(1849 – 1930)
29 червня 2014 року виповнюється 165 років від дня народження видатної українки Ольги Петрівни Косач – Драгоманової. І хоча минув вже не один ювілей з того часу, як її немає з нами, ми навіть не наблизилися до цієї феноменальної особистості, не змогли пізнати глибинну суть її художньо – творчої, науково – просвітницької, організаційно – видавничої діяльності. Для багатьох вона залишається лише матір’ю Лесі Українки. Впродовж довгих 70 років не видавалися її твори і невідомо коли побачать світ усі унікальні дослідження та народознавчі праці. До цього часу не упорядкована, повністю не вивчена і не опублікована величезна наукова й епістолярна спадщина, а чимало листів з її кореспонденції до відомих митців, науковців, освітян, політиків, письменників зникло без сліду.
Хто ж Ви є насправді, пані Ольго? Дивна жінка із заможного шляхетського роду, оточена вишуканим аристократичним товариством, яка вільно володіла кількома мовами і залишила прекрасні переклади, найперше з російської творів Миколи Гоголя, а також з французької, німецької, польської. Справжня українка, яка одягала не тільки елегантні сукні, а й ошатні народні строї; яку можна було зустріти і в модних салонах, і в курній волинській хаті, де вона змальовувала настінні розписи, орнаменти вишивок на рушниках і сорочках, записувала пісні, легенди, бувальщини… Та найперше вона – активна громадська діячка, патріотка, яка впродовж життя ні на йоту не поступилася своїми переконаннями.
Ольга Петрівна народилася 29 червня 1849 року у повітовому місті Гадячі на Полтавщині в українській родині. Батько – поміщик Петро Драгоманов, правник за фахом, мати, Єлисавета, дочка полтавського дворянина і поміщика Івана Цяцьки. Старший син Михайло – відомий історик, громадський і політичний діяч, після смерті батька опікувався вихованням сестри та віддав її на навчання до зразкового пансіону шляхетних дівчат Нельговської у Києві, який вона закінчила 1866 року. У 18 років вийшла заміж за чернігівчанина Петра Косача (з ним познайомив у Києві брат Михайло, залучивши дівчину до київського Товариства прогресивної інтелігенції «Громада»), взяла його прізвище і переїхала до Звягеля (Новоград – Волинський на Житомирщині). Тут чоловік обіймав посаду голови мирових посередників. А дружина знайомитися з волинською народною творчістю, записує пісні, легенди, обряди, перемальовує зразки вишивок, орнаменти килимів і писанок. Коли стали підростати діти Леся і Михайлик, мати дуже турбувалась, щоб «оберігати» їх від російських впливів, тому в школу не віддавала, а вчила дома рідної мови і запрошувала вчителів – українців, щоб вони викладали їм гімназійний курс, видала допоміжний збірник перекладів «Українським дітям». Своїм святим обов’язком вважала просвітницьку роботу, багато енергії і хисту віддаючи освіті українських дітей на засадах національної материнської школи, «щоб не виростали вони перевертнями, щоб звикли шанувати своє, рідне. Діти – се наш дорогий скарб, се наша надія, се – молода Україна», – не раз повторювала ця невтомна подвижниця духу. Тому й обрала собі псевдонім Пчілка, бо все життя, як робоча бджола, самовіддано працювала в ім’я відродження української нації.
У Луцьку 1879 року, завдяки матеріальній підтримці чоловіка, Ольга Петрівна створює видавництво НГВ (невеликий гурток волинський), друкує «Співомовки» Степана Руданського, рятуючи їх від забуття. З 1880 року Косачі живуть у Колодяжному, тут пожвавлюється літературна діяльність письменниці, вона перекладає українською Гоголя; знаючи кілька іноземних мов, крім російських, перекладала твори польських, німецьких, французьких авторів. Дві зими – 1882 і 1883рр. живе у Києві і починає друкувати свої поезії та оповідання у львівському журналі «Зоря». Про них Іван Франко писав авторці у листі наприкінці 80 – х рр.: «Мов на свіжо розцвітаючій луці оддихаєш, так якось любо стає, читаючи Ваші оповідання».
Волинь надихала Пчілку любити, жити, виховувати патріотами своїх талановитих дітей. Волинь давала їй тепло, домашній затишок, поле для творчості; письменниця платила навзаєм збереженням духовного багатства волиняків, поліщуків, пропагуванням їхнього побуту, звичаїв, обрядів. Цьому чудовому краю вона присвятила ряд поезій і серед них чи не найкращий свій вірш «Волинські спогади», в якому є такі рядки:
Волинь незабутня, країно славутня!
У пишній красі ти красуєш!
Здавен твою бачу українську вдачу,
Здавен мою душу чаруєш!
Внесок Олени Пчілки у справу національно – культурного відродження важко переоцінити. На рідній Полтавщині, потім на Волині й Поділлі Олена Петрівна вивчає народний побут і фольклор. Від селян, мандрівних кобзарів та лірників вона записувала пісні, легенди, обряди, перемальовувала зразки вишивок і килимів, щоб пізніше всю цю безцінну колекцію описати у книзі «Український народний орнамент. Вишивки. Ткани. Писанки». Ця перша наукова праця побачила світ у Києві 1876 року і здобула високу оцінку українських та західноєвропейських вчених. У передмові до четвертого видання в 1912 році «Українських узорів» (присвячується Волинському краєві) вона пише: «давнє народне мистецтво вже почало занепадати. Замість традиційних геометричних візерунків, стилізованих квіток і гілочок, все частіше можна побачити «страшенну ляпанину», що «ріже очі». Треба з тим псуванням нашого народного скарбу боротися, треба нам черпати з чистого джерела народної творчості української» . Чи не актуальні її слова сьогодні?
У Жабокричах, під Звягелем, їй розповіли про лісову русалку (мавку) й інші дивовижні істоти, котрими народна уява заселяла ліси, гаї, озера. Про все почуте потім переповідала дітям. Для найталановитішої – Лесі це був початок шляху до «Лісової пісні». Мати відкрила їй філософський зміст майбутньої драми: тільки краса, тільки мистецьки обдаровані люди змінять світ, ті, які зможуть «своїм життям до себе дорівнятись». Це ж який сильний поштовх треба було дати дитині, щоб вона через 30 років «затужила за рідними волинськими лісами і всіма тими істотами, які витворила фантазія волиняків – поліщуків!». З Пчілчиного благословення діти взяли в душу і серце щедроти материнської мови, її лексичне багатство, фразеологічні звороти, новотвори. І те, що герої творів Лесі Українки – іспанські гранди і сеньйори, шотландці й венеціанці, заговорили так природно блискучою українською мовою – у цьому підтвердження величі школи Ольги Петрівни – педагога і патріота.
Ольга Петрівна бере активну участь в українському жіночому русі, разом з Наталею Кобринською видає перший жіночий альманах «Перший вінок», який вийшов у Львові 1887 року. З 1895 року письменниця знову переїжджає до Києва, тут продовжує займатися видавничою діяльністю. У 1907 – 1914 рр. вона – редактор і видавець першого на Наддніпрянській Україні громадського і літературно – наукового двотижневика «Рідний край» і додатку до нього – першого дитячого часопису «Молода Україна». Удвох з Михайлом Старицьким видає альманах «Рада» (два випуски), спільно з родиною Лисенків і Старицьких організовує літературний гурток «Плеяда»; у 1904 – 1906 рр. – член товариства «Боян», у 1906 – 1914 – член Київської «Просвіти», у 1908 – 1914 рр. – засновник і член правління «Українського клубу» та клубу «Родина», член спеціальної комісії по збиранню коштів на пам’ятник Т. Г. Шевченкові у Києві. Активній громадянській позиції, невгамовній енергії жінки, яка виховала шістьох дітей – свідомих і талановитих українців, можна тільки дивуватися і заздрити.
Революцію 1917 року Олена Пчілка зустріла у своєму рідному Гадячі і ця подія, здавалося, надала їй нових сил. Вона працює редактором «Газети Гадяцького земства», активно займається освітянською справою, особливу увагу приділяє вихованню молоді, прагнучи бачити її національно свідомою. В цей час пише ряд п’єс для дитячого українського театру і навіть створює оперу «Дві чарівниці» на теми Зими і Весни, в яких панує стихія народної творчості, міфології, звучать обрядові і авторські пісні. На події 1918 року Пчілка відгукнулася поезією «Червоні корогви», в якій сумує з приводу поневолення України більшовиками:
Замість червоних корогов,
Високо знятих, лиш червона кров
Річками всюди сумними тече,
Стражденне серце тугою пече…
«Яка краса – відродження країни!
Яка печаль – надій сумні руїни…».
У цей період неприхованою, активною громадянською позицією Олена Пчілка привернула до себе пильну увагу радянської влади, в зв’язку з чим зазнала переслідувань і змушена була виїхати з Гадяча. У 1920 – му році письменницю арештовують у зв’язку з патріотичним виступом на мітингу, присвяченому пам’яті Тараса Шевченка, під час якого вона накрила бюст поета жовто – блакитним прапором, а молодь підтримала її співом національного гімну. Після звільнення Олена Пчілка їде до Могилева -Подільського, де жила її дочка Ізидора Борисова.
З 1924 року і до останніх днів письменниця працює у Всеукраїнській Академії Наук, як член кількох комісій: літературно – історичній, етнографічній, громадських течій і заходознавства. За визначний внесок в науку 1925 року Олену Пчілку обирають членом-кореспондентом ВУАН, вона стає першою жінкою – вченою у такому високому статусі, її приймають у члени Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка в Києві, Всеросійської спілки працівників освіти, Київської спілки наукових працівників тощо. Крім наукової, продовжує займатися літературною працею, пише надзвичайно цікаві розвідки: «Українські народні легенди останнього часу» (про символіку придорожніх хрестів та обряд пошанування їх у Могилівському повіті на Поділлі), вміщену в «Етнографічному віснику», №1 за 1925р., «Українське селянське малювання на стінах» (1929) та ін. У журналі «Україна» друкуються її спогади про брата Михайла Драгоманова, друга сім’ї Миколу Лисенка, інших відомих діячів української культури; у видавництві «Рух» – автобіографія (1930).
В останні роки життя, коли почалися сталінські репресії, Олена Пчілка зазнала переслідувань, від в’язниці її врятувала важка хвороба. Померла Ольга Петрівна 4 жовтня 1930 року в Києві, похована на Байковому цвинтарі поряд з дітьми Михайлом і Лесею.
Справжня українська інтелігентка, одна з найосвіченіших жінок свого часу, вона вірою й правдою служила поставленій меті – бачити Україну вільною, незалежною. Багатогранна і незбагненна. Ніжна мати й вимогливий педагог; талановита письменниця і вчена, яка не обмежувалася літературними та науковими інтересами; полум’яний борець, непримирима до несправедливості, безкомпромісна у стосунках з політичними опонентами, яка навіть важко хворою не поступилася своїми поглядами та ідеалами.
Один з її програмних віршів так і називається «Надіє, живи!» (Могилів – Подільський, 1923 р.). Епіграфом до нього є слова: «Не маєш надії, не варто і жити»:
Недоля тяжкая – минеться,
Сумне лихоліття мине –
І радість, як сонце, всміхнеться
Та душу огріє промінням,
Оживить бадьорим тремтінням…
Ні, ні, не вмирай, моя мріє.
Живи, моя люба надіє!
Ольга РУТКОВСЬКА
