Ніна ГОРИК
Василеві Гею, відомому волинському поетові, нашому побратимові сьогодні виповнилося б 80 років. І якби доля вділила йому більше літ, то, напевно, зібрав би він свою славну родину і щире товариство, з яким любив розділити і святковий хліб, і доладне слово, і дзвінку колядку…
Проте нині відзначаємо ювілей без нього, додаючи до високих шанобливих слів журливе «СВІТЛА ПАМ’ЯТЬ…». Різдвяний передзвін Василь Степанович слухає з небес, і нема змоги заспівати йому, як це було десять років тому, іменну колядку, в якій оживали назви його поетичних збірок:
…Бо той другий празник, святого Василя,
Дарував Волині достойного сина.
Рідний край і мати – то його основа,
Витоки рясного, совісного слова.
У сільській глибинці, в рідному Поліссі –
Вересневі барви і роса на листі,
Там калина вища і вода чистіша,
Там голосом маминим промовляє тиша.
Там зелене жито визріло у колос,
Материнське слово – в поетичний голос…
Так, він був сином Полісся, своєї неповторної Волині, яку опоетизував з любов’ю й зачаруванням.
Святий Василь глибокими снігами 1942 року забрів у його далеке Заболоття і приніс матері саме 14 січня. Про це згодом поет написав щемливі рядки:
Ой щедрий вечір та добрий вечір
Став усміхнений коло порога,
Приніс до столу узвару глечик,
Оберемок сіна з морозного стогу.
Запахло садом, запахло рунню,–
Здавалось, літом ось-ось війне.
А щедрий вечір іще дарунок
Приніс матусі – малого мене.
… Майбутній письменник змалечку зазнав кривди, яка судилася багатьом родинам хазяйновитих поліщуків. Як згадував у статті, було йому три роки, коли більшовики забрали на примусові роботи до Печори батька (сталося це на Водохреще, 19 січня 1945 р.), звідки він уже не повернувся – помер у залізничному вагоні по дорозі додому. А 22 жовтня 1947 р. сталінські людолови вивезли до Сибіру діда Прокопа, його невістку Настю, дружину старшого сина Тимофія (Василевого рідного дядька) з п’ятьма малими дітьми. Сам Тимофій на той час уже був засуджений на 15 років каторжних робіт /”с поражением в правах на 5 лет”/ за те, що в період німецької окупації виконував обов’язки сільського старости і допомагав воякам Української повстанської армії.
Після того, як більшу частину родини було вивезено і кинуто в бараки міста Прокоп’євська Кемеровської області, садибу в селі пограбували й поруйнували – забрали до колгоспу сарай з черепичною покрівлею, кузню, пасіку, навіть половину хати і клуні.
Ці трагічні події про долю свого роду Василь Гей відобразив у поемі «Підрубане дерево роду» (996), повісті «Яворник» (1996), та художньо-документальному творі «Гомін по діброві» (2004). Ці твори вражають гіркою історичною правдою про «совєтський рай» та описом людських страждань.
Семирічку закінчив у рідному Заболотті, середню школу – в сусідньому Головні, працював завідувачем бібліотеки та вчителем математики, служив у війську, а повернувшись додому, довгі роки був на журналістській роботі в Любомльській районній та обласній молодіжній газетах. Паралельно навчався, із відзнакою закінчив Український поліграфічний інститут ім. Івана Федорова (нині Академія друкарства) у Львові, здобув фах літературного редактора.
Умів орати землю, сіяти й садити, косити сіно… А душа прагнула слова! «Можливо, – роздумував згодом поет, – давали про себе знати, “прорізувались” якісь родовідні, топтані ордами завойовників гени:
Я вершник. Уперше
Відчув себе вітром упертим,
Напившись дзвінкої води,
Я кинув у ніч поводи.
…………………..
Куди ж ти несеш мене,
коню мій зморений?
Ген, бачиш, чатують на нас
чорні ворони,
Пшенична рілля — під ногами орди.
Куди ж ти, мій коню, куди?
«Дар Божий слова» став для Василя Гея і творчістю, і долею. Поетичне слово йому проростало у віршах поліським многоцвітом, озивалося співами птиць, хлюпанням вод, тишею і громом. Недарма ж писав: «Поет слова, немов росу, збирає…».
Так само пристрасно він, багаторічний голова журі обласного етапу Міжнародного конкурсу ім. Петра Яцика, твердо, за будь-якої нагоди стояв в обороні рідної мови, був переконаний, що мовна культура – основа загальної культури суспільства.
Цьому присвятив чимало виступів у пресі й телепрограмах, а поетичну збірку “Кривавник рідного слова” та книжку публіцистики “Кому важка наука рідномовності” заслужений вчитель України Олеся Ковальчук назвала «своєрідними посібниками для педагогів», важливими для підготовки мовних свят, інших заходів патріотичного спрямування. Вражала поета і мовна недбалість вуличної реклами, про яку роками вів гострі діалоги з місцевою владою.
19 років він був керівником обласної літературної студії “Лесин кадуб”, з якою в багатьох волинських письменників пов’язані теплі спогади літературного становлення.
17 літ Василь Степанович очолював Волинську організацію Національної Спілки письменників України. Його головування було насиченим та дієвим, багатим на ініціативи, які сформували у спілчанському середовищі гарні традиції. Саме він започаткував видання щорічника «Світязь» (був упорядником і редактором 11-ти випусків)
У 2001 році в Лесиному краю, на Ковельщині, з його ініціативи задзвеніло словом та етноспівом дивовижне свято «Лісова пісня».
Акція «Урок веде письменник» спонукала до творчих зустрічей зі школярами у багатьох волинських школах.
Василь Гей докладав зусиль до всього, що потребувало його розуму, компетентної і принципової позиції: чи це стосувалося книговидання, експертної оцінки художніх текстів, чи впливу на суспільно-політичні процеси, організацію гострих заяв та письменницьких відозв.
Був блискучим оратором, в урочі для нашої держави дні, в час пошанування українських світочів його слово знаходило палкий відгук в серцях людей. Йому вірили, бо говорив переконливо, образно, підсилюючи судження власними поетичними рядками. Лесі Українці, своїй духовній натхненниці, присвятив окремі вірші й цілі поетичні цикли.
Як людина шляхетна й правдива, Василь Гей був абсолютно органічний у своєму патріотизмі на противагу тим, хто робить з лозунгів непогану саморекламу.
Ми були з ним земляками, нас ріднили Любомльщина, редакційні стіни, в яких ми вперше зустрілися, Головненська школа, спільні вболівання за справи літературні й громадські.
Василь Степанович був веселою, товариською, гостинною людиною, цікавим співрозмовником, вірним другом.
Згадок – безліч! Про те, як у дорозі на Всесвітній форум українців намагалися переспівати одне одного – і його знання народних пісень переважило… Як ми разом дбали про проведення «Лісової пісні» та були ведучими лісового дійства…
Захоплювала відома дружба чотирьох митців, серед яких був (також уже світлої пам’яті) О. Огородник, що створив чимало пісень на слова В. Гея і знаменито виконував їх з ансамблем «Колос»…
Не забути щирого побратимства Василя Гея з рівненськими письменниками, які завжди були поруч, із його сябрами із Бреста, з якими єднала й творчість, й людські теплі взаємини…
Багато доброго й важливого він передав мені разом з очільництвом у Волинській організації НСПУ.
Земне буття заслуженого діяча мистецтв України Василя Гея, лауреата всеукраїнської літературної премії імені Андрія Головка, міжнародної премії імені Дмитра Нитченка та обласної літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського на півслові обірвалося у березневі дні 2016 року.
Останнім літературним даром письменника краянам-волинянам та всій Україні став екологічний роман «Тенета для Полісся», яка з’явилася друком у видавництві «Надстир’я» (Луцьк) вже тоді, коли автор перейшов межу вічності.
Нехай же самому Поетові буде сьогодні дарунком наша щира ПАМ’ЯТЬ, поцінування його літературної творчості і великої праці. Нехай тепле слово додасть різдвяної радості славній родині митця, його дружині Мирославі Іванівні, дітям та онукам, які належно опікуються рукописами поета, багатим архівом і бібліотекою, дбають, щоб його слово жило й діяло.
Усі, хто знав Василя Гея в близьких і далеких краях, у ці різдвяні дні мають нагоду згадати поета. Його потужна українотворча енергетика, любов до людей, до рідної Волині, що проросла Словом, вірю, і в майбутньому надихатиме краян, будитиме в душах живі джерела найчистіших людських почуттів.
Ніна ГОРИК, 14 січня 2022 р.
Працює в Луцькому педагогічному коледжі
