Spread the love
Генеральний штаб ЗСУ
Битва за Київ. 31 березня 2022 року — день, коли історія оборони Київщини розділилася на “до” та “після”. Саме того дня звільнили Бучу, що згодом відкрило світові страшну правду про окупацію.
Звільнення Бучі 31 березня 2022 року не було класичним штурмом “будинок за будинком”, як це було в Ірпені. Це була операція з витискання та закриття пастки, яка змусила елітні підрозділи ПДВ РФ (зокрема 76-ту та 98-му дивізії) панічно тікати, щоб не опинитися в повному оточенні.
Після того, як 28 березня було звільнено Ірпінь, а 30 березня — Демидів, російське угруповання в Бучі опинилося в напівоточенні. Єдиний шлях відходу залишався на північ через Бородянку та Іванків. Українська артилерія з висот Ірпеня почала “розбирати” логістичні вузли в Бучі. Окупанти зрозуміли: якщо вони не підуть зараз, їх просто перемелють.
31 березня першими в місто почали заходити розвідувальні групи 80-ї ОДШБр, спецпідрозділи ГУР та добровольці. Вони рухалися з боку Ірпеня (район ТРЦ «Жираф») та з боку залізничного вокзалу. Повномасштабних боїв уже не було, але тривали сутички із “заслонами” — групами прикриття, які росіяни залишили, щоб дати час основним колонам вивезти награбоване майно.
Саме 31 березня військові вперше побачили те, що згодом назвуть “Бучанською різаниною”. На вулиці Яблунській, де знаходився один із штабів окупантів, тіла розстріляних цивільних лежали просто на дорозі. Багато хто був зі зв’язаними руками.
Зі спогадів бійця-позивний “Вітер”, 80-та ОДШБр:
“31 березня ми заходили в Бучу з боку вокзалу. Тиша була такою густою, що її можна було різати ножем. Ми чекали засідок, перевіряли кожен під’їзд. Пам’ятаю, як ми вийшли на вулицю Яблунську.
Спочатку ми не зрозуміли, що бачимо. Лежали люди. Просто посеред дороги, з велосипедами, з пакетами з магазину. У декого руки були зв’язані за спиною. Ми зупинилися. Хлопці, які пройшли пекло Мощуна і не кліпали під “Градами”, просто відверталися. Того дня ми не кричали “Слава Україні” на весь голос. Ми мовчки йшли далі, стискаючи автомати так, що пальці німіли. Ми зрозуміли, що вибили не просто армію, а катів”.
Місто Буча, березень 2022 року
Підрозділи ЗСУ (зокрема 80-та ОДШБр та 72-га ОМБр) разом із добровольцями зайшли в місто. Окупанти, боячись повного оточення після втрати Ірпеня, поспіхом відступили в бік Бородянки та кордону.
Як сказав мер Бучі Анатолій Федорук:
“31 березня увійде в історію нашого населеного пункту як день визволення від російських орків, від російських окупантів нашими Збройними Силами. Це велика перемога нашої армії на Київщині! Ми обов’язково переможемо”.
Вулиця Вокзальна і спалена техніка російської армії, Так зараз виглядає вулиця Вокзальна, місто Буча, березень 2022 року Фото: Назарій Мазилюк, УП
Звільнення Бучі відкрило шлях до Гостомеля та Ворзеля, фактично “розблокувавши” північно-західний сектор оборони Києва. Російські війська почали відкочуватися на 20–30 кілометрів за добу, кидаючи все, що заважало швидкості.
Сили оборони взяли під контроль територію аеропорту “Антонов”. Почалася зачистка самого селища Гостомель, що дозволило остаточно убезпечити Київ із північного сходу та зняти загрозу безпосередніх обстрілів житлових масивів столиці з цього боку.
Зафіксовано вихід величезних колон техніки рф через Чорнобильську зону. Окупанти тікали, прикриваючись заручниками та мінуючи за собою все — від доріг до тіл загиблих.
31 березня стало днем краху російського фронту під Києвом. Ворог зрозумів, що Буча та Гостомель — це пастка, з якої неможливо вийти без колосальних втрат.
Але саме той день став початком фіксації воєнних злочинів,
які пізніше отримали назву “Бучанська різанина”.
Фото головного зображення ілюстративне: Дмитро Ларін
