-х) в журналах «Вітчизна», «Дніпро», «Жовтень», «Дукля» (есе про М. Зерова «Гострої розпуки гострий біль»), газеті «Літературна Україна»; ін. (з кін. 1960-х рр.) у «Самвидаві» («Котляревський сміється», «Остання сльоза» — про Тараса Шевченка, «В. Симоненко — ідея», «Слідами казки про Іванову молодість» та ін.), передруковані за кордоном (головно у збірці «Широке море України», 1972, «Панорама найновішої літератури в УРСР», 1974). Окремою книгою (у «Самвидаві») вийшов есей «Собор у риштованні» (1970) — про роман «Собор» Олеся Гончара.
Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1995) за книгу «Блудні сини України».
