Навколо нас, дихаючи сторінками, важко,
немов молоко, згущується Історія
Я не знаю, які у вас відчуття, але я історик за освітою. І я зараз відчуваю, як навколо нас, дихаючи сторінками, важко, немов молоко, згущується Історія.
Саме Історія з великої літери. Та, якій у підручниках приділяють розділи, а не абзаци. Велика Історія, Історія, у якій герої ще не знають, що чекає на них, але вже знають, що вибір буде простий – між Добром та Злом, між чорним та білим, між світлом та темрявою, без напівтонів мирного часу.
Ані я, ані ви, і взагалі ніхто у світі не знає, що буде далі. Але всі знають, і всі розуміють, що момент вирішальний.
На нас чекає велике випробування. На всіх нас, без виключення. Коли Історія обіймає країну, ніхто не залишиться без її уваги.
Ви всі, мабуть, це відчуваєте зараз. Мурахами на шкірі, новинами в мережі. Це дихання Історії. Від її м‘яких кроків розлітаються вікна. Під її поглядом долі кришаться, як крига.
Нас чекає темний час. Але я вірю, що ми пройдемо його із світлом в серці. Нам немає чого боятися. Нехай це буде банально, але ми на боці правди, світла і прогресу. І ми не одні. Це важливо, як ніколи.
Історія – це завжди про випробування. І цього разу ця Історія – вона про вас. Про нас. Про Україну.
Ми пройдемо це випробування гідно.
Хоча б тому, що вибору у нас немає.
Зараз дійсно темні часи. Але день настане.
Юрій Гудименко
фото Володимира Галкіна
* * *
Побачити Україну очима іноземців
Журнал The New Statesman на репортажі португальця Бруно Масаєша «Затишшя у столиці. Світ з тривогою очікує наступного кроку Путіна, але в Києві настрої залишаються спокійними».
Переклад деяких частин статті:
«Цими днями Київ – місто не шпигунів, а журналістів. Я не можу ні з ким випити кави, щоб з темного кутка не вистрибнула двійка чи трійка журналістів з вигуками: «Я чув вашу розмову!». Репортери з усього світу зібрались у хіпстерських кав’ярнях Києва.
Ви можете помітити їх за репетицією включень в піцеріях та парках, вони заселились у пентхаузах усіх відомих готелів і сперечаються до світанку про геополітику у барах, де раніше сиділи супермоделі та олігархи.
Величезні групи журналістів – єдиний індикатор, що життя у місті не дуже нормальне, в чому полягає іронія, бо саме за цим журналісти сюди і з‘їхались.
Супермаркети повні, нічого не розкуплено, хоча деякі люди запаслись водою та дровами для своїх будинків у селі…. Патріотизм – серйозний обов‘язок в Україні.
Найголовніші приготування – боротись, а не тікати.
В північно-східному місті Харкові, що біля російського кордону, купили так багато зброї, що вона вся закінчилась у магазинах.»
«Українці відчувають тиск, але за століття труднощів та іноземної окупації вони навчились реагувати з гідністю».
Він описує свою бесіду з якимсь українським автором (підозрюю, з Андрієм Курковим), який не має жодних сумнівів у російському вторгненні. Коли вони йдуть по “прекрасній вулиці» Андріївському спуску, він каже, що хоче відіслати доньок за кордон до родичів, пригадуючи, що того дня дивився, як грає одна з них на піаніно, і думав, чи зможе вона це зробити за тиждень.
«Який контраст. З одного боку тисячі безіменних солдат послано марширувати у багнюці людиною, яка ніколи не гляне їм в очі. З іншого, юна дівчина грає на піаніно. Це не про людське життя чи комфорт чи навіть права, яким війна покладе край. Це про красу, яку ті війська ненавидять найбільше.
Тут є і спротив. «Якщо росіяни прийдуть», – сказав мені член Верховної Ради, українського парламента, – «вони знайдуть тут своє власне пекло».
«Я відвідую Київ майже щороку з 2014, коли втеча президента Януковича призвела до двох російських вторгнень: у Крим і на Донбас. І щороку місто виглядає інакшим, більш усвідомленим.
Політичне сум‘яття та обійми європейського майбутнього пришвидшили його розвиток.
Зовні вибухова поява нових галерей, кав‘ярень та міжнародних ресторанів перетворила місто на одну з найяскравіших європейських столиць.
Глибше – це місто, занурене у історію та політику. Ландшафт його вкривають пам‘ятники трьох революцій: 1991, 2004 та 2013-14 років.
Колись давно Париж міг пробуджувати такі відчуття та асоціації. Сьогодні це саме Київ зберігає європейський спадок революції, колективну спробу піднятися над обставинами і збудувати нове майбутнє.
Зайшовши в такі ресторани, як «Ветерано» чи «Остання барикада» ти опиняєшся в живих музеях нещодавньої української історії.
У «Ветерано» кухар, який готує тобі піццу, може виявитись ветераном війни у Східній Україні. А в «Останній барикаді» стіни вкриті цінними реліквіями трьох популярних повстань.
Офіціанти-хіпстери навіть провели для мене екскурсію по маленькому музею. Ось рукавиці, які носив дзвонар Іван Сидор. Вночі 11 грудня 2013 року, коли беркутівці почали штурмувати Майдан, молодий студент теології дзвонив у дзвони Михайлівського собору, закликаючи Київ прокинутись і стати на захист мрії про Європейську Украіну. Востаннє дзвін звучав як попередження 800 років тому під час нашестя на Київ монгольського Хана Батия, засновника Золотої Орди.
Як починається війна? (Автор з цього питання і починав статтю). Для іноземних заїжджих це будуть безглузді вибухи в нічній пітьмі. Для киян це – ще одна ланка довгого історичного ланцюга, ще один розділ національної історії.
В історії є певна втіха, знання, що багато поколінь українців вже долали ці труднощі і наступні пройдуть через них також. Україна ж, однак, безсмертна».
Bruno Maçães
Джерело: Інтернет
