Одне з моїх улюблених шевченківських місць у Києві – Літературно -меморіальний будинок – музей Т. Г. Шевченка «Хата на Пріорці» (відділення Національного Музею Тараса Шевченка) на вул. Вижгородській. В серпні 1859 року, востаннє перебуваючи в «золотоглавому, садами повитому і тополями увінчаному» Києві, Тарас Шевченко, перед своїм від’їздом до Петербурга, прожив там зо два тижні. З центру міста помандрував на Поділ, доки не опинився на Пріорці: «Йшов та йшов – бачу хатина стоїть, не то панська, не то мужича, біла -біла, наче сметана, та ще й садочком обросла, а на дворі розвішані дитячі сороченята та й рукавчатами махають, ніби кличуть мене до себе…».Тут поет і зупинився. Усе життя господиня цієї оселі Варвара Пашковська пишалася тим, що у неї квартирував сам Тарас Шевченко!
Останній київський притулок Шевченка став для нього розрадою та справжньою домівкою, а прості люди, з якими він встиг заприятелювати, – сім’єю. Весь цей час Шевченко насолоджувався привітністю місцевих жителів, пишним садом, українською піснею, пріорчанською дітворою. А влаштоване якось дивакуватим квартирантом для своїх маленьких друзів свято ласощів увійшло до найсвітліших місцевих легенд. На Пріорці Кобзаря звали просто – «дядько Тарас». Зі сльозами на очах проводжали його до Петербурга і потім усе життя згадували цю щасливу зустріч, передаючи своїм дітям світлі спогади про українського генія, як про безмежно добру, щиру, сердечну людину. А хату Пашковської стали називати «Тарасовою».
У музеї панує дивна атмосфера – тепла, затишна, справді родинна. Співробітники вас зустрінуть радісно й привітно. Завдяки їхнім старанням та любові до своєї справи тут створено незвичайну «живу», одухотворену експозицію. Крім експонатів, присвячених власне Шевченку, там знаходиться багато матеріалів, що відтворюють життя і побут київської околиці другої половини ХІХ сторіччя. Більшість речей до експозиції було передано мешканцями Пріорки, – нащадками тих, хто особисто зустрічався з Тарасом Шевченком. Натуральні столи, лави, рядна, рушники, посуд переносять нас у далекі часи позаминулого століття. Тут встановлено свої правила: дозволяється доторкнутися до експонатів, посидіти у фотелі – качалці, приміряти старовинний одяг: народний стрій або елегантний капелюшок київської модниці, зазирнути у її ридикюль, взути елегантні чобітки. Кожен, хто хоч раз відвідає музей, стає його щирим прихильником і добрим другом на все життя.
З музеєм мене пов’язують давні творчі стосунки. Перше моє знайомство з ним відбулося ще у 70 – х рр. завдяки подрузі Юлії Єрмоленко, яка працювала старшим науковим співробітником (нині завідувач музею). Якось, відвідавши його разом з сином Владиславом, ми полюбили цей осередок любові й родинного тепла назавжди. Я була вражена тим, що тут були просто розвішані українські сорочки, корсетки, рушники, як у справжній хаті. Мені дозволили вбратися у костюм, і… я, ніби перенеслася в минуле, на сто п’ятдесят років назад… Я немов стала тією дівчиною, яка одягала цю вишиванку. І, о диво! Відчула присутність Тараса Григоровича! Неначе дух поета зійшов на мене! І раптово народились перші в моєму житті віршовані рядки. З того часу я – частий гість у цьому мистецькому храмі українського духу. Мене запрошують, як фахівця – етнографа на народознавчі заходи: на Андріївські вечорниці, Різдвяні зустрічі; свято вишиванки, Тарасові читання, традиційні Шевченкові борщування. Славетній українській страві я присвятила вірш і подарувала його працівникам музею:
Борщ – червоний традиційний –
Витвір, дійсно, геніальний!
Він пройшов і голод, й війни,
Потрясіння соціальні.
Борщ смачний і апетитний
Із сальцем, із пампушками,
Ще й сметанкою политий,
Україна їсть віками!
Борщиком із карасями,
Запашним і гаряченьким,
Частуватись з земляками
В піст любив Тарас Шевченко.
Борщ… Настояний на часі,
Вік йому – тисячоріччя,
Столу нашого окраса,
Гідне нації обличчя!
А з гуртом «Волиняни» ми показували новорічну гру «Водіння кози» та театралізоване дійство «Як нашу Галю – українку євроженихи сватали». Пані Юлія Єрмоленко та пані Надія Наумова, провідний науковий співробітник, – завжди бажані гості у нашому клубі «Волинянка», де неодноразово бували на засіданнях. Відвідання музею щоразу стає подією для підшефних дітей – сиріт, інвалідів, людей похилого віку, яких тут радо приймають А на вечорах «Шевченко у моєму житті» сила Кобзаревого образу і його невмирущого слова надають їм життєвого духу і наснаги.
Неподалік від будинку й досі росте 400 – літній дуб, під яким, за спогадами сучасників, любив сидіти Т. Г. Шевченко, і кожен, хто відвідує музей, обов’язково приходить до нього вклонитися, як живому свідкові зустрічей з Тарасом.
У «Хаті на Пріорці» щороку, під час Шевченківських днів, 9 – го та 10 – го березня і 22 – го травня, завжди тепло вшановують Кобзаря. У день народження Тараса Григоровича в цих привітних стінах стає світліше від поезії й української пісні. 10 -го березня, скорботного для України дня, в день смерті Великого Українця, тут правиться панахида та влаштовується поминальний обід. Вічная пам’ять і слава нашому безсмертному Пророкові!
Вікторія РУТКОВСЬКА, Юлія ЄРМОЛЕНКО
