Днями у редакції столичної газети «Гарт» під егідою Інституту дослідів Волині за фінансової підтримки МГО «Волинське братство» (голова Сергій Шевчук) вийшла з друку книга журналіста-дослідника Івана Ольховського «Бульбівці».
Як сказано у передмові до неї, нарешті на видавничому обрії з’явилась книга, яка певною мірою втамовує читацький інтерес до глибших знань про представників формувань, які у 1930-1940 роках очолював Тарас Бульба-Боровець. Адже до цих пір, вони обмежувалися всього кількома десятками прізвищ. Нині маємо понад тисяу, що ставить у не зовсім зручне становище тих «дослідників», які повсюдно твердили про верхню кількісну межу бульбівської течії в національно-визвольному русі 600-700 осіб.
У нарисах та розповідях про ідейних спадкоємців Української Народної Республіки спростовується ще один міф про «отамансько-махновську» недугу чолових бульбівської Української Повстанської Армії, демонструється їх мудра державна позиція у вирішенні назрілих гострих проблем, до якої не змогли піднятися їхні опоненти.
Книга «Бульбівці» – результат кількарічних пошуків та опрацювань сотень кримінальних і агентурних справ Галузевого державнго архіву СБУ та архівів його управлінь у Житомирі, Рівному, Тернополі, державних архівів Рівненської, Львівської областей, десятків справ Центрального державного архіву громадських об’єднань України, Центрального державного архіву органів влади та управління України, а також свідчень очевидців подій, наукової, краєзнавчої, мемуарної літератури та маловідомих газетних публікацій.
У першому розділі «Хто такі бульбівці?» автор дає загальну характеристику учасникам бульбівської течії національно-визвольного руху, зосереджується на тих рисах, які відрізняють їх від представників інших течій. Зокрема, звертає увагу на позицію бульбівців у будівництві збройних сил, на критерії вибору партизанської тактики, на їхнє ставлення до життя співвітчизників, до Державного Центру УНР на вигнанні, до національних меншин, а також на те, якою вони бачили свою майбутню державу.
Другий розділ «В лабетах жорстокої доби» присвячений найяскравішим постаттям бульбівського руху. В нарисах і оповідях автор прослідковує прояви характеру героїв у критичні моменти їхнього життя, з’ясовує мотиви поведінки. Для більшого увиразнення окремі епізоди передає через цікаві уявні діалоги, не відходячи від джерельної бази.
Третій розділ «Документальні життєписи» вміщує дані про учасників УПА «Поліська Січ», УПА-УНРА, підпільних осередків «Українського Національного Відродження», УНР та «Вільного Козацтва» з різних областей України.
Книга наголошує на низці позитивних рис представників бульбівських формувань, які варто взяти на озброєння тим, хто мріє присвятити своє життя служінню Україні та її народу.
Нижче пропонуємо вашій увазі одну з оповідей книги «Бульбівці» про начальника штабу УПА-УНРА Леоніда Щербатюка («Зубатого»).
«Зубатий»
Розстріл
– Стой! Куда прьош? – перед саньми начштабу УПА Леоніда Щербатюка («Зубатого») ніби з-під землі виринули у маскхалатах з автоматами ППШ двоє червоних партизанів.
Хлопець-фірман різко натягнув віжки, що аж коні стали на диби. А пара гнідих з других саней мало не наскочила на перші.
– Де дорога на Львів? – вигукнув недавно узгоджений з диверсантами-медведєвцями пароль бульбівський отаман.
– Какой Львов? Руки вверх! – І на сани із засідок кинулися більшовики. Одні хапали коней за посторонки, другі виривали зброю у повстанців, треті нишпорили попід соломою на санях.
– Ви що? У нас домовленість з полковником Лукіним, – намагався врятувати безвихідне становище «Зубатий».- Але у нього вчепилося двоє червоних з путами і стали заламувати руки назад.
– Не смійте! – начштабу штовхав одного праворуч, а другого ліворуч від себе. Але ті, як хижаки, що відчули запах крові, знову й знову хапалися за свою жертву.
Зубатий на мить повернув голову до розгубленого хлопця-фірмана, який ще тримав у руках віжки, не знаючи, що робити.
– Тікай! – прохрипів. – І хлопець прожогом рвонув у лісові хащі. За ним кинулися кілька більшовиків. Заторохтіли автомати. Бахнуло кілька карабінних пострілів.
Хвилин через п’ять червоні людолови повернулися і скрушно констатували: «Удрал, скатіна. Тєперь он можєт позвать своіх на помощь. А тут іх в каждом сєлє, как тараканов».
– Командір дісціплінарного оделєнія, ко мне! – гукнув, очевидно, старший загону, і до нього підбіг кремезний чолов’яга у шкіряному пальті.- Арєстованих расстрєлять, где-нібудь пріпрятать и догонять обоз.
– А здєсь недалеко ізба с колодцєм, – загигикала більшовицька голота.- Отлічноє мєсто.
Страчували бульбівців по одному. Спочатку розв’язували руки, здирали всю одежу, а потім косили з автомата. Першого взяли на екзукуцію «Зубатого». Його кожуха, штани, чоботи склав на свої сани командувач дисциплінарного відділу.
Отаман чув, як одна куля атомата пронизала йому литку, друга – стегно, третя – клуб, четверта – ліве плече, п’ята, коли падав, пройшла попід шкірою від лопатки до самої поясниці. Тоді шкіряне пальто підійшло до нього і зробило контрольний постріл у голову. Куля вдарила під око, прошила наскрізь обличчя і вирвала три зуби з другого боку. Тільки тепер «Зубатий» втратив свідомість.
Прийшов до тями на санях під вагою трупів, яких накидали на нього зверху. Бракувало повітря, забивало дух, кров заливала обличчя і застигала. Водночас ще теплі тіла побратимів не дали задерев’яніти йому на морозі.
За кілька хвилин сани зупинилися. Червоні екзекутори стягли з них розстріляних бульбівців і вкинули в колодязь. «Зубатого» – останнім. Зверху всіх присипали сіном і помчали навздогін своєму обозові.
У політдонесенні комісар партизанського загону імені Михайлова Кузовков рапортував вищим своїм начальникам: «25-го фєвраля 1943 года по пріказу об’єдінєнія отряд виступал в назначєний район дєйствій. Во врємя двіжєнія в районє сєла Рєчєчино била обєзоружєна і расстрєляна штабная группа націоналістов-бульбовцев в колічєствє шєсті чєловєк с радіопрійомніком, пішущєй машінкой і докумєнтамі. Другіх проішєствій нє било».
Зубатий помітив, що колодязь, у якому більшовики похоронили його з побратимами, неглибокий. Дотягнувся до краю зруба, виліз із цієї імпровізованої могили й одразу кинувся на світло найближчої хати. Од втрати крові та повного виснаження впав у сніг перед порогом. Коли відчув у тілі чи не останню хвильку енергії, зібрав усі сили, доповз до порога, пошкрябав у двері і втратив пам’ять.
Його підібрали селяни. Побачивши, що чоловік ще дихає, перев’язали йому рани і конячиною відвезли на зв’язковий пункт УПА. Через годину «Зубатий» був у польовому шпиталі. А за кілька місяців – знову у повстанському строю.
Відплата
Відбулася вона несподівано після низки боїв з німцями, польськими шуцманами та бандерівцями аж через сім з половиною місяців після лютневого розстрілу.
Тікаючи від переслідування куренем «Негуса», штабна група Української Народно-Революційної Армії (так називалась УПА Бульби-Боровця з 20 липня 1943 року) під охороною відділу поручника Володимира Ковальського («Мухи») змушена була перебратися на правий берег річки Случ, де у польських селах господарювали червоні партизани. Аби дати відпочинок воякам після постійних бойових зіткнень та маршів, керівництво вирішило постій облаштувати, не заглиблюючись у ворожий терен, на згарищах українського села Вілія біля Случа. Штабна група розмістилася в одному кінці села, а відділ «Мухи» – в іншому.
На світанку цього вересневого дня по бульбівських наметах раптом вдарив шквал рушничних пострілів. Як пізніше з’ясувалося, повстанців атакували відділи червоних і польських партизанів, що прибули сюди для охорони збирачів врожаю з навколишні піль і городів. Штабна група негайно зайняла позиції у розвалинах кількох мурованих будинків. Коли більшовики підійшли на близьку відстань й почали закидати бульбівців ручними гранатами, на них наскочили з лівого флангу кіннотники та автоматники поручника Володимира Ковальського («Мухи»). Оточили їх півколомі і стали тиснути до річки. Наспіх мобілізовані поляки підняли паніку й почали втікати до лісу. А більшовики, як краще навчені, залягли і зав’язали довгий виснажливий бій. Після кількох невдалих атак на позиції вояків УНРА червоні змушені були також відступити. Втрати бульбівцібв склали вісім осіб, серед яких сотник Василь Раєвський, хорунжі Іван Мітринга, Петро Довматюк, бунчужний Олександр Столярчук, чотовий Петро Дубина. З боку нападників було вбито 12 більшовиків та понад 40 поляків. За словами Тараса Бульби-Боровця, серед загиблих червонихбув лейтенант у чоботах Леоніда Щербатюка, здертих із нього під час лютневого розстрілу.
«Націоналіст – професіонал»
Так охарактеризували Леоніда Щербатюка («Зубатого») його вороги – медведєвські диверсанти, після двох раундів переговорів восени 1942 року. На них бульбівський начальник штабу виявив себе блискучим знавцем права, історії стосунків України й більшовицької Росії, тогочасних міжнародних подій. Заганяв разом з Тарасом Бульбою–Боровцем політрука Лукіна у глухий кут своєю твердою позицією боротися спільно проти гітлерівців тільки після визнання України самостійною державою. Червоний комісар тоді оголошував перерву і консультувався з Москвою. Бульбівці рішуче відкинули підступну більшовицьку пропозицію вбити гауляйтера України Еріха Коха, що могло призвести до знищення гітлерівським гестапо тисяч українців.
Так само й на переговорах з німцями Леонід Щербатюк, Бульба-Боровець та інші учасники одностайно відстоювали українські інтереси, вимагали рівноправного партнерства, не йшли на жодні односторонні поступки перед володарями Європи.
На об’єднавчих переговорах з бандерівцями і «Зубатий», і «Бульба» твердо стояли на позиції будівництва Української Повстанської Армії як народної, що підпорядковується Уряду, а не проводу будь-якої партії. Начштабу УПА був рішучим прихильником боротьби з окупантами невеликими добре підготовленими відділами. Сам розробляв і брав участь в нападах на німецькі адміністрації зненацька в нічний час.
На відміну від молодих і гарячих штабістів, які під час бандерівської кампанії з роззброєння інших національних формувань пропонували мобілізувати більше війська і вогнем та мечем покарати зачинателів братовбивста, зайняв позицію поміркованої більшості, згідно з якою, треба було усіляко уникати бойових зіткнень з братами по боротьбі.
Використовуючи свої контакти з колишньою директоркою Українського Червоного Хреста Харитею Кононенко, Леонід Щербатюк зумів значною мірою забезпечити повстанські польові шпиталі медикаментами та перевязочними матеріалами, що допомогло врятувати життя багатьох українських партизанів.
Тарас Бульба-Боровець називав Леоніда Щербатюка розумним начальником та вірним товаришем вояка, за якого всі готові були покласти свою душу. На превеликий жаль, все відбулося навпаки. Начштабу сам склав голову за своїх підлеглих на Яринівських хуторах Березнівського району на Рівненщині наприкінці 1943 року. Там він із побратимами потрапив у засідку і був смертельно поранений німецькою кулею.
Частина штабу УПА з охороною. Осінь 1942 року. Крайній ліворуч Микола Таргоній, третій ліворуч – Тарас Бульба-Боровець, шостий в шапці з опущеними вухами – Леонід Щербатюк («Зубатий»).
Пам’ятник на могилі побратимів Леоніда Щербатюка («Зубатого»), які разом із ним були розстріляні червоними партизанами наприкінці лютого 1943 року, в селі Топча Корецького району Рівненської області.
