Як Кобзареве слово пробуджує національну свідомість у мешканців штучно відмежованого від України краю
На Берестейщині, що на теренах Білорусі, проживає близько 900 тисяч українців (неофіційні дані – О. Р.), точніше їхніх нащадків. Чому нащадків? Тому що Сталін у 1939 році приєднав цей регіон до Білоруської РСР, і це не могло не позначитись на самоідентифікації місцевого населення. За сім десятиліть перебування у складі спочатку радянської, а потім незалежної Білорусі люди призвичаїлись до думки, що вони білоруси, хіба що… трохи особливі, нетипові. Адже їхня говірка суттєво відрізняється від літературної білоруської мови. Штучна ізольованість від України, а особливо масові репресії 1940 – 50 – х років минулого століття, не сприяли тому, щоб берестейці замислювалися над своєю спорідненістю з Україною.
Культурний шок
Ось характерне свідчення чоловіка, який після «золотого вересня» 1939 – го змушений був навчатися не в українській (що було б логічно), а в білоруській школі. Це Василь Горбачук, нині український філолог, професор Слов’янського університету: «Під час останньої тривожної зими німецької окупації, живучи у глухому, оточеному лісами і болотами селі, мені вдалося роздобути томик поезій Тараса Шевченка. Оскільки правильно по – українськи я ще не вмів читати, а вимовляв деякі букви на російський лад, мова Шевченка спочатку не сприймалася. Однак iз часом зрозумів, що треба читати не «ходіті», а «ходыты», не «зіма», а «зыма»… І перше, що мені відкрилося – Шевченко пише переважно тією мовою, якою говорять жителі нашого краю, мої земляки! Поступово стала відкриватися і щораз більше захоплювати душу його поезія. Його вірші – прості, доступні й щиросердні, легко запам’ятовувались…».
Цікаво, що серед тієї частини молодих берестейців, що, попри асиміляційні процеси, й тепер вважають себе українцями, чимало таких, які свого часу пережили «відкриття Шевченка». І це, незважаючи на ретельну культурницьку «зачистку», здійснену радянською владою з усіма її силовими структурами, загонами НКВС та МГБ. Ось як описує ті події головний редактор газети «Наша Ніва», мінчанин, берестеєць за походженням, Андрій Динько: «Під час однієї тільки каральної акції проти антирадянського підпілля на Берестейщині та Пінщині, що здійснювалася з 15 січня по 20 лютого 1945 року, радянські війська і підрозділи МГБ оточили 839 сіл, обшукали 48479 господарства, перевірили 165137 осіб, прочесали 12 тисяч кв.адратних кілометрів лісів і боліт… Свободу і життя можна було втратити лише за наявність у хаті творів українських класиків… ». Тож не дивно, що українське місцевий люд iз часом все став забувати. Два роки тому в інтерв’ю для львівської газети «Post Поступ» білоруська письменниця Наталка Бабина розповіла: «Українська мова для мене – рідна. Це мова моїх бабусь і дідусів, мова батьків. Знавці кажуть, що українська говірка моїх рідних місць, а це південь Берестейського району на кордоні з Волинню, досить близька до української літературної мови. Але моя біда в тому, що я ніколи її не вивчала, як і української літератури та історії. Тому писати українською літературною мовою мені нелегко. І пишу я нею хіба що есеї. Більше того, у нас на Берестейщині створили такі умови, що я, донька сільської вчительки та інженера, себто людей освічених, але не заангажованих у якісь мовознавчі питання, років, мабуть, до 18, не відала, що мова, якою ми говоримо, – українська. Я пережила справжній культурний шок, коли мені до рук потрапив «Кобзар» Шевченка. Виявилося, що ці досконалі вірші написані нашою мовою!».
Обабіч білоруського кордону
Культурний шок був настільки сильним, що пані Наталя, за освітою інженер – електронік, вирішила свого наймолодшого сина назвати… Тарасом – на честь Кобзаря! Кажуть, що ім’я впливає на долю людини. Може, це й справді так? Побачили б ви, з якою гордістю Тарасик показував мені величезну сімейну бібліотеку! Там чимало українських книжок. Може, виросте маленький білоруський Кобзарик і стане видатним гуманітарієм, справжнім мостом між білоруською й українською культурами? У своїх творах, скажімо, в романі про Брест «Рыбін горад» та в збірці оповідань «Крыві не павінна быць відна» письменниця так чи інакше торкається не схвалюваної в лукашенківській Білорусі теми регіональної специфіки південної Берестейщини. Останнім часом ситуація дещо змінюється, влада толерантніше ставиться до вивчення української мови у недільних школах. Але вивчають її переважно діти мігрантів з України. Хтось пильнує, щоб українством не захопилися корінні берестейці. Якщо прямих заборон і немає, то принаймні, цей процес не вітається. Мимоволі виникає тріщинка між берестейцями і тими, хто приїхав iз півдня… Тому й доводиться, пишучи про Берестейщину, вживати не зовсім науковий термін «нащадки українців».
Минулої весни (2010 р. – О. Р. ) українська громадська діячка й педагог із Бреста Валентина Кошелюк iз гордістю показувала мені малюнки юних берестейцiв до Шевченківських свят. Ними могли вільно і досхочу милуватися всі відвідувачі будинку культури. Білорусь – не Росія, до України тут ставляться добре. Справедливо пишаючись цією, помітною для Бреста, культурницькою акцією, Валентина Іванівна з деяким сумом поскаржилася: «Я родом iз північної Волині, з Ратнівського району. Для мене цілком зрозуміло, що і по український, і по білоруський бік державного кордону живуть нащадки колись єдиного народу. Але кілька десятиліть русифікації й білорусизації зробили свою справу. Навіть мої діти, яких я намагаюся виховувати в дусі любові до України, можуть сказати, почувши десь на базарі волинську говірку: «Мамо, ці люди по – вашому говорять!». Тобто, вони вже відчувають різницю між собою і волинянами. Приїжджі з України можуть сказати: «розумієш», а берестейці вже кажуть: «понімаєш»…
«Я на своїй землі …»
Однак будь – які заборони не можуть гарантувати цілковитого знищення українського духу. Яскравий приклад – колишній учитель історії Вадим Усельонок. Попри те, що батько його походить iз білоруської етнічної території (звідси й суто білоруське прізвище), Вадим відчуває себе вірогідніше українцем, ніж білорусом: «Мабуть, тому, що дитинство моє минуло на Берестейщині. Якби жив десь під Вітебськом, то почувався б інакше. Велике значення мали й поїздки в Україну – я відчув, що на Волині живуть такі самi люди, як і ми… А ще якось знайшов у баби на горищі томик Шевченка. Отже, найвідоміший поет України і для моїх родичів не був чужим! Це дуже вплинуло на моє національне самоусвідомлення. Учителюючи, я міг і в школі учням сказати, що ми українці, а не білоруси. Тому зі школи мене хутенько «пішли»… Тепер працюю на будові звичайним робітником, принципово розмовляю з усіма лише українською. Точніше, говіркою нашого села. Прикро, що не знаю літературної мови… Якби ж мене хтось міг навчити, я готовий платити за науку!». Утім навчатися української мови непросто в умовах Бреста, та й робота займає багато часу. Оточуючі реагують на мову Вадима по – різному. Дехто сприймає її як дивацтво, у когось його українська викликає агресію. Хтось навіть пробує «переорієнтувати» його на російську. – У мене велика перевага – я кожному можу сказати: я на своїй землі, Брест – моє місто! А ось що ти тут робиш, зайда? – каже пан Усельонок. – Трохи складніше я почувався в Польщі, на території північного Підляшшя. Якось в околиці села Дубичі Церковні мені зробили зауваження двоє місцевих хлопців: «Мув по – польску!». Себто у них там теж проблема з манкуртами… В цьому селі живуть нащадки українців, їх через різнi обставини не депортували під час операції «Вісла». Уявляєте, вони споконвіку живуть на цій (своїй споконвічній) землі, але їх уже виховали поляками, та ще й хамовитими… Я відповів хлопцям, що говоритиму українською, бо це моя мова, й їхня теж. Не знаю, чи переконав їх, але до бійки не дійшло»… До речі, минулого літа група студентів iз Польщі їздила Берестейщиною, молодь цікавилася католицькими костьолами. Були і в містечку Іваново (місцеві, до речі, кажуть по – старому: Янів). Одна зі студенток, Агнєшка, чудово розмовляла українською! Сама вона з Сілезії, живе у Вроцлаві. Етнічна полька, але мову нашу шанує. І Вадим Усельонок, пригадавши прикрий випадок у Дубичах Церковних, згадав мудре Шевченкове: «І чужому научайтесь, i свого не цурайтесь!». Асимільовані українці тоді засмутили, а ось патріотична полька, яка розділяє філософію Кобзаря, видалася такою рідною…
Сергій ЛАЩЕНКО , «Україна молода» , 4 березня 2011 р.
Р. S. Під час Всесвітньому форумі українців, який проходив у серпні 2011 року в Українському Домі у Києві, я познайомилася з однією жінкою з Білорусі. Не могла, звичайно, не звернути, увагу на розкішну волинську сорочку, яка, ніби магнітом, притягла мене до її господині. Розговорилися. Вона розповіла, що родом з Ратнівщини (про це «документально» засвідчила її поліська вишиванка). Зараз живе в Бресті, де з українською мовою все гаразд: діти вивчають і ніхто її не забороняє. Як виявилося, і не дуже підтримує, адже за офіційними даними з 9 464 млн. мешканців Білорусі там живе майже 160 тис. українців, однак ЗМІ і шкіл для них – немає, класи – лише недільні; є дві українські газети і часопис, діють українські громадські об’єднання.
Якщо згадати історію, то 1939 року, згідно з пактом Молотова – Ріббентропа, частину етнографічних українських земель Західного Полісся було приєднано до УРСР, а більшу половину, в т. ч. Пінщину, – до південних теренів Брестської і Гомельської областей БРСР. Проте стійкі генетичні корені не дають українцям, які впродовж тривалого часу живуть на «рідній, не своїй землі», повністю розчинитися серед інших етносів. Хоча традиції й обряди зберігаються лише у сім’ях, на рівні побуту, й передаються від покоління до покоління, досить пройтися селами в околицях Піни, Струменя, Стиру, щоб переконатися, що звучать тут ті самі давні пісні, що й у Центральній Україні, виконуються ті самі народні танці. Рідною материнською мовою на Берестейщині говорять частіше, ніж білоруською, до того ж, відповідно до сучасних літературних норм. Варто зауважити, що державні чинники сучасної Білорусі дуже вразливо ставляться до будь – якого вияву українства.
Спасибі землячці за подвижництво і пам’ять про Волинь. На згадку маю фото з пані Валентиною Кошелюк.
Ольга РУТКОВСЬКА
