З нагоди 200 – річчя Тараса Шевченка на сторінках сайту продовжуємо вміщувати матеріали про велич, невмирущість і актуальність творчості Кобзаря. Це статті наших земляків – письменників і вчених, художників і журналістів: М. Жулинськиого, Є. Сверстюка, О. Забужко, П. Кралюка, В. Марчука, В. Лиса, Н. Горик, а також жінок клубу «Волинянка» С. Мирводи, Г. Прийомської, В. Рутковської, О. Рутковської. Цікаво було дізнатися, як шанують Шевченка в Криму і Севастополі,на Берестейщині і в Росії. Пропонуємо приєднатися до висвітлення теми «Волиняни про Шевченка».
МОГУТНЄ СЛОВО «КОБЗАРЯ»
Либонь, уже десяте літо,
Як людям дав я «Кобзаря».
А їм неначе рот зашито,
Ніхто й не гавкне, не лайне,
Неначе й не було мене…
«Хіба самому написать…»
1849, Кос – Арал.
Щороку з квітом весни з новою силою оживає поетичне слово нашого пророка Тараса Шевченка. Та цьогорічне відзначення 200 – ліття Великого Кобзаря перетворилося не лише у всенародне свято, а, наповнене революційним подіями, спонукало до глибокого розуміння і становлення національної самосвідомості й навернення українців до себе. Нарешті вони відчули, «якого роду – племені, чиїх батьків діти». І все це, дякуючи книзі, невеликій за обсягом (114 стор.), але планетарній за значенням, змістом, силою впливу на мільйони українців (і не тільки) у всьому світі. Яка ж історія першого «Кобзаря», з видання якого почалося сходження Тараса Шевченка до вершин поезії у безсмертя? Що ми знаємо про непросту долю цієї геніальної книги, про її переможну ходу крізь століття?
12 лютого 1840 року був отриманий цензурний дозвіл друкувати «Кобзар» , який побачив світ 26 квітня. Так назвав свою першу віршовану збірку двадцятишестирічний поет Тарас Шевченко. Цю назву він зберіг і для двох наступних видань книги 1844 і 1860 років. У першому виданні «Кобзаря», опублікованому 26 квітня 1840 року, вміщено лише вісім творів – віршів, балад і поем: «Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». Книга була надрукована в С. – Петербурзі у видавництві Е. Фішера, завдяки активній допомозі земляків поета письменника Є. Гребінки і землевласника П. Мартоса, в кількості не більше, як тисяча примірників (точних даних не збереглося), вартістю в один срібний рубль кожний. Друге видання (передрук з першого, з додатками) під назвою «Чигиринський «Кобзар» і «Гайдамаки» випущено 1844 року за кошти книговидавця Івана Лисенкова, який викупив у автора права на друк. Того ж року вийшли «Живописна Україна» та окремими книжечками – поеми «Тризна» і «Гамалія», в 1859 – му в м. Лейпциг (Німеччина) – збірка «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки», де вперше було вміщено «Заповіт». І тільки у 1860 році, незадовго до смерті поета, у друкарні П. Куліша, накладом 6050 прим., побачило світ нове, найповніше прижиттєве видання «Кобзаря», до якого увійшли 16 творів (для порівняння зазначимо, що сучасні видання містять 228 назв). З цією метою цукрозаводчик – меценат Платон Симиренко виділив 1100 крб., але просив ніде не вказувати його ім’я. Того ж року, в січні, у перекладі російських поетів, у СПб «Кобзаря» було надруковано втретє і востаннє за життя поета. Газета «Московский вестник» у рецензії на збірку 1860 року писала: «…Тепер ви на кожному кроці зустрінете в нас людей, які приходять у захоплення від п. Шевченка, які вчаться навіть по – малоросійському тільки для того, щоб прочитати його вірші… Книжка оповістила світ: Україна має свого генія і пророка, співця і захисника, будівничого української України, слово і слава якого – безсмертні…». «Кобзар» у дореволюційній Росії видавався 34 рази загальним тиражем 326 прим., за кордоном – 28 разів тиражем 35 тис. прим. Станом на 1985 в Україні збірка виходила 124 рази загальним накладом понад 8 млн. прим. «Кобзар» перекладений понад 100 іноземними мовами. (З Вікіпедії)
МОЇ УНІКАЛЬНІ ШЕВЧЕНКОВІ «КОБЗАРІ»
У своєму книжковому зібранні маю кілька рідкісних «Кобзарів». Сьогодні ці раритетні видання навряд чи можна побачити у бібліотеках, або навіть знайти у букіністів. Розповім коротко про кожне окремо.
– «Кобзар» зі вступною статтею академіка Максима Рильського «Книга народу» з ілюстраціями самого Т. Г. Шевченка, а також художників В. І. Касіяна, М. О. Мікешина, О. Г. Сластьона, І. С. Їжакевича, М. Г. Дерегуса, І. Ю. Репіна. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1961 (наклад 150000 прим.; ціна 1 крб. 10 коп.; кишеньковий формат). Щоразу, коли читаю передмову до цієї книги Максима Тадейовича, перед очима постає світлий образ незабутнього директора нашого Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, де я працювала впродовж 1962 – 1963 рр.
– «Кобзар» зі вступною статтею «Невідцвітне слово» Олеся Гончара, ілюстрований репродукціями з рушників лауреатів премії ім. Т. Г. Шевченка Анни Василащук та Ганни Верес. – К.: Видавництво художньої літератури «Дніпро», 1971 (наклад 25000 прим.; ціна 1 крб. 85 коп.). «Кобзар» у рушниках – єдине видання, оформлене творами народних майстрів. На жаль, нічого подібного я більше не бачила.
– Тарас Шевченко. Повна збірка творів. ПОЕЗІЇ (Кобзар). Упорядковано згідно з редакцією історично – літературного товариства при Українській Академії Наук. Вступна стаття Ф. Якубовського. Примітки до тексту О. Полторацького. Малюнки П. Носка. – К.: «Сяйво», 1927. Перевидання – К.: Видавничий дім «Альтернатива», 2003 (наклад 2200 прим.).
«Кобзар» 1927 року одразу став неабиякою рідкістю, тому що весь наклад у 50 тис. примірників був знищений в часи боротьби зі «шпигунством і буржуазним націоналізмом». Коли донька художника Тетяна Носко – Оборонів через 76 років вирішила опублікувати факсимільне видання цієї книги, вона звернулася через засоби масової інформації з проханням відгукнутися тих, у кого вона є, або де її можна дістати. Повідомила про це також по радіо «Свобода» і зрештою в 1985 – му (до сторіччя від дня народження батька) відшукала вцілілий раритет у бібліотеці імені Симона Петлюри в Парижі. І ось нині маємо чудове видання – Поезії Шевченка («Кобзар»), прекрасно ілюстроване Петром Васильовичем Носком. Про це розповіла на презентації книги в Київському міському Будинку вчителя сама пані Тетяна, з якою я познайомилася особисто. Коли вона на початку 2000 – х рр. приїздила до Києва з Канади, то кілька разів з нею зустрічалася на різних заходах і щоразу вона згадувала про свою роботу секретаркою (якою душе пишалася) у президента УНР в екзилі Миколи Лівицького (1967 – 1989). Ця цікава і трохи дивна, маленька енергійна жінка заслуговує окремої розповіді, та я лише коротко напишу про неї. Дівчину, яка щойно закінчила школу, і збиралася поступати до Київського університету, у 1942 – му вивезли до Німеччини, а шістдесятирічний батько залишився в окупованій столиці. Петро Носко народився в 1885 р. у селянській родині на Чернігівщині, в селі Бубнівщина Прилуцького повіту. Навчався в Київській мистецькій школі (1903 – 1909), Петербурзькій академії мистецтв (1909 – 1916), де й захопився Шевченком. У 20 – ті роки ХХ стол. створив серію ілюстрацій до повної збірки творів поета. Саме з неї в «Кобзар» 1927 – го було вміщено сорок дві гравюри. Художник зобразив героїв поезій по – своєму: це були не портретні особи, а характери, адже для багатьох ілюстрацій позували його мати й батько – Василь Носко (у 30 – ті рр. помер від голоду). Типи українок Петро Васильович писав також із доньки Тетяни, коли та підросла. Жив, як і багато його сучасників, з тавром злочинного елемента, як «син куркуля і буржуазний націоналіст». Крім того, залишився під час війни в окупованому місті й працював у Київському художньому інституті, замальовував архітектурні пам’ятки та пейзажі, портрети, ілюстрував твори Шевченка, Коцюбинського та інших українських письменників. Чимало його робіт осіло в приватних колекціях. Помер Петро Носко 20 травня 1976 року на 91 році життя. Реабілітували його посмертно, в 1999 – му. По війні наша землячка з чоловіком потрапила до Канади. Уперше відвідала Україну в 1992 – му, через п’ятдесят років по тому, як опинилася на чужині. Коли в Державному музеї Тараса Шевченка до 110 – річчя художника П. В. Носка експонувалися його твори, Тетяна Петрівна передала дві батькові картини, котрі він переслав у часи хрущовської відлиги до Канади. Це «Автопортрет» і «Руїни Успенського собору».
На «Кобзарі», який подарувала мені п. Тетяна, вона зробила такий напис: «Вельмишановній пані Ользі бажаю багато наснаги у виданні праць про Державний Устрій УНР. За це особлива подяка. Бажаю ще й надалі наших зустрічей в золотоверхій столиці. Тетяна, дочка. 23. 4, 2003 р. ».
– «Кобзар» 2004 року. Третє повне видання за редакцією В. М. Доманицького з портретом і життєписом. Факсимільне. 190 – літтю Тараса Шевченка присвячується. Післямова Сергія Гальченка, генерального директора Національного музею Тараса Шевченка. – Рівне: Волинські обереги, 2004 (наклад 1000 прим.).
Першу, найповнішу редакцію «Кобзаря», що вийшов 1907 року, здійснив історик, археолог, фольклорист, видавець Василь Доманицький, який прожив лише 33 роки, але для української науки зробив дуже багато. Щодо волинських зв’язків, то він відомий, як друг відомого громадсько – політичного діяча В’ячеслава Липинського і перекладач поезій борця за православ’я у ХУІІ ст. Данила Братковського, а також етнографічної розвідки «Народний календар Волині». В історії вітчизняного шевченкознавства кінця ХІХ – поч. ХХ ст. вчений був однією з найпомітніших постатей, встановив правдиву хронологію поетичної спадщини Шевченка, звірив його автографи – рукописи, виправив помилки в попередніх виданнях, відновив правильність написання і пропуски. Працював у бібліотеках, музеях, приватних колекціях, знайшов доступ навіть до архівів жандармського ІІІ – го відділу. Хоча «Кобзар» неодноразово виходив ще за життя Шевченка, однак щоразу там вилучалися деякі повні тексти або окремі рядки віршів, які замінялися крапками. У Доманицького в розпорядженні було 270 оригіналів поезій та 18 копій автографів. І найцінніше, що він мав під рукою, це захалявні книжечки, писані Т. Г. Шевченком на засланні (їх свого часу придбав журналіст, педагог, громадський діяч В. Науменко). Праця, здійснена на основі вивчення усіх доступних рукописів поета, стала науковою концепцією трьох видань «Кобзаря» (1907, 1908, 1910 рр.). Перше й друге вийшло в «Обществ имени Шевченка» в С. – Петербурге та «Благотворительноем обществе издания общеполезных и дешевых книг», третє – також в СПб у видавництві В. І. Яковенка. Працю вченого високо оцінили Іван Франко, Богдан Лепкий, Михайло Грушевський. Багатотисячні наклади «Кобзаря» миттєво розходилися. По смерті Василя Доманицького (у вересні 1910 року) «Кобзар» за його редакції перевидавався 24 рази.
Третє повне видання «Кобзаря» (2003) підготовлене до друку Інститутом літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Національним музеєм Т. Г. Шевченка у Києві, Музеєм «Кобзаря» у м. Черкаси, Рівненським об’єднанням товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, здійснене за благодійні кошти ВАТ «РЗВА» (Відкрите акціонерне т – во «Рівненський з – д високовольтної апаратури).
Цей солідний том (607 стор.), що вже став раритетом, я отримала з дарчим написом Сергія Анастасійовича Гальченка (з 1985 року він працює заступником директора Інституту літератури НАНУ). «Кобзар» 1910 року царським урядом був конфіскований, тому його перше факсимільне перевидання за редакцією В. М. Доманицького для мене особливо дороге. Коли я зацікавилася неординарною особистістю Василя Миколайовича, якого ігнорувала радянська наука, то ще на початку 90 – х рр. мин. стол. до забутого вченого намагалася привернути увагу громадськості, фольклористів і етнологів. З цією метою підготувала про нього ряд статей, які були надруковані у періодиці та наукових збірниках, неодноразово з доповідями на цю тему виступала на конференціях і Круглих столах. І от через 10 років ініціатор цього перевидання вручив мені дорогоцінну книгу з автографом. – – Кобзарь Т. Шевченка. СанктПетербург. 1840. Въ типографіи Е. Фишера.
На пошану геніального сина України з нагоди його 200 – річного ювілею, Національним видавництвом дитячої літератури «Веселка», за підтримки благодійного фонду «Фармак», підготовлено і випущено факсимільне видання примірника Санкт – Петербурзького «Кобзаря» 1840 року, що зберігається у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Аж не віриться, що я тримаю в руках і гортаю цю маленьку книжечку, трохи більшу від кишенькового формату (подарунок будинку – музею Кобзаря «Хата на Пріорці»). Вона є точною копією оригіналу – того ж кольору обкладинка, якісний папір під старовину 174 – річної давнини (з плямами від користування). Основний елемент оформлення – офорт «Сліпий кобзар з хлопчиком – поводирем» художника Штернберга. Мова російська з транслітерацією на українську. А головне, тексти ще не були піддані літературній редакції, як у наступних численних виданнях.
На суперобкладинці «Кобзаря» 2013 року вміщено звернення до читачів академіка НАН України, директора Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Миколи Жулинського з коротким словом про історію видання першого «Кобзаря» і значення цієї духовної реліквії українського народу для наступних поколінь.
Час від часу відкриваю Шевченкові книги й тішуся, що маю ці скарби національної літератури і що мені пощастило бути особисто знайомою з такими відомими діячами української культури, які долучилися до видання унікальних «Кобзарів».
Ольга РУТКОВСЬКА, член ВНСЖ і НМСУ
З нагоди 200 – річчя Тараса Шевченка на сторінках сайту продовжуємо вміщувати матеріали про велич, невмирущість і актуальність творчості Кобзаря. Це статті наших земляків – письменників і вчених, художників і журналістів: М. Жулинськиого, Є. Сверстюка, О. Забужко, П. Кралюка, В. Марчука, В. Лиса, Н. Горик, а також жінок клубу «Волинянка» С. Мирводи, Г. Прийомської, В. Рутковської, О. Рутковської. Цікаво було дізнатися, як шанують Шевченка в Криму і Севастополі,на Берестейщині і в Росії. Пропонуємо приєднатися до висвітлення теми «Волиняни про Шевченка» і також сказати своє слово.
