Щороку, у третю неділю травня, Україна відзначає День пам’яті жертв політичних репресій. Це день вшанування загиблих і привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України.
Як пише Укрінформ, «кількість жертв політичних репресій в Україні не піддається підрахунку – це неймовірні цифри. Деякі фахівці вважають, що за період від початку 20-х і до кінця 80-х років ХХ століття, тобто за час правління більшовицько-комуністичного режиму, в Україні було заарештовано майже півтора мільйона осіб (із них понад 50% українці). Величезну кількість із них було розстріляно, всі інші пройшли тюрми, заслання, вислання (майже 3 мільйони українців), каторгу, табори, примусово побували в психіатричних закладах».
Зазнали репресій жорстокого радянського тоталітарного режиму і тисячі безневинних волинян. Це ті, хто за волею тодішніх можновладців опинилися на безмежних просторах сталінського ГУЛАГу, в далеких від рідних домівок спецпоселеннях. Багато з них там загинули, залишившись у чужинській землі назавжди.
Вічна і світла їм пам’ять.
Про комуністично-сталінські жахіття розповіли у свій час мами наших волинянок Слободян Валентини Анатоліївни та Гулюк Ліни Іванівни.
Вони залишили спогади для нас, щоб ми цінували і любили свою українську землю, свою державу, щоб берегли пам’ять про ці події для майбутніх поколінь і не повторювали давні помилки в сьогоденні, бо не доведи, Господи, ще раз пережити таке…
* * *
ОДНЕ СЕЛО – ДВІ ДОЛІ
Село Садів Луцького району
«ЩОБ НЕ ПЛАКАТЬ, Я СПІВАЛА»
Народилась я у мальовничому селі Садові, Луцького району.З древності це село славиось розкішними садами. Звідси й назва села.
Мочеброда ( Міщук) Ганна Каленіківна
Славилось наше село не тільки садами і гарними урожаями збіжжя, але співучими талановитими, а найдужче патріотичними людьми, тому що дуже багато людей пострадало як від поляків, так і від «совєтів».
Хіба це не патріотизм вишити при Польщі рушник з національним Гербом та словами Шевченка? Перевезти його з Польщі в бутилці під страхом смерті і тільки в дев’яностих роках показати нащадкам. В 1992р. внука моєї старшої сестри Антоніни Віра скопійювала для своєї сімї.
Народилась я 15 лютого 1928 року в сім’ї середняка. Мій тато Міщук Каленик мав дванадцять десятин землі. Десять орної землі та два берега річки Чорногузки, які держав на сінокіс, бо держав велике господарство. У тата було четверо коней одна пара робоча, а друга виїздна, мав бричку, на якій часто виїзжав в Луцьк.
Брат Іван ходив у польську школу, попросив сестру щоб вона йому вишила сорочку і вже в 14 років він на зошитах і підручниках малював тризуби і жовтоблакитні прапори. Одного разу коли він у вишиванці прийшов до школи, а ще вчитель побачив тризуби і прапори, то вигнали його зі школи.
В 1939 році прийшли «совєти». Тата розкуркулили: забрали всю худобу, сіялку, плуги, віялочну машину, все землеробське знаряддя і записали тата на вислання до Сибіру та не встигли бо почалася війна.
А тато в 1942 році їхав на коні і почалось бомбардування кінь злякався і тато впав і забився. Мама знову залишилась вдовою і в війну захворіла на тиф, померла. А ми залишились сиротами.
В Садові 8 лютого 1925 року офіційно була зареєстрована «Просвіта». Великий вплив мала тут українська сенаторка в польському сеймі Олена Левчанівська, яка часто бувала в Садові.
Після того як Івана вигнали (1936р.) зі школи він став активним учасником гуртка, куди входило багато молоді села, хоч і потрібно було платити внески по 50 гроші. Але Поля і Іван з великим задоволенням вчили всякі вистави, патріотичні пісні. Іван дуже багато брав в читальні українських книжок і всі перечитував. Я ще була мала, але вже ходила з ними на вечори в «Рідну хату», моя перша прочитана книжка, яку мені дав Іван це – «Кобзар» Шевченка, а потім була Лимерівна з «Жовтого листя» Франка.
Для «Просвіти» дівчата вишили портрет Т. Г. Шевченка і дуже цим пишались. Якось приїхав фотограф і зробив фотографію на память. Правда мене там не має, бо я була ще мала, але брат і сестра є. Сестра держить фото, а брат у верхньому ряду.
Гурток “Просвіта”, 1936 рік
Все закінчилось з приходом «совєтів» в 1939 році. Всіх членів «Просвіти» почали переслідувати, арештовувати, вивозити в Сибір.
Іван та багато хлопців пішло у підпілля в ліси, організовували перехід за кордон до Польщі, але так йому не судилось довго прожити. НКВДісти постійно робили облави і виловлювали патріотів скрізь.
Мамин брат Іван
Іван (псевдо «Білий») прийшов в с. Мачулки до однієї вдови, та сусідка доложила в сільраду і його йшли арештовувати, в нього була зброя. Він бився з чекістами не на життя, а на смерть і останнім патроном собі пробив скроню, бо вже був дуже ранений. Закопали його на краю села Мачулки в 1939 році.
Його перезахоронили в 1941 році як борця за Україну, на труні так і було написано, було багато українських стягів, везли його на білих конях, як героя.
Перезахоронення дядька Івана з краю села Мочулки до нас в село. 1941 рік
Навіть вірш про нього написали, якого я читала крізь сльози біля могили.
Сестру Полю, молоду дівчину, 21 рік, в 1939 р. вивезли в Сибір за звязок з націоналістами, я ще тоді ходила до школи, але й мене ця участь не минула.
З дитячих літ, як я ще ходила в «Просвіту» з братом та сестрою, в мене зароджувався такий сильний патріотичний дух, який сидить в моєму серці і сьогодні. Я з тим живу і я з ним і помру.
Я дуже тяжко переношу як свою мову рідну паплюжать, починають говорити суржиком. Тож Шевченко ще писав «чужого навчайтесь та свого не цурайтесь». Але наш народ привик бути під чужим ярмом і служити чужинцям: як не полякам, то кацапам, кому-небудь аби не своїм і не своїй Україні.
Коли була в тюрмі на Лук’янівці (Київ), до повноліття, бо ж мене арештували як тільки мені мало виповнитись (15 лютого) 17 років.
Дуже катували в Торчині та Луцьку, голки під нігті застромлювали собаку пускали на мене голу, та жах такий не хочеться згадувати. Все допитували, щоб я здала хлопців, але мене щоб і вбили то я ніколи б не призналась, що я знала про повстанців. Бо я під час війни писала хлопцям журнали, переписувала документацію (мала гарний почерк). А ще, як вбили маминого брата Кучерука Василя біля нашого дому, то взагалі сказали, що бандерівське коріння потрібно знищити.
В Києві, в тюрмі до нас приходив Сидір Ковпак, такий маленький, сивий дідок, але не злий. Попросив щоб ми йому вишили сорочку, а ми, щоб час спливав швидше, з дівчатами погодились. Весь час співали українських пісень. Якщо зміна чергових була не вредна, то нас не зачіпали, а як попадуть злі кацапи, то дуже били, обзивали бандерівським стервом. В Києві ми вчились шити, вишивати, гаптувати, бо ходили в швейну артіль на роботу. Не знаю де я знаходилась, але через грати ми бачили Дніпро і прекрасну нашу Україну.
А вже як вивезли з України в Архангельську обл., то там я була з знаменитою співачкою Русланою, бо її за чоловіка посадили. Як вони з неї знущались. Принесуть з допиту під руки, кинуть на бетонну підлогу щоб відходила. А вона як відійде, то всіх криє матами, яких я при своєму короткому житті не чула. Мене вона вчила співати російських пісень, бо казала, що я маю дивовижний голос, академічний, вона мені допомагала його правильно виставити. В Києві я тоже співала і ходила солірувати на велику сцену, але я не пам’ятаю, з яким хором я співала, знаю що було мабуть до 100 чоловік.
Все своє життя пронесла пісню українську в серці. І куди б мене доля не закинула, я скрізь співала, часом щоб не плакати. Також співала сумні українські пісні.
Українцям довелось багато страждати, через це і пісні тужливі, сумні такі, що серце заставляють плакати.
Мене звільнили 3 вересня 1955 року і повністю реабілітували.
Мочеброда ( Міщук) Ганна Каленіківна
Зі спогадів мами Валентини Слободян.
Текст надрукований мовою оригіналу, з рукопису, з деякими виправленнями орфографічних помилок та знаків розділу.
* * *
НА ДАЛЕКІЙ ПІВНОЧІ
Війни 20 століття не обминули село Садів. Досі в лісі на «Третій горі» збереглися окопи 1-ї світової. В другу світову більше сотні садівців було забрано служити. Майже 70 з них не вернулися з боїв.
В селі діяла з 1925 року «Просвіта», тягнулась до неї молодь, називали себе «Кружок «Добрий господар».
Далися взнаки і «перші» і «другі совєти». Колгоспи, примусова здача надбаного, висилка в Сибір. І арешти. До тюрми кинули всіх активістів «Просвіти». Докотилася до села вістка про розстріл в Луцьку. 9 садівців було там вбито.
Хтось кинув клич, хтось почав першим. І потяглися до церкви вози з землею. Насипали високу могилу, кілька разів треба обійти по спіралі, щоб вийти наверх. Поставили хрест, прикрасили рушниками, стрічками, обсипали квітами. Проспівали «Вічну пам’ять» невинно убієнним. А по закінченню війни заставили розсунути могилу. Та навіть за радянських часів пагорбок був рівненько скошений, стриміли в небо стрілки голубих півників.
У селі діяла боївка УПА. Боролися проти заходів радянської влади, захищали рідних і земляків. Станичний О. Захарчук опікувався постоєм, всім необхідним для повстанців. Садівський ліс в 50–х роках був осередком визвольної боротьби.
Не раз тут проходили криваві бої. Армійські полки і НКВД не раз оточували і прочісували ліс. Під час останнього бою, біля Кривого дуба загинув курінний Петро Кобець, Василь Видра, Анатолій Куліш… . Відомо 20 прізвищ садівців, які воювали в УПА, більше 100 активно працювали. Пройшли табори 30 людей.
У 1967 році пастушки на узліссі побачили провал в землі. «Схрон, схрон» шепотіли ми. Два дні бігали туди дивитися. І на третій «на росу» прибігли – а там чисто, ні сліду від ями. Як ми її шукали!
Через 40 років я привела на це місце сина. Біля пам’ятної липки правильно окреслений прямокутник осілої землі. Хто з моїх земляків тут спасався від погоні НКВД! Хто заховав від очей цей схрон! «Вони старі щоб йти тепер в криївку, та мусить хтось підняти прапори!» Вони живі, доки ми про них пам’ятатимемо!
Був у нашому селі колгосп імені Мічуріна. Господарювали по всякому. Але тягли з колгоспу як кому вдавалося. Побудовану після війни дерев’яну школу із хат вивезених до Сибіру чи вбитих господарів замінила нова, мурована.
Підростають покоління, летять роки. Та як і багато років досі тихенько плине моя Чорногузка до Стиру поміж росяних берегів, вдивляються в дзеркало ставу будинки й сади, працюють люди… І завжди повертаються хоч на коротке побачення до своєї землі ті, хто поїхав з Садова. Видно вона особлива, ця земля садівська!
Моя мама родом із села Береззя, тодішнього Сенкевичівського району. Нині такого села немає на карті України. Об’єднали з сусіднім і дали спільну назву – Сьомаки.
Гулюк (Волох) Олександра Самойлівна
В 1990 році моя мама нарешті розповіла про свою депортацію. Доти мовчала.
“22 травня 1941 року, вранці, в хату ввірвався радянський лейтенант з солдатами. Наказав якнайшвидше збиратиcя. З собою дозволяв взяти 50 кг вантажу. Мама зв’язали в скатертину (досі ми її бережемо) перину, малі подушки, пару килимків. В пошивку насипали муки, взяли відерну бочечку з салом. Дали мені в руки клунок з теплим одягом і назавше вийшла з дітьми із своєї хати.
Посадили нас на воза. Обабіч ішли солдати з примкнутими багнетами. Мені було дуже страшно. (Дослівно мамині слова: взвод солдат на чолі з лейтенантом провадив преступніків – бабу з двома дітьми). Разом з нами тоді забрали Василину Угринович з 5–ти річним сином. Привезли до Луцька, запхнули у вагон.
Старша сестра Ніна, була заміжня, інше прізвище – її не забрали, прибігла, але вже не застала. В хаті і в дворі хазяйнували колгоспні активісти і сільські ледарі і п’янички. Тягнули все, що під руку попаде. Одна з них потім ще й хвалилася: «Пирогів напекла з того тіста, що Самки залишили».
Ніна знайшла в садку заплакану 2–річну Мірцю, забрала з собою. Її залишила в нас найстарша сестра Ліда, коли із своїм чоловіком Леонтієм Штрупелем була в підпіллі ОУН. На той час вони вже лежали на дні Бугу.
З Білостоку двоюрідний брат Євген на велосипеді встиг домчати до відправлення потяга, передав нам у вікно всі гроші, які забрав у себе дома і зібрав по родичах – 40 карбованців.
У Тюмені, при пересадці на баржі догнала нас вістка про війну. Ми всі дуже зраділи, сподівалися, що совєтів розіб’ють і нас відпустять додому. Та буксири потягли караван з спецпоселенцями по Обі на північ. Висадили на берег в селищі Нида, поселили в бараки, де вже жили галичани і російські поселенці. Росіяни вивезені сюди були ще в 30-х роках. Ми плачемо. А вони нас заспокоюють. Чого ви плачете? Це ще не біда.
Нас везли, а за нами буксир тягнув пліт з колодами. Пристали до берега, коли вже білі мухи пролітали, а земля задубіла. Висадили на берег, причалили пліт, буксир свиснув і відплив. Охорони ніякої, продуктів обмаль.
Якось перемучились на березі ніч. А вранці чоловіки почали мерзлу землю рубати на землянки і на могили дітям. Через пару днів прийшли ненці на нартах, поділилися з нами продуктами, забрали маленьких дітей у свої чуми. Там вони добули до весни. Влітку знову буксир причалив пліт, баржу з новими поселенцями – і охорону. Наказали рибзавод будувати.
Оскільки я до війни закінчила неповну середню школу, поставили працювати прийомщиком на рибзаводі. За це отримувала «робочу» картку, мама і Зося «іждєвенчіскую». Отриманих 1 раз на місяць продуктів заледве б вистачило на 1 тиждень. Мама ділила і розтягувала на місяць. На рік нам виділялося всього 3 кг риби.
Голодні люди на заводі крадькома їли сиру, несолену рибу, намагались винести рідним і дітям, які лишились в бараках. Часто охорона при виході влаштовувала ретельні обшуки. Спійманих відправляли в табори або на розстріл. Але частіше якусь рибину вдавалося пронести.
Коли помічала, що хтось намагається взяти рибину – відверталася, ніби не помітила. Одного разу, коли начальник цеху вийшов, дві жінки не криючись взяли кілька рибин, ще й прикрикнули: «Мовчи!». А тут неждано міліція, другий день підряд! Жінок звичайно заарештували, а з ними і мене, як таку, що дозволила вкрасти рибу. Коротке слідство, суд. На запитання судді, чи бачила я крадіжку, жінки в один голос заперечували, говорили, що зробили це, коли я працювала з вагами. Цим вони мене, 15-річну дівчину, врятували. Їх обох засудили до 5-ти років таборів.
Мама після покарання, перед відплиттям на вилов риби в Карське море, 1945 рік
Мене з цеху перевели ловити рибу. Щоб якось збільшити кількість їжі, ми влітку шукали гриби в тундрі, яйця перелітних птахів. Єдине, що не заборонялось – це збирати морошку. Назбирували повну бочку, ставили в «сінях», заливали водою – утворювалась брила льоду, від якої відколювали взимку уламки, таким чином спасались від цинги. Збирати ягоди було небезпечно. Вони росли на болотах, на вічній мерзлоті, яка влітку розтавала нерівномірно. Вода льодяна. Та діти все одно коротким літом купалися в Обі.
В Ниді я дружила з двома сестрами із Лаврова. Їх молодший брат захворів і помер. В 1993 році сестри приїзджали до мене в Садів і розповіли, що їздили в Ниду, забрали тіло брата, перепоховали в Лаврові. Розповідали, коли відкопали могилу – Геньо лежав, як живий. Вічна мерзлота 50 років зберегла його нетлінним.
В 1946 році нас перевели в Саліхард, де мені дозволили вчитись у Салехардській педшколі.
Мама Сяня, бабця Волох Олена Василівна,сестра Зося (зліва направо), 1947р.,м. Саліхард, Росія
Тут потоваришувала з галичанками. Я вдячна вчительці російської мови і літератури, дружині начальника районного НКВД, яка допомагала мені безкорисно, адже цьогопредмета я зовсім не знала.
Концерт, присвячений Дню народження Т. Г. Шевченка, 1947р., м. Саліхард, Росія
Одного разу вона запитала, чи це я вив’язала для себе кофтину. На той час ми дуже обносилися. Я ночами, після робочої зміни, вечірнього навчання в’язала речі для сестри і мами. Викладачка дала пряжу і попросила зв’язати подібну кофтину для неї. За роботу вона розплатилася «кірпічиком» білого хліба. Весь барак того вечора сходився до нашого закутка, щоб помилуватися буханцем. Голодні люди просили дозволу нахилитись і понюхати хліб.
Я, і багато таких як я, отримали наочний урок радянської справедливості. Одні мало не гинуть від голоду, а для інших привозять пшеничне борошно!
Ця жінка порекомендувала мене своїм знайомим, замовлення йшли одне за одним, розплачувались зі мною дефіцитною, калорійною їжею. Та того білого буханця я ніколи не забуду!
Ще завжди буду згадувати директора педшколи, інваліда-фронтовика, який вмовляв не повертатись на Україну. «Дитино, ти не знаєш, що то війна, яка у вас розруха!» Та ми будь-що хотіли вернутись додому.
Вернулись… Батьківську хату перенесли в село, там довгий час була колгоспна контора. Весь реманент відданий в колгосп села Гать. На місті дворища – нічогісінько!
В 1940-41 роках я закінчила 1 клас луцької гімназії. Улюбленим предметом була географія. Радянська влада потурбувалась, щоб її я вчила не за підручником.»
Гулюк (Волох) Олександра Самойлівна
Зі спогадів мами Ліни Іванівни Гулюк
