31 січня 2026 року до Володимира прибуде митрополит Київський і всієї України Єпіфаній, щоб провести перше богослужіння в Успенському соборі, який, нарешті, визволився з обіймів проросійської церкви. Це, без сумніву, стане історичною подією в духовному житті нашого міста.
А 34 роки тому, в 1992 році, до Володимира приїздив Його Святість Патріарх Філарет, проповідь якого в Успенському соборі доречно згадати нині. Мій батько, Святослав Володимирович ПАНАСЕВИЧ (1930-2011), разом із сотнями володимирців був присутній на зустрічі з Патріархом Київським і всієї України Філаретом у 1992 р. і навіть занотував основні думки цієї історичної проповіді. (Ірина Гнатюк, Київ, Національна академія наук України).
У неділю після Дня 1000-ліття Волинської Єпархії до Володимира прибув заступник Патріарха Мстислава Філарет, недавно розстрижений Москвою. З ним ще був Нифонт і вище Автокефальне духовенство. Тисячі вірян української Автокефалії пішли до древнього Успенського Собору.
Мізерна купка промосковських прихильників Антонюка зібралась під Собором, викрикувала «хулу» натовпу, що наближався з процесією. Уніятами, розкольниками, розстригами, як тільки не обзивали злобливі «вірні Москві»! Їхній «предводитель» митрофорний протоієрей Ярослав Антонюк сховався тоді в лікарню, ніби захворівши.
Староста відчинив Собор перед Старцем Благочестивим Філаретом і його почтом. В соборі правили подячну літургію на честь 1000-ліття Волинської Єпархії. Священики молились за Єдність Святих Божих Церков рідною українською мовою. Велика частина прихильників промосковської церкви приєднались до решти вірян Володимира і теж молились за цю єдність. З гарячою, щирою проповіддю виступив Філарет. Я подаю її не дослівно, а так, як чув і запам’ятав.
ПРОПОВІДЬ ФІЛАРЕТА
«Дорогі брати і сестри Во Христі! Мир Вам! Слава Ісусу Христу! Слава Богу Всевишньому! Во Ім’я Отця і Сина, і Святого Духа! Амінь!», – почав він говорити своїм рівним, м’яким, спокійним, лагідним голосом.
Його блакитні з молодим блиском очі були такі ж лагідні і добрі, як і вся статура. Здавалось, вони дивились кожному просто у вічі, в серце, в душу. Акуратна біла, неначе молоко, борода зливалась зі світлими, блискучими ризами. Все його єство випромінювало якусь таємну, неземну благодать…
Я порівнював цю людину з патріархом Всея Русі Алєксієм ІІ, депутатом Верховної Ради України Агафангелом, і новим намісником, присланим з Ростова, митрополитом Владіміром Сабоданом. Який разючий контраст! З білих борід виглядають злі очі, хижий прикус рота! За винятком Алєксія, у двох інших – недобрий, злий, повеліваючий голос.
І оті «святі мужі» приписали доброзичливому старцю мало не всі земні гріхи, «розстригли», позбавили священницького сану, зробили пекельним грішником, агентом КДБ і мало не карним злочинцем. І все це було без слідства, суду, без права спростування, захисту, виправдання! Хто вони? Хто дав їм таке право? І чим так страшно завинив Філарет, якого ще зовсім недавно вони ж хвалили, величали і мало не зачисляли ще живим до лику святих?
А й, справді, було за що! Не один храм, не одна пам’ятка історії вціліла в Україні завдяки йому, Філарету, не одна сотня хапуг-попів розпрощалась зі своїми коритами-парафіями; і ще багато-багато добра він зробив, щоб полегшити становище Церкви в Україні у важкі часи радянського лихоліття.
«Вітаю Вас, – продовжував Філарет, – на давній Волинській Землі! Ваша Волинська Земля одна з перших прийняла Православну Християнську Віру. Наші вороги нищили, нівечили, перекручували нашу історію, зокрема, й історію нашого православ’я! Зараз виявлені історичні документи і дані археологічних розкопок, що на Волинь християнство прийшло раніше, ніж Святий Рівноапостольний князь Володимир приніс його з Візантії у древній Київ 988-го року.
Про це також свідчать розкопки Старої Катедри, Мстиславового Храму та ін. Та й сам факт 1000-ліття Волинської Єпархії свідчить про те, що храми тут були вже раніше. Бо хіба можна було в ті часи за 2–5 років побудувати храм? А він був збудований не один і не десять, а щонайменше декілька десятків, а то й більше сотні, адже тільки така кількість дозволяла утворити Єпархію! Отож є неспростовні факти, що на нашу Україну-Русь православна християнська віра поширювалась не тільки через Візантію, але й з Балкан, Словенії, Чехії на Галичину й Волинь.
Вітаю Вас Божою милістю з цією великою датою – 1000-літтям Волинської Єпархії. Дай Вам, Господи, здоров’я, щастя, благоденства сім’ям Вашим, всьому народу волинському і українському. Простіть нам те, що ми прибули сюди із запізненням, але сталося це не з нашої вини! Злі сатанинські сили не хочуть щоб ми мали незалежну церкву, свою незалежну державу. На жаль, до цієї політичної, а не духовної, боротьби долучились ієрархи, здавалось, братньої нам росії.
Бог сотворив всіх людей рівними! Ми, як і вони, маємо право мати свою церкву, яка б служила нашому народові, нашій державі, нашій духовності та культурі. На початку перебудови московський патріархат пообіцяв своє благословення на це справедливе, Богоугодне діло. Адже свої помісні (автокефальні) церкви має більшість православних країн: Румунія, Болгарія, Словаччина, Словенія, Греція і навіть така республіка, як Грузія, в СРСР має право на свою церкву, тільки не має її Україна!
У 1918-1920 роках Україна мала свою помісну церкву, але її не визнала москва. Більшовицька червона москва взагалі робила все, щоб знищити церкву і в росії, але особливо вона нищила церкву в Україні!
Вже 1928 року почалося гоніння за УАПЦ: закривали храми, а священиків і вірних цієї церкви безпощадно знищували! Не одного вірного, священнослужителя нашої церкви замордовано мученицькою смертю в тюрмах, ГУЛАГах, розстріляних і закатованих НКВД можна було б віднести до Святих Великомучеників! Це такі, як митрополит Василь Липківський, протоієрей Федір Кричевський і багато-багато інших.
На ваших землях ця церква ще проіснувала 20 років, але і вона зазнавала утисків від польського католицизму… І ось, коли в період перебудови було задекларовано не фіктивну, а справжню свободу совісті, я разом із 21 іншим, вищими ієрархами-єпископами і архієпископами звернулися до Патріарха за благословенням на свою помісну церкву, яке вони обіцяли раніше. Тоді вони викликали мене в москву і стали наді мною знущатись, творити далеко не християнську і не людську хулу, неправду і наругу над людськими і Божественними законами і мораллю!
Всі вони не лише відмовили нам в Автокефалії, а й сотворили великий гріх, обвинувативши мене в таких гріхах, яких я ніколи не здійснював. Єдиний мій гріх це те, що я мав зв’язок з КГБ і ЦК КПСС – його ідеологічним відділом. Але всі вони про це в патріархаті знали і знають, бо самі ж були в такому зв’язку з цими відомствами, що інакше в ті часи і бути не могло. Щоб нас не могли запідозрити в цих зв’язках віруючі і зарубіжні ієрархи, нам присвоювали псевдоніми-клички. Вони добре знають, що навіть звичайний сільський священник, якщо він не давав відповідним органам даних, які їх цікавили, такі, здавалося б, і невинні дані: як, хто і коли хрестив дитину, – то приходила вказівка згори, і того священика зміщували.
Я каюся за це перед Всевишнім і всіма вами, брати і сестри! Простіть мені, грішному! Але водночас пояснюю: по-інакшому тоді і бути не могло! Тоді я неодноразово хотів відійти від керівництва церквою в Україні, стати рядовим священником, але я добре знав кого поставлять на моє місце!
Бо я, коли йшов в науку Божу, йшов по вірі і переконанню, а молодші мене в духовні семінарії і Академію йшли переконаними атеїстами, за рекомендаціями і направленнями відповідних органів. Отож, користуючись авторитетом, з одного боку, духовенства, а з іншого – владних органів, тільки я міг це зробити для збереження Церкви, Віри і Духовності!
І щось хороше таки мені вдалось зробити, а що не вдалось – прости мені, Господи! Але не за те покарав мене московський патріархат! Він покарав мене за те, що я насмілився просити, а не вимагати, п р о с и т и Автокефалії. Вони позбавили мене сану, незважаючи на те, що вони самі присвоїли мені його довічно. А щоб була причина – облили мене брудом!
Після приїзду з Москви священники-патріоти-правдолюби підтримали мене, хоча й не всі… Ми разом з УАПЦ зібрали Собор і об’єднались в УПЦ – Київський Патріархат. Тоді в Харкові мій новий намісник скликав незаконний Собор, і користуючись тим, що велика кількість Єпископів, що раніше підтримувала мене, поставили свої підписи під проханням дозволити помісну церкву, відмовились від своїх підписів, як колись апостол Петро від Ісуса Христа, вони створили Московський Екзархат Української Православної Церкви. Отож, як бачите, не ми, а вони створили розкол в церкві! За це Бог їм суддя…
Тепер ми маємо свою Державу, а що це за держава, яка не має своєї церкви? Чого це ми тепер повинні молитись за чужих владик духовних і земних, за чуже воїнство, за чужу державу, коли у нас є вже це все своє?! Чому ми повинні молитись чужою мовою? Адже проти цього пише навіть Святе Письмо! Апостол Павло в одному зі своїх послань говорить: «Коли я молюся чужою мовою, то язик мій говорить, а душа моя мовчить».
І ще скажу Вам, дорогі брати і сестри во Христі, про мову: хто цікавився стародавніми церковними книгами, писаними і друкованими тут, в Україні, той знає, що мова, якою вони писані, зовсім відмінна від мови, якою написані вони в Москві, Владімірі, Суздалі. Ця мова наближається до живої народної української мови, зрозумілої простому народу, та й вимова сама тут була наближена до місцевої вимови, тоді як вимова на Північно-Східній Русі наближена до тамтешньої. Всі ці книги чомусь заважали, і вони вилучені з храмів, монастирів і навіть бібліотек.
А зараз кажуть, мовляв, немає української церковної мови, тому й службу треба вести на слов’янській, а старші священики знають, що церковних слов’янських мов є дві: Південно-Західна і Північно-Східна.
Наприклад, священик виголошує хвалу Богу: Благословен Бог наш назавжди, нині і прісно і во віки віків, Амінь! – це було у нас. Тепер же ця хвала виголошується так: Благословен Бог наш, нинє і прєсно, и во вєкі веков, Амінь!
Як бачимо, вже протягом 7–8 століть була мова і українсько-церковна і російсько-церковна. Але політика імператорської церкви, саме політика, вона завжди була присутня в російській церкві і полягала не лише в мові.
З України були вивезені давні святі ікони. Ще коли князь Андрій Боголюбський пограбував у 13 столітті Київ, з Переяслава він вивіз чудотворну ікону Богоматері, яка була подарована візантійським Патріархом князю Володимиру. Це була прекрасна ікона в золотих і срібних ризах, оздоблена дорогоцінним камінням, і її, вкрадену, почали іменувати Владімірскою!
Таких прикладів можна навести безліч. В 1940-х роках до московської Патріархії були прилучені храми з приходами в Західній Україні і Галичині. В період після Другої світової війни тут збереглись храми, які на Сході були понищені Богопротивною владою в 1930-ті роки. І тут московська Патріархія наклала таку дань, мала таких дохід, якого не мала решта всієї території Союзу!
Отож нам вони ніколи не нададуть своєї помісної церкви, у цьому я пересвідчився особисто!
А з історії церкви відомі факти, що добровільно автокефалії не надавали майже нікому. Та ж Московська Патріархія була неканонічною майже 1,5 століття! ЇЇ не визнавала Східна церква, і так само, як вони зараз нас, називала їх неканонічними, неблагодатними, неосвяченими. Це «видумка царів земних», а не Царя Небесного.
Хто писав ці канони? – Владики землі! Це ті ж торгаші, яких виганяв Христос з храму. Канони – це заповіді Господні, а найперша Христова заповідь – возлюби Господа Бога Твого Всім серцем своїм, всіма помислами своїми, а ближнього свого – як самого себе! Святий Іоанн провіщає: – Хто каже: “Я люблю Бога”, а брата свого ненавидить, той – суєслов, адже нелюблячий брата свого, котрого бачить, як може любити Бога, Котрого не бачить?
І ще кажу Вам: протягом двох тисячоліть земні владики дуже спотворили те, що написано в Святому Письмі, і нерідко Церква виконує такі “треби”, які ніде не записані в Святому Письмі. А тому Свята Церква вимагає очищення і реформування. Тоді не будуть відходити від неї вірні в інші, протестантські церкви.
Але, щоб це зробити, нам треба спочатку об’єднатись навколо свого патріархату, українського на чолі з прісноблаженнішим Мстиславом. Це все залежить від Вас! І Ви повинні знати: буде українська церква – буде й Україна, буде Україна самостійна – буде в ній і церква самостійна.
Вибирайте: хто хоче щоб у нас була церква самостійна помісна?
– Він подивився на тисячі людей своїм лагідним поглядом. Всі, як один, підняли руки.
– Нехай буде Благодать Божа завжди, нині і повсякчас, і на віки вічні, Амінь!» – завершив свою проповідь Філарет.
Святослав ПАНАСЕВИЧ, Рукопис від 2 лютого 1996 р., м. Володимир.
