25 лютого 2026 року –
155 років від дня народження Лесі Українки
Життя письменнці стало потужним символом боротьби не лише за власне існування, а й за право українського народу бути частиною європейського інтелектуального простору.
Сьогодні, 25 лютого 2026 року, виповнюється 155 років від дня народження Лариси Косач – геніальної поетеси, драматургині та громадської діячки, яка під псевдонімом Леся Українка змінила обличчя української культури. Її життя стало потужним символом боротьби не лише за власне існування, а й за право українського народу бути частиною європейського інтелектуального простору. Леся Українка довела, що українське слово може звучати сучасно, шляхетно та вільно, попри будь-які імперські заборони, пише «Главком».
«ПРОМІНЬ МРІЇ. ЛЕСЯ УКРАЇНКА»
Роман Петрук, 2020р.
Закохана у заборонене, інтелектуалка, якої боялися. 25 лютого народилася жінка, яку радянська система спробувала перетворити на “хворобливу поетесу”. Не вийшло, бо Леся Українка — це не про страждання. Це про силу мислення, про небезпечну свободу, про інтелект, який не вкладається в рамки (стаття до ювілею Лесі Українки зі сторінки “Ми українці” у фейсбуці, з яким ми знайомимо і наших читачів).
Вона не ходила до школи і стала однією з найосвіченіших жінок Європи. Леся (Лариса Косач) не навчалася в офіційній школі. Не через бідність – через принцип. Її мати, Олена Пчілка, свідомо не віддала дітей у русифіковану імперську систему. Освіта була домашньою, але на рівні університету.
До дорослого віку Леся володіла українською, польською, російською, німецькою, французькою, англійською, італійською, болгарською, латинською, давньогрецькою. Вона перекладала Гомера, Гайне, Байрона.
У 19 років написала для молодших родичів підручник з історії стародавнього світу.
Це була не “хвора поетеса”. Це була мислителька європейського масштабу.
Вона була політично небезпечною. Її тексти читала і відстежувала царська цензура. Леся співпрацювала з українськими соціал-демократичними колами, перекладала Маркса, листувалася з Михайлом Драгомановим, брала участь у культурно-політичному русі.
Її “Бояриня” – це не побутова драма. Це текст про колоніальну залежність і втрату ідентичності. Її “Оргія” – про митця в умовах імперії. Її “Кассандра” – про правду, яку суспільство не хоче чути. Вона писала не “про квіточки”. Вона писала про свободу і це було небезпечно.
Вона не була тендітною тінню. Так, у неї був туберкульоз кісток. Так, вона пережила десятки операцій. Так, біль супроводжував її роками. Але водночас вона подорожувала Європою, жила в Грузії та Єгипті, працювала неймовірно продуктивно, писала складні філософські драми. Її інтелект був настільки сильним, що сучасники називали її “єдиним чоловіком серед українських поетів” – комплімент, який тоді означав силу характеру.
Її любові були живими, не підручниковими.
Її перше велике почуття – Михайло Славинський. Нерозділене.
Потім – Сергій Мержинський. Вона доглядала його до смерті. Саме в ніч його агонії написала “Одержиму”. Це була не салонна поезія. Це був текст, народжений з любові й смерті в одній кімнаті.
Згодом вона вийшла заміж за Климента Квітку – етнографа й музикознавця, який підтримував її до останнього подиху.
Її любов — це не романтика. Це глибина і трагізм.
Її похорон боялися. 1913 рік. Київ. Царська влада заборонила будь-які промови. Боялися, що похорон перетвориться на політичну демонстрацію. Труну несли жінки – акторки, соратниці, подруги. Це був символ. Присутні співали “Вічная пам’ять”. Довго.
Вперто. Мовчки протестуючи.
Леся, яку варто читати сьогодні!
Вона не писала про слабкість. Вона писала про вибір.
“Contra spem spero” — це не красивий латинський вислів. Це філософія життя людини, яка роками жила з болем – і не дозволила йому визначити себе.
“Я в серці маю те, що не вмирає” – це не пафос. Це внутрішній стрижень.
Леся Українка – це інтелект, європейська культура, антиколоніальне мислення, жіноча сила без істерики, політична гострота, глибока філософія.
Вона не була “бідною хворою поетесою”. Вона була небезпечною для системи. І саме тому її так довго спрощували.
Сьогодні варто повернути її справжню. Не ікону. Не портрет у класі. А живу, складну, сильну Лесю. І перечитати.
