Пам’яті Петра Сердачука –
визначного українського дипломата,
одного із засновників МГО «Волинське братство»
Відійшов у Вічність Петро Данилович Сардачук, визначний український дипломат, один із творців зовнішньої політики незалежної України, славний син землі Волинської.
Петро Сардачук народився 11 липня 1938 року в селі Звози Ківерцівського району на Волині. У 1960-ому закінчив історичний факультет Львівського державного університету імені І. Я. Франка. Два роки після університету вчителював, був директором школи. З 1962 р. по 1984 р. — на комсомольській та партійній роботі в Києві, Львові, Івано-Франківську.
Після здобуття дипломатичної освіти працював радником одного з управлінь Міністерства закордонних справ СРСР. З 1986-го по 1991-ий – генеральний консул СРСР у Кракові.
З проголошенням України незалежною державою працював на посаді начальника Консульського відділу Міністерства закордонних справ України. З 1993-го по 1999-ий – Надзвичайний і Повноважний Посол України спочатку у Словаччині, потім у Республіці Польща.
У 1999 – 2001 рр. обіймав посаду заступника міністра закордонних справ України. З жовтня 2001 і по липень 2003 – Надзвичайний і Повноважний Посол України у Фінляндії та за сумісництвом – в Ісландії.
В останні роки свого життя — професор Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, Командорським хрестом із Зіркою ордену «За заслуги Республіки Польща».
Петро Сардачук був одним із щирих прихильників і активних учасників створення Міжнародного громадського об`єднання «Волинське братство», зокрема, у перші роки його діяльності.
Він постійно цікавився життям братства, мав у ньому багато щирих друзів, у разі необхідності зажди підставляв їм своє плече підтримки.
Відхід Петра Сардачука у засвіти – гірка й непоправна втрата для нас, для української дипломатії, для всієї України.
Світла й вічна йому пам`ять. Глибоко сумуємо і висловлюємо щирі співчуття його рідним і близьким, усім.
Міжнародне громадське об”єднання
ГО «Волинське братство»
* * *
Про мій родовід
(Із спогадів, залишених Петром Сардачуком)
Родовід мій — селянський, від діда-прадіда. На сільському цвинтарі є могила мого прадіда Никанора, який народився 1851 року, а помер у 1919 році. Тут же жили й трудилися мої дідусі й бабусі: Микита і Сільвестр, Олена і Килина, та мої батьки — Данило Микитович і Марія Сільвестрівна, які мали 9 десятин землі, пару коней, три корови, хату під бляхою, але Друга світова перекреслила ті всі плани селян-трударів.
Село складалося з двох частин. Там, де народився я, називалося “казьонці”, а друга частина – панщани. Ми не належали ніяким панам, а платили лише податки в казну.
Дитинство було важким, як у всіх дітей війни. Постійні переїзди, щоб десь знайти куточок переночувати та перебути голод і холод. Дещо яскравішими є шкільні роки, особливо коли повернувся з війни батько. Він дуже тішився тим, що я не боявся виступати на різних зборах, особливо урочистих. Про що я тоді говорив, вже не пам’ятаю, але суть — про страждання, які переживали мої земляки — це людям подобалось. Школа у Звозах була і залишилася для мене тією великою і важливою стежиною, з якої і почалось моє життя. В 2005 році ми, випускники 1952 року, зібрались в сьогоднішній школі, поспілкувалися, бо залишається нас все менше. Згадали тих вчителів, які починали з нами життя: Людмилу Анастасівну Кочтивіцьку, Людмилу Яківну Хмелівську, Василя Павловича і Таїсію Йосипівну Карп’юків, Зиновія Марковича Євницького та багатьох інших.
У школі я вчився добре, особливо мені “легко йшли” гуманітарні науки: мова і література, історія, географія, іноземні мови. До Львова ми поїхали з моїми товаришами Ярославом Карп’юком і Віктором Киричуком — вони вступили в Політехніку. Я їхав нібито на юридичний факультет, але по дорозі передумав і, отримавши лише одну четвірку, вступив на історичний. В університеті була чудова бібліотека, і тут мені довелося познайомитися з деякою літературою, в тому числі і з історії дипломатії. Я тоді і мріяти не міг про якусь дипломатію, бо був вихідцем не з того класу, та й до того всього ще й “западенець”. Після університету працював директором восьмирічної школи в селі, де у тодішньому місцевому колгоспі були такі чотири школи. Звідти і запропонували мені комсомольську роботу, яку я виконував лише два роки. Вона мені не подобалась, і я поступив в аспірантуру Львівського університету. Звідти мене запросили на роботу у Львівський обком на посаду лектора, а потім я пішов по щаблях — до секретаря обкому. До речі, був наймолодшим обкомівським секретарем у Союзі.
Як я прийшов на дипломатичну службу? Мрія про роботу дипломатом жевріла в моєму серці ще зі студентських років, коли в бібліотеках «проковтував» усе, що стосувалося цієї специфічної професії. Зважаючи на моє «западенське» походження і виховання, я практично не мав шансів потрапити до кола вибраних і був змушений миритися з цим. Проте доля зблаговолилась до мене: мені запропонували навчання у Дипломатичній академії Міністерства закордонних справ тодішнього Радянського Союзу.
Рішення це приймалося десь у верхах, бо я їздив, наприклад, у Київ, але мені сказали, що це є думка з Москви. Нас викликали до Москви, до управління зарубіжних кадрів ЦК і запросили йти вчитися в Дипломатичну Академію МЗС СРСР. І в 45 років я почав наново вчитися, бо читалися такі курси, про які я раніше і не знав: дипломатична і консульська служба, дипломатичний протокол і етикет, основи ораторського мистецтва, глибоке і змістовне вивчення іноземних справ. Нас готували (а було нас 6 слухачів) в основному на африканські країни, але оскільки я сказав, що готовий працювати в будь-якій європейській країні, в тому числі і в Польщі, мене перевили до Управління соціалістичних країн МЗС СРСР і запропонували роботу Генеральним консулом СРСР у Кракові. Про це мені стало відомо десь за рік до мого офіційного призначення.
У Краківський консульський округ входило в 1986 році 12 воєводств південно-східної Польщі — від Перемишля, Замостя до Катовіц. Тут знаходилися важливі центри економіки ПНР — вугілля, металургія, машинобудування, тут була сконцентрована польська наукова інтелігенція (Ягелонський і Верхньосілезький університети, гірничі вузи, медицина), тут містилися центри польської творчої інтелігенції і, найголовніше, — центр справжнього управління римо-католицькою церквою (звідси пішов у Ватикан Іван Павло ІІ). Прихильників тодішнього ладу в ПНР тут було небагато. У Кракові довелося пережити кілька нападів на консульство, мав особисті контакти з ієрархами римо-католицької церкви, керівництвом південної «Солідарності», з лідерами молодіжних антирадянських організації, дуже близько познайомився з керівниками української громади Кракова і півдня Польщі.
У Польщі я пережив один із найскладніших періодів мого життя — розвал так званої системи соціалізму. Робота в ті дні була дуже бурхливою, бо перехід до реформ не проходить безболісно. До речі, у часи приходу до влади Бориса Єльцина я працював в апараті МЗС СРСР і на власні очі бачив події серпня 1991 року. З Михайлом Горбачовим, будучи чинним Консулом СРСР у Кракові, зустрічався, супроводжував його, а наступного дня працював із Раїсою Горбачовою. До Горбачова тоді у всьому світі, а в Польщі особливо, ставилися з великою повагою та захопленням. А ось слова «Україна» чи «українець» у цій країні тоді взагалі не вживали, бо ми були тільки як громадяни Радянського Союзу — «обивателє Звйонзку Радєцкєго», а для пересічного поляка — просто «совєти».
Неофіційно я довідався, що у Кракові проживає кілька тисяч українців, хоча свою національність офіційно декларувало небагато з відомих причин — жорстокого переслідування українців у перші повоєнні роки. Спочатку мені вдалося розшукати адресу товариства, а з часом встановити телефонний контакт. Перша зустріч, на якій були присутні представники всіх поколінь української громади Кракова — від людей дуже поважного віку до студентської та учнівської молоді, відбулася навесні 1987 року. Це була перша зустріч Генконсула СРСР у Кракові з громадою, розмовляли українською мовою. Зі сльозами на очах слухали, затамувавши подих, мою розповідь про ситуацію в Союзі.
Так почалася моя багатолітня співпраця з українцями в Польщі. Потім були спільні заходи: гастролі Київського театру ім. І. Франка і Львівського ім. М. Заньковецької, хору ім. О. Кошиця зі США, численних професійних і самодіяльних колективів зі Києва, Львова, Івано-Франківська, незабутні новорічні маланки, богослужіння, а то і просто задушевні зустрічі.
Щодо контактів з керівництвом римо-католицької церкви. З Москви мені давали зрозуміти, що такі контакти небажані й непотрібні. На свій страх і ризик я звернувся до канцелярії краківського кардинала Махарського з проханням відвідати його і відразу дістав згоду. У призначений час прибув до митрополичих палат, де вже чекав канцлер Краківської єпархії, що провів мене через анфіладу пишних залів, стіни яких були прикрашені старовинними картинами, переважно на біблійну тематику, в дорогих позолочених рамках. Відчинилися двері, і до мене вийшов високий худорлявий кардинал із лагідною усмішкою на вустах і з таким виглядом, ніби ми з ним уже давно знайомі. Наша розмова тривала годину. Кардинал жваво цікавився подіями у Союзі, а особливо в Україні, становищем релігій в СРСР, зокрема й католицької.
Найцікавіше, на мій погляд, сталося після закінчення зустрічі. Разом із кардиналом ми вийшли з кабінету до першої зали, і я був вражений, бо там було уже повно людей: монахи і монахині, представники преси, краківської інтелігенції, молодь, які стояли групами, тихо розмовляючи між собою, немовби очікуючи на щось важливе. І тут кардинал урочистим голосом повідомив, що сьогодні відбулася перша за всі післявоєнні роки зустріч із радянським Генконсулом у Кракові, та коротко розповів про зміст розмови. Кардинал провів мене до самого виходу з палат. На нас дивилися десятки зацікавлених очей.
Поляки сприйняли незалежність України з надією, що на Сході замість тоталітарного СРСР буде незалежна Українська держава — надійний бар’єр для Республіки Польща.
У 1991 році, після того, як Україна стала незалежною, з МЗС України було розіслано листи Міністра закордонних справ України Анатолія Зленка з запрошенням до земляків повертатися в Україну. Через тодішнього депутата Верховної Ради СРСР волинянина Ростислава Братуня я попросив зв’язати мене з А. Зленком. Така зустріч відбулася, і я запропонував свої послуги. Ця моя пропозиція було схвально сприйнята, і мені запропонували дуже важливу і відповідальну ділянку — організацію Консульської служби України, де тоді працювало до 20 осіб. А йшов процес визнання і встановлення дипломатичних відносин з Україною, і ця робота велася цілодобово.
Звичайно, що в МЗС (тоді ще СРСР) були якісь плани і відносно мене, мені пропонували залишитись в Міністерстві, а в наказі по МЗС записано : «Відрядити мене в розпорядження МЗС України з залишенням в резерві МЗС СРСР”.
Після обрання Президентом України Леоніда Кучми і призначення міністром ЗС України Геннадія Удовенка мені було запропоновано перейти на посаду Посла у Варшаву. Зважаючи на те, що багатьох тодішніх лідерів Польщі я знав особисто, погодився на таку пропозицію. У січні 1995 року я прибув до Варшави в новій якості.
Польща 1995 року — це динамічна країна з ринковою економікою, яка отямилася після «шокової терапії» Бальцеровича і впевнено крокувала в напрямку нової Європи. Слід сказати, що, з одного боку, польські лідери цього періоду дуже вміло скористалися режимом найбільшого сприяння, який їм забезпечив Захід, а з другого — активно рушили на надзвичайно великий східний ринок України, Росії, Білорусі. Він забезпечив їм багатомільярдні готівкові доларові надходження, що посприяло економічному процвітанню Польщі. Польські ділові кола повсюдно на різних форумах і симпозіумах декларували (щоправда, здебільшого лише на словах) своє бажання йти із взаємовигідними економічними планами в Україну. Але все врешті-решт зводилося до банального «купити якнайдешевше, продати якнайдорожче». Польща надійно закрилася від східних сусідів митними бар’єрами, захищаючи свого товаровиробника, хоча її «тіньова економіка» не гребувала контрабандною східною сировиною та товарами.
Багато разів зустрічався з Лехом Валенсою, а особливо з Алєксандром Кваснєвським, бо в той час він та його найближче оточення з великою увагою і повагою ставилися до проблем України. За чотири роки моєї роботи у Варшаві (з 1995–го по 1999 рік) я брав участь у підготовці 11 візитів президентів Польщі та України. Дуже добрі стосунки мав з великим другом України Яцеком Куронем, редактором газети «Gazeta wyborcza» Адамом Міхніком, прем’єрами Польщі Міллєром та Олекси, міністрами закордонних справ Польщі Бартошевським, Геремеком, Россаті та іншими особами.
Мені вдалося встановити з ними добрі контакти, в тому числі і на неофіційному рівні. В цьому мені допомагало добре знання польської мови, історії та культури Польщі. Тодішня польська еліта дуже позитивно ставилась до України, її проблем, хотіла мати і мала якнайкращі стосунки з нами. До України і українських проблем дуже позитивно ставився дипломатичний корпус Варшави. Посли окремих країн та їх дружини кількаразово виїжджали до Львова.
Тоді вдалося підписати спільну польсько-українську заяву про оцінку наших відносин. Сьогодні знову піднімають голови радикали не без допомоги сил з третіх країн, які зовсім не зацікавлені у нормалізації польсько-українських відносин, і сьогодні нам важко було відзначати чергові річниці Волинської трагедії 1943 року. Прорахунки тут лежать і на українській стороні, яка всерйоз і не думала щось робити в цьому плані — роботою, особливо в низах, ніхто не займався.
Живучими є стереотипи минулого: напівдикий степовик–українець і благородний лицар–шляхтич. А сьогодні їх ще більше підігрівають шовіністи з так званих кресов’яцьких організацій — ті, хто колись жив на західноукраїнських землях. На превеликий жаль, їхні погляди ще дуже часто знаходять підтримку в польському суспільстві, а тому в цьому плані політичний розрив між «верхами» та «низами» і далі залишається, якщо не поглиблюється. Польська сторона визнає тільки свою правду, тобто ті ідеологічні стереотипи, які пропагувалися роками, зокрема й у часи комуністичного режиму, і дуже важко сприймає документальні підтвердження тих чи інших українських тез. Складається враження, що у Польщі є певні «патріотичні», якщо не сказати інакше, сили, які свідомо йдуть на те, щоб не шукати компромісів і примирення, а загострювати ситуацію, створюючи ще один постійний больовий пункт на цій важкій дорозі.
Будучи Президентом, Алєксандр Кваснєвський наголошував: «Українсько–польські відносини мають велике значення не тільки для обох держав, але й для всієї Європи». Єдине, що, на жаль, відрізняє поляків від українців: у Польщі кожен поляк — патріот своєї Вітчизни, а в нас думають здебільшого тільки про власні інтереси та як вигідніше продатися.
Після подій дев΄яностих років посольська місія у Фінляндії була однією з найспокійніших. Тут на першому місці є повага до закону, абсолютно відсутнє таке поняття, як корупція. Закон рівний для всіх — від президента до двірника. Спокійне і поважливе ставлення до всіх громадян країни.
Висновок з мого дипломатичного досвіду: до того часу, доки ми не візьмемось за голови і не почнемо думати про державу, про громадян держави — толку не буде.
Сьогодні Україну в світі знають. Ми маємо дипломатичні відносини з абсолютною більшістю країн світу, представлені в багатьох міжнародних організаціях. Писати про сучасну дипломатію України, її досягнення і прорахунки — це завдання сучасних дипломатів від їх глави і до аташе. Скажу лише, що дипломатична робота була і завжди буде відповідати принципу трьох “П” – патріотизм, професіоналізм і порядність. Саме таким вимогам відповідало багато моїх колег. На все життя запам’ятав таких справді великих українських дипломатів, як Анатолія Зленка, Геннадія Удовенка, Миколу Макаревича, з колишніх послів — Ігоря Турянського, Бориса Корнєєнка. Я дуже добре знайомий із українським дипломатом і великим патріотом родом із Старого Чорторийська Антоном Бутейком, який втратив здоров’я через недоброзичливців.
Після завершення дипломатичної кар΄єри я чотири роки працював на посаді завідувача кафедри міжнародних відносин Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, а згодом у зв’язку із станом здоров’я, був просто професором цієї кафедри і, що міг, з моїх знань і досвіду, передавав молоді.
