МОЄ КОЛОДЯЖНЕ
 |
Без стуку до мене у клас увірвався директор: – В-вас до телефону! – Хто? – перепитав я в коридорі, йдучи вслід за Степаном Олімповичем. Олімпійський спокій директора на сей раз був явно порушений. – З обкому. Я був безпартійний і, зрозуміло, трохи здивований з такої уваги до своєї персони. Одначе підняв слухавку і заявився: – Слухаю. – За рекомендацією з інституту ми Вам пропонуємо посаду наукового співробітника в Колодяжненському музеї-садибі. Я щойно другий рік працював у школі, почав освоювати педагогіку на практиці, налагоджував якісь контакти зі своїми вихованцями, мав певні успіхи й тому завагався: |
– А яке я маю відношення до науки?
У відповідь почув:
– Приїжджайте – поговоримо.
І я поїхав. Довго намовляти мене вже не треба було. Мабуть, десь у глибині душі я не був педагогом, а більш схилявся до літературної творчости. До того ж мені не зовсім хотілося вслід за геніальним поетом втоптувати в молоді людські душі графоманські ремінісценції про те, як і куди нас партія веде.
Оживляєм гони, води,
вибудовуєм заводи,
ростимо ж ми, гей!
До пустель, каналу й річки
наші славні п’ятирічки,
мов би для дітей!
Для своїх дітей!
У Колодяжному переді мною відкривалися цікаві зустрічі з літераторами, котрі неодмінно мали навідуватися до тих місць, що безпосередньо пов’язані з іменем чи не найгеніальнішої жінки в світовій літературі. Не приховую, з Білостоком мені було нелегко розлучатися. Тоді я ще не відав, що якихось два століття тому тут жив і працював інок Йов Кондзелевич, котрого наші войовничі партійні ідеологи намагалися відгородити од очей нащадків не глухою стіною, а атеїстичною профанацією. Саме тут, біля витоків моєї (а може, і його) улюбленої Чорногузки, він задумував свої шедеври, котрі в ореолі святости й геніальної довершености піднімалися над віками. Саме тут, біля витоків моєї річки, я потаємно освідчувався комусь у своїх почуттях: «Чорнооке моє, чортооке». Усе це не так просто було покинути.
Я мобілізував усі свої знання з лесезнавства… Кажу, з «лесезнавства», а сам протестую проти такого визначення. Уявіть собі, якби ми весь комплекс знань, приміром, про Івана Франка означили поняттям «іванознавство»? Адже не йдеться про якісь незручності типу сомознавства, бичкознавства чи врешті кобилянськознавства. Хай уже вибачать мені шановні Микола Сом, Валентин Бичко і вірна подруга Лесі Українки з далекої Буковини. Вочевидь, йдеться про незручний в політичному сенсі псевдонім нашої поетки. Щоб підкреслити свою причетність до поневоленого народу, вона вже в ранньому дитинстві назвала себе Українкою й не відступила од свого обрання ні на крок. Це, звісно, не подобалося багатьом ні за часів царської, ні за часів більшовицької імперії. «Українкознавство» не проходило. Обережні і кон’юнктурно налаштовані дослідники творчости поетеси вирішили улесливо доточитися до високого імени й водночас не відступитися од – «ростемо ж ми, гей!» – тоталітарного режиму.А як до штату музею ввели оплачувану посаду наукового співробітника, то й нового екскурсовода відразу знайшли. Саме тому молоді бібліотекарки влаштували мені обструкцію – зачинилися в бібліотеці. Екскурсію довелося проводити самому. Перший раз у житті.
Після проведеної екскурсії я не приховував свого задоволення. А студенти й викладачі дякували мені. Мав підстави навіть подумати, що непогано освоїв життєвий і творчий шлях великої поетеси. Проте, як згодом виявилося, це було всього-на-всього оте поверхове «лесезнавство». Драматичні твори Лесі Українки просто приголомшили мене своїм глибинним філософським пластом. У часі між Шекспіром і Лесею Українкою я не бачив вищого драматурга від нашої славетної землячки. Усі інші стояли позаду тих двох велетів. І річ зовсім не в залайоженому тлумаченні драми-феєрії, написаної на потужних ритмах волинського фольклору. Ні з «На полі крові», ні з «Оргією», ні тим більше з «Бояринею» «лесезнавці» вже впоратись не могли. Тут на їхнє місце мали б стати «українкознавці». А вони були під забороною.
Дівчата-бібліотекарки мені розповідали, скільки мали клопотів з тим, що на обкладинці однієї давно виданої поетичної збірочки Лесі Українки проглядалася вузька синьо-жовта смужка. Невдовзі я й сам переконався в недремності кадебістського ока.
Десь восени теплої погожої днини до Колодяжного прибилася родина Шевчуків з Канади. Далекі шанувальники творчости нашої (бо й самі походили з Волині) землячки ознайомилися з експозицією музею, вислухали мої пояснення й на знак вдячности подарували самописку. На той час кулькова самописка, мабуть, ще й в обкомівських кабінетах не гуляла. Пам’ятаю, я щойно встиг записати «Виступ на засіданні «Плеяди»:
…її (Лесю) дратували ті вічні суперечки з лівобережцями, слобожанами, а то й киянами про те, чи Волинь (і Галичина) – Україна чи ні, чи чисто по-українськи говорять на Волині, чи якимось «спольщеним язичієм».
Зі спогадів Ольги Косач-Кривинюк.
Ти говорила – всі мовчали,
твої слова кудись летіли:
«Авжеж, не тільки яничари
нас мордували як хотіли.
Хай вас боронить Матір Божа
й говірка рідного села.
У нас була вже Малопольща
і Малоросія була.
Все, що могли, повіднімали,
де захотіли – твердо сіли.
І все їм мало, мало, мало –
такі вони у нас сусіди.
Заходив клен у день осінній,
а лаврський дзвін лупав чоло:
«У нас, у нашій Україні
лиш України не було».
Цей вірш я ще й не встиг перенести в потаємний записник, котрий ховав у льосі під Білим домиком, як до мене уже навідався з Ковеля цікавий «у цивільному» й запитав, яку це ручку мені подарували з Канади. Я показав. «І ви нє віділі, што бєрьотє?» Тільки тепер я зрозумів свій злочин: сама ручка була жовтою, а насадка – синьою. Націоналістичну самописку при мені відразу ж «арештували».
І все ж я, певна річ, мав чим занотовувати спогади тих людей, котрі пам’ятали поетесу, а точніше, «панну Лесю». Про те, що Леся писала, ніхто з моїх нових знайомих не знав. Опріч Варвари Дмитрук. Але Варвара Йосипівна часом таке розповідала, чого, зрозуміло, вона не могла почути від Лесі. Згодом я дізнався, що і їй оті цікаві «в цивільному» підказували, що казати. Та дивувала мене не старенька селянка, а радше настирливі шанувальники зі Спілки письменників України. Дехто з них договорився навіть до того, що в усіх недугах Лесі винна її мати-націоналістка. За їхніми «дослідженнями», мати свідомо не годувала доньку своїм материнським молоком. «А може, навпаки?» – якось заперечив я. «Якби навпаки, – сказав з пишною шевелюрою «дослідник», – то вона з материнським молоком всмоктала б у себе брудні ідеї Драгоманова і Куліша».
Якимсь сонячним променем освітив садибу Косачів незабутній Касян Гранат. Колись він працював писарем у канцелярії з’їзду мирових посередників у Ковелі й кілька разів разом з Петром Антоновичем Косачем приїздив до Колодяжного. Іншому достатньо було б раз навідатись й до самої смерті імпровізувати спогади. Інтелігентний Касян Харитонович видав три книжки й не доточив до імени поетеси того егоїстичного баласту, яким так грішить наша мемуарна література.
До Колодяжного навідувалося чимало цікавих екскурсантів. Пишу свідомо «до Колодяжного». І хоч деякі мовознавці стверджують, що не «Колодяжне», а «Колодяжно», мені здається, вони роблять жест у бік нашої печальної історії, густо замішаної на нашому великоруському поневоленні. Так, є Дубно, є Ратно. Але ж були Дубен і Ратен. І, врешті, кожна мова на певному етапі свого становлення розвивається логічно за своїми, лишень їй властивими, законами. Та й чи треба скидати з рахунку свідчення авторитетних мужів красного письменства? Я цілком довіряю як лінгвістичній ерудиції, так і інтуїції Максима Рильського, Миколи Бажана, Олеся Гончара. А вони писали «Колодяжне». Та й сама Леся Українка підписувала свої вірші та листи саме так. Що ж до останньої, то один із моїх опонентів зовсім серйозно зауважив: «А вона жодного дня до школи не ходила». «Але ж це їй не завадило вивчити шість чи сім мов», – вступився вже за мене мій знайомий.
Отож, до Колодяжного приїжджало чимало цікавих екскурсій. Чомусь мені особливо запам’яталася одна. Може, тому, що була однією з перших.
На ґанку Білого домика стовпилися дітки 5-6 класів. З ними – молода вчителька. Я запросив до музею, провів екскурсію. Звичайно, пояснював українською мовою. І ніхто мене не перебивав, бо усі уважно слухали. А коли я проводжав, може, не так екскурсантів, як молоду, дуже вродливу вчительку за хвіртку, вона мене ошелешила: «А ми з Білорусії приїхали…» «Так чому ж ви мене не попередили? – сказав я. – Я б, може, якось по-іншому намагався пояснити. Діти ж нічого не зрозуміли!» Катерина Павлівна (пригадую, так звали вчительку) підвела на мене свої напрочуд небесні, по-українському замріяні очі: «Не хвилюйтеся, вони вас добре зрозуміли. Удома вони розмовляють так, як ви. Їхня трагедія в тому, що, вивчаючи в школі дві мови – російську й білоруську, – вони, виявляється, не вивчають тільки рідної». Здається, з подачі чарівної Катерини Павлівни переді мною вперше постала проблема історично української землі на ймення Берестейщина.
У музеї-садибі було всього-на-всього зо два десятки фотокопій, кілька меморіальних речей – і все. Навіть самі будівлі в час лихоліття були знищені. На їх місці споруджено нові, котрі мали б відтворювати старі, ще Косачеві. Дерева – й ті вирубано. З колишніх лишилися хіба що каштани, посаджені Михайлом Косачем, волоські горіхи та стара груша, під котрою помер наймолодший з Косачів – Микола. Отже, аби садиба й музей набули меморіального статусу, було до чого докласти рук. Як уже зазначив, я почав зі спогадів. Ті спогади згодом записав на магнітну плівку. Це була клопітка робота, і я тішився, що закінчив. Згодом узявся до «відтворення» садиби. За свідченнями очевидців, схематично наніс на папері ті дерева, які росли тут ще 30-40 років тому. Одначе й спогади, і карти-схеми після того, як я виїхав з Колодяжного, невдовзі загубилися.
Назавше в мою пам’ять врізався погожий квітневий день 1961 року. Я з учнями Любитівської середньої школи садив яблуні на подвір’ї. Зайшов до хати напитися води, аж тут повідомляють: людина в космосі. Гагарін. Про це я сказав школярам. Не повірили. І я не повірив. А Тичина мстив мені: «Ми тривожим стратосферу…»
Покидав я Колодяжне за прикрих обставин. Коли влаштовувався на роботу, мені обіцяли помешкання, і я його згодом отримав у лівому крилі батьківського Сірого будинку. Всього одна кімнатка і вузький коридорчик. Я тішився, бо в Білостоці й того не мав. Зарплата наукового співробітника була така мізерна, що мені ще додали ставку завідувача клубом. Аби я тримався музею. І я тримався. Мені було цікаво працювати. Мав час виношувати і якісь свої творчі задуми. Та не минуло й року, як попросили показати план культосвітньої роботи. Оскільки мене ніхто не попередив, у якому селі я числюся завклубом, то я в цій комічній ситуації тільки розвів руками. Той, хто перевіряв мене, лукаво посміхнувся: «Вам доведеться вертати зарплату». Згодом натякнули, аби я вибрався з меморіального будинку. «Не положено, – сказали. – А ще треба думати, що на екскурсіях говорити». Такі звинувачування я чув не вперше і незабаром покинув Колодяжне.
Коли вже працював у Луцьку, разом з Іваном Чернецьким довелося писати два путівники по музею-садибі, а в урочищі Нечимному відкрити перший в Україні (а може, і не лише в Україні) музей окремого літературного твору. А саме музей драми-феєрії «Лісова пісня». Цей музей спіткала печальна доля. Його підпалили партійні перелесники на одній з чергових оргій. Ображені потерчата (працівники культури) намагалися скаржитися комусь, аж поки на них не нагримав Той, що в скалі сидить. На наше нещастя, він надійно заховався за ту скалу і каламутить воду не лише в наполовину висохлому Нечимному-озері.
У Колодяжному ( й опісля) я написав чимало віршів. Різних за тематикою і за художньою довершеністю – різних. Були й такі, котрі присвятив цьому непростому волинському селу серед колодязів, з-поміж яких тільки один лишився в народній пам’яті як Лесин кадуб.
Десь там, за сірими горами,
чинари вже перецвіли.
Ви помирали у Сурамі,
а у Колодяжнім жили.
Про вас розповідала Ганна,
Лікера, Варка – геть усі,
як невгамовними ногами
ви чеберяли по росі.
Сховалося під мул Нечимне
і зблиснула його душа,
як ви, русява Косачівно,
тут перестріли Лукаша.
Мов перепел, в траві бив кадуб,
і тасувались небеса.
Шкода і не простимо, мабуть,
що горицвіт ваш пригасав.
Ви тут жили-були, як вдома,
бриніла пісня з давнини.
Тут вірші ваші невідомі,
тут ще не відають про них.
Тут у пошані більше кісся,
мантачка, плуг і борозна,
а від узлісся вже – Полісся,
і в тому не його вина.
Свої утіхи тут і драми,
і чорний хліб, і чорна сіль…
Ви помирали у Сурамі
за тридев’ять земель відсіль.
Нема від чого вже радіти –
рубають скулинські дуби.
Невдячні Теокріта діти
плюють на батьківські скарби.
А ніч під зорі плеса хилить,
плете для куця кошелі.
Вам пошкодують із могили
півжмені свіжої землі.[1]
У кого серце різко б’ється –
прислухаються. Врешті-решт,
хто по-інакшому сміється –
як не в тюрму, то під арешт.
Все продається на руїні,
а совість можна навіть в борг.
Лишився вже від України
хіба що з пампушками борщ.
І треба ж так, щоб грімко, дзвінко,
на повні груди, на весь світ
нараз:
– Я – Леся Українка!
Бо є народ у мене свій!
1999
