Михайло Сорока
Його завершив у 1940 році Іван Огієнко (Митрополит Іларіон)
Головну працю свого великого, непростого, сповненого багатогранною діяльністю життя Іван Огієнко закінчив у 1940 році, коли перебував у вимушеній еміграції на те риторії Польщі.
На той час в Україні вже був поширений перший переклад нашою мовою Священної книги. З’явився він у творчій співпраці визначного українського письменника Пантелеймона Куліша та всесвітньо відомого вченого і винахідника Івана Пулюя, який знав понад десять мов – сучасних європейських і древніх. Саме його знання древньогебрейської мови привернуло до нього увагу Пантелеймона Куліша, соратника Тараса Шевченка.
Куліш запропонував юнакові долучитися до його праці над перекладом Біблії українською мовою. Згодом до цих трудів приєднався класик української літератури Іван Нечуй-Левицький. Пантелеймон Куліш не дожив до того дня, коли Старий і Новий Завіти побачили світ українською мовою. Біблія була видана в 1903 році у Відні.
Чому за наявності цього перекладу Іван Огієнко вирішив здійснити свій? До цього питання ми ще повернемося. А зараз зупинимось на тому, як ішов Іван Огієнко до цієї колосальної, складної праці. Зазначимо при цьому, що, мабуть, тільки йому й було до снаги самотужки, без сторонньої допомоги, виконати її.
Поборник Автокефалії
На другий день нового 1882 року (за старим стилем) у бідній селянській сім’ї Івана і Єфросинії Огієнків народився хлопчик, шоста дитина, яку назвали на честь батька і якій судилося прославити у світах не лише свою родину, а й всю Україну.
Виходець з провінційного містечка Брусилів на Житомирщині став енциклопедистом: вписав своє ім’я в історичну науку, мовознавство, лексикографію, освіту, педагогіку, політику, суспільствознавство.
Він залишив величезну духовну спадщину – десятки книг, сотні наукових, публіцистичних, просвітницьких публікацій. Та й література про нього вже складає десятки томів.
Є в центрі Брусилова колодязь з кришталево чистою і холодною водою. Гостей містечка, які приїздять вшанувати пам’ять Івана Огієнка, неодмінно запрошують до цього колодязя, дають напитися з нього води і таким символічним чином доторкнутися до джерел цієї землі, з якої почався довгий і тернистий шлях майбутнього митрополита Іларіона.
Втім, на початках цього шляху зовсім на виглядало, що він, зокрема, прославить себе як церковний діяч, духовна особистість.
Коли хлопчикові виповнилося два роки, його батько загинув під копитами коня, і життя сім’ї стало ще більш убогим і нужденним. Після закінчення чотирикласної школи в Брусилові кмітливого підлітка зараховують у Київську військово-фельдшерську школу, по завершенні якої він на вчається в гімназії волинського Острога і ставить перед собою нову мету – поступити в Київський університет св. Володимира. Мети було досягнуто, і юнак захопився новою мрією – стати викладачем університету.
Вакансій на той час не було, і Огієнко деякий час працює в Київському комерційному інституті. На ту пору він уже був одружений на вчительці Домінікії Литвинчук з Брусилова.
І от у грудні 1911 року він таки повертається в університет, ставши професорським стипендіатом історико-філологічного факультету і взявшись за українознавчі дослідження.
Іван Огієнко в роки навчання і викладання в Київському університеті
Іван Огієнко близько знайомиться і співпрацює з видатними українськими вченими і громадськими діячами тих років – Михайлом Грушевським, Борисом Грінченком, Агатангелом Кримським, Андрієм Ніковським, Дмитром Дорошенком, Іваном Стешенком, Володимиром Науменком, В’ячеславом Прокоповичем.
Молодий вчений і викладач зовсім не губиться в цьому яскравому сузір’ї імен. Одним із підтверджень цього стала його серія лекцій українською мовою, яка згодом, за підтримки Симона Петлюри, вийшла окремою книгою «Українська культура», що мала в ті буремні роки неабиякий резонанс.
Саме в ті часи Іван Огієнко й захопився релігійною тематикою. Але не на теоретичному, а на цілком практичному рівні. До цього підштовхнули й спонукали його події, що тоді змінювалися з калейдоскопічною швидкістю.
Руйнівна й кривава Перша світова війна, падіння в Росії царату, розгорання полум’я революції і громадянської війни. Від цього неможливо було сховатися. Та й Іван Огієнко не шукає для себе тихого куточка.
Навпаки: у Києві він потрапляє в епіцентр цього виру. Огієнко стає активним учасником процесу українізації університету Св. Володимира, одним з перших у ньому читає лекції і веде заняття українською мовою.
У створеній весною 1917-го Центральній раді він виступає одним з ініціаторів організації в Україні вищої школи, заснування Українського народного університету, а в Кам’янець-Подільському створює новий університет, взявши на себе обов’язки його ректора.
З 6 січня до 25 квітня 1919 року Іван Огієнко працює на посаді міністра освіти і культури, а 15 вересня йому доручають пост міністра культів (на пропозицію Огієнка, слово «культів» було змінено на термін «ісповідань»).
Це призначення не було випадковим. Ще в 1917 році Іван Огієнко був включений до складу книжкової секції Всеукраїнського церковного собору. Він був активним прибічником дерусифікації церкви, впровадження в богослужіння української мови, ініціатором створення комісії з перекладу українською мовою Біблії, текстів богослужінь.
Свої погляди, доводи й конкретні пропозиції щодо надання Українській церкві автокефалії Іван Огієнко висловив у промові «Відродження Української Церкви», виголошеній на Всеукраїнському Соборі в Києві 13 січня 1918 року.
По суті це була головна, концептуальна доповідь на цьому поважному зібранні. Доповідач переконував присутніх, що відновлення в Україні автокефальної церкви не лише означає досягнення нею автокефалії, а й збереження православної сутності у відродженні кращих українських духовних традицій у різноманітті їхніх форм.
Іван Огієнко не обмежується обґрунтуваннями й закликами, а організовує звернення до Константинопольського Патріарха про надання Українській православній церкві автокефалії.
Це звернення підписали кілька тисяч українців. Український народ, наголошував Іван Огієнко, ніколи не забував про віковічну незалежність своєї Церкви, ніколи не визнавав за канонічне приєднання її до Церкви Московської, а тому зараз, по відродженні Української Народної Республіки актом 1 січня 1919 р. проголошено автокефалію Української Церкви, в якім зазначено, що «Українська Автокефальна Церква з її Синодом та духовною ієрархією ні в якій залежності від Всеросійського Патріарха не стоїть».
Цей акт канонічно випливав з 17-го правила IV Всесвітнього Собору. Міністр ісповідань Іван Огієнко 1919 р. додав багато старань, щоб Царгородський Патріарх поблагословив автокефалію Української Церкви, «але Українська Республіка незабаром упала, а з тим припинилася й справа нашої автокефалії, що вже стояла на добрій дорозі», — додав Іван Огієнко у своїй тогочасній праці «Обмосковлення української церкви».
Від прем»єр-міністра до Митрополита
Восени 1919 року під натиском переважаючих більшовицьких військових сил українська армія змушена була відступити за Збруч, а уряд УНР переїхати до Рівного, потім до Проскурова, а ще згодом — до Кам’янець-Подільського. В останньому з цих міст Іванові Огієнку випало якийсь час, на рубежі 1919-1920 рр., виконувати обов’язки прем’єр-міністра.
Після цього почалися вимушені довготривалі митарства Івана Огієнка по світах.
У 1920 році в польському місті Тарнові він заснував видавництво «Українська автокефальна церква», залишаючись в уряді УНР в екзилі міністром віросповідань.
Кілька років (1922-1926) жив із сім’єю у Винниках під Львовом, а працював у Львові, викладаючи українську мову і літератури в педагогічному інституті.
У 1926-ому почав викладати церковнослов’янську мову на факультеті богослов’я Варшавського університету. У 1931 р. захистив докторську дисертацію з філософії і отримав звання професора.
Здавалось, його наукова і викладацька кар’єра іде по висхідній. Але через рік його звільняють з університету без матеріально відшкодування. Причину звільнення не пояснили, але всім, хто знав Огієнка, було ясно: до цього призвела його проукраїнська позиція і відстоювання автокефалії української церкви в Польщі.
Для нього настали ще складніші часи. До всього додалася сімейна трагедія: у 1937 році померла Домінікія, його вірна дружина й надійна життєва опора.
Він мужньо переборював ці втрати й негаразди, продовжуючи невтомно працювати. У середині тридцятих років Іван Огієнко засновує, редагує і видає у Варшаві журнали «Рідна мова» і «Наша культура», в яких досліджує і пропагує українську мову і літературу, виступає проти русифікації в радянській Україні.
Німецьке вторгнення в Польщу 1 вересня 1939 року, з якого почалася Друга світова війна, перетворило країну в Генерал-губернаторство.
Тоді ж з ініціативи І.Огієнка у Варшаві була скликана таємно від окупаційної влади Українська Церковна Рада, яка поставила за мету створити Українську Православну Церкву.
Здійснити цей задум тоді не вдалося, українські православні храми залишалися у складі Польської Православної Церкви, яка отримала автокефальний статус від Константинопольського Патріархату ще в 1924 році.
В цих умовах центром українського православ’я стало засноване королем Данилом ще в середині XIII століття місто Холм. І саме Івану Огієнку в ті важкі часи випало очолити місцеву єпархію.
Відбулась ця подія у жовтні 1940 року. Точніше – кілька подій, пов’язаних з возведенням у сан архієпископа.
Спочатку, 9 жовтня, Іван Огієнко був пострижений у чернецтво під ім’ям Іларіон в Яблочинському Сято-Онуфріївському монастирі митрополитом Діонісієм (Валединським). Наступного дня він був висвячений у диякони, а 11 жовтня – в ієромонахи з піднесенням у сан архімандрита. Ще через вісім днів на Холмському Соборі українських православних єпископів на святій горі короля Данила Іларіон був висвячений у єпископа Холмського і Підляського.
Чому було обрано ім’я Іларіон? Мабуть, це вибір самого Огієнка, який був блискучим істориком церкви і добре знав, що на початку в Київській Русі Київську кафедру займали греки, а першим митрополитом Київським і всієї Русі слов’янського походження став Іларіон, відомий церковний і громадський діяч, письменник, оратор часів князювання Ярослава Мудрого.
Щодо Іларіона (Огієнка), то його архієпископська місія припала на дуже важкі роки. Крім утисків німецької окупаційної влади, трагічною реальністю того періоду стало переслідування українських православних польськими екстремістами, що виливалося у збройні напади на села з переважаючим українським населенням, підпали й руйнування православних церков, перетворення багатьох із них у костьоли, розправи над мирним людом.
Особливо страждали від цього Холмщина і Підляшшя. Архієпископ Іларіон чинив усе, що міг, щоб зупинити ці репресії, про що свідчили і його проповіді, і звернення до владних структур, і численні публікації у його книгах та церковних збірниках.
Не зважаючи ні на що, він продовжував захищати своїх вірян і утверджувати в богослужінні українську мову. Владика Іларіон заснував у єпархії Духовну семінарію, яка в 1942 році отримала статус академії, створив друкарню, організував видавництво, налагодив публікацію і розповсюдження в краї духовної і просвітницької літератури.
В березні 1944 року він був висвячений у сан митрополита Холмського і Підляського.
На чолі Української Православної Церкви Канади
Але тогочасні події змусили його пережити нові поневіряння і митарства. Влітку 1944 року Холмщина, як і навколишні краї, стала місцем запеклих боїв між радянськими і німецькими арміями. Митрополит Іларіон спочатку змушений був емігрувати до Словаччини, після цього до Швейцарії, а в 1947 році – до Канади.
Впродовж трьох років він служив у Вінніпезі, в парафії Покрови Божої Матері, а 8 серпня 1951 року Собор у Вінніпезі обрав митрополита Іларіона предстоятелем Української Греко-Православної Церкви Канади.
Митрополит Іларіон на чолі УГПЦ
За два десятиліття його очільництва в УГПЦ Канади відбулися великі зміни.
У 1951 році в ній було лише два єпископи, 70 священників, 260 парафій і близько ста тисяч прихожан. А в 1972-му, коли митрополит Іларіон відійшов у вічність, УГПЦК нараховувала чотирьох єпископів, 90 священників, 310 парафій і 140 тисяч їхніх членів.
За словами доктора Ю. Мулика-Луцика, котрий працював поруч з митрополитом Іларіоном, спираючись на свій авторитет і досконалість знань, митрополит привів до одного стандарту всі аспекти церковного життя, особливо в сфері богослужбових текстів.
Він заснував та очолив Навчально-богословське товариство, до складу якого увійшли викладачі богословського факультету Колегії Св. Андрія, — до них з боку митрополита Іларіона були поставлені серйозні вимоги щодо духовного та інтелектуального вишколу.
Владика помітно активізував науково-дослідницьку діяльність, заснував і особисто редагував журнал «Слово істини», відновив видання започаткованого ним ще в довоєнній Польщі журналу «Наша культура» (з 1954 р. – «Віра і культура»).
За чверть століття життєдіяльності в Канаді митрополит Іларіон став автором 110 послань до віруючих, які були наповнені духом Святого Письма і українських церковних традицій.
У 1960 році сталася історична для православних українців у Північній Америці і Західній Європі подія, до якої був безпосередньо причетний митрополит Іларіон: у Вінніпезі відбувся Акт Духовної злуки всіх трьох православних митрополій – Української Греко-Православної Церкви Канади, Української Православної Церки в США та Української Православної Церкви в Екзилі (з центром у Західній Німеччині).
Як побачив світ другий переклад Біблії українською мовою
Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) лишив нам справді величезну духовну, наукову, літературну спадщину (навіть багато поезій, одна з них стала популярною серед українців піснею – «Не питай, чого в мене заплакані очі»).
Але в його багатогранній творчості особливо вивищується переклад українською найголовнішої книги людства – Біблії.
Задум здійснити свій переклад Священної книги з’явився в Івана Огієнка ще в Києві у 1917 році. Але обставини тих часів не дозволили йому почати цю титанічну працю. До свого наміру він повернувся на початку тридцятих років у Польщі.
Митрополит Іларіон (Огієнко) був енциклопедистом і трудоголіком
Чому він вирішив повторити шлях своїх великих попередників – Куліша, Пулюя, Нечуя-Левицького? Оь як про це написав сам Огієнко:
«…Ми надзвичайно потребуємо такого перекладу Біблії, що був би зроблений сучасною літературною всеукраїнською мовою. Перекласти цілу Біблію — а в першу чергу Новий Заповіт, треба такою літературною мовою, що стала б зразковою бодай на перші 50 літ. Мусимо мати переклад, що став би найкращим підручником вивчення української мови. Без цього нормальний розвій нашої літературної мови не матиме так їй потрібного «ка- меня наріжного», бо треба, щоб і селянські маси — головний читач св. Письма — призвичаювалися до доброї літературної мови. Такий переклад треба видати з за- значенням наголосів, — щоб кожний міг читати його справді по-літературному».
Беручись за переклад, професор Іван Огієнко не міг не заручитися підтримкою Британського біблійного товариства, яке координує переклади зі старогрецької і староєврейської мов на сучасні в усьому світі.
Стосунки з цією поважною інституцією складалися в Огієнка (митрополита Іларіона) в різні часи по-різному, в тому числі через довготривалу підготовку рецензій на його переклад. Робота була завершена в 1940 році.
Біблія в перекладі Івана Огієнка
І тут сталася біда. У статті для газети «Слово Просвіти» (номер за 26 квітня 2018 року) професор Микола Тимошик так пише про неї: «Величезна бібліотека і все майно митрополита Іларіона у Варшаві безслідно зникли 1944 року в палаючій польській столиці. Залишилися напризволяще рукописи і в Холмі — після фактично примусового вивезення звідти фашистами проводу Української Православної Церкви. І лише завдяки мужності й самовідданості справжньої української патріотки Софії Сім’янцевої передрукований нею примірник і оригінал другого в українській історії повного перекладу Біблії нашою мовою було врятовано. Вона ж якимось дивом і доправила цей вантаж — 20 товстелезних зшитків — до Штробського Плеса в Словаччину, де в той час перебував зі своїм близьким оточенням Огієнко-Іларіон».
Британське біблійне товариство схвалило переклад до друку лише в 1955 р. Але з його виходом у світ знову не обійшлося без зволікань.
І тільки в 1962 році митрополиту Іларіону надійшли з Лондона сигнальні примірники омріяного ним видання. Це була добре оформлена солідна книга на 1529 сторінок.
Вона відразу отримала визнання православного, передусім українського, світу. Її перевидавали у Канаді, США, Західній Європі.
«Українська Біблія в перекладі професора д-ра І. Огієнка, — зазначає один з авторитетних знавців Святого Письма Костянтин Костів, — класична й найкраща з цих досі існуючих перекладів чи не між всіма слов’янами».
* * *
В дорогій для митрополита Іларіона (Івана Огієнка) Україні його переклад був виданий у 1995 році зусиллями Українського Біблійного Товариства.
Йому так і не вдалося з початку двадцятих років минулого століття знову ступити на рідну землю. Він відійшов у Вічність 29 березня 1972 році на далекій від України канадській землі, у Вінніпезі.
Його повернення в Україну відбулося вже після постання незалежної Української держави. Повернення і в блискучому перекладі Біблії, і в його сотнях творів, які увійшли в золотий фонд української духовності, і в літературі про нього.
І нині, коли ми відкрили для себе цього видатного діяча нашої історії, духовності й культури, коли знаємо про всі поневіряння, які випало йому пережити, ми з особли вим почуттям сприймаємо ці сповнені щирою любов’ю до України слова митрополита Іларіона (Івана Огієнка):
«Немає в людини нічого милішого над свою рідну землю. Де хто народився, де провів свої дитячі роки, до тієї землі прив’язується він усією душею на ціле життя. А хто, буває, відірветься від своєї рідної землі, той мріє зажди про неї, як про святість найбільшу, і багато людей, помираючи на чужині, просять накласти їм у домовину бодай грудочку рідної землі».
Михайло Сорока
