Сергій Шевчук
У сучасній Європі, як стверджують фахівці, існує декілька десятків потенційно неспокійних прикордонних регіонів. Дестабілізація можлива не лише на Балканах чи у Східній Європі, а й у центрі Європи, і на заході. Вибухова небезпека, як міна сповільненої дії закладена в історичному минулому.
Каталонія і Корсика, Країна басків і Тіроль, те, що лишилось від Югославії і ”обрізана” Румунія, Велика Албанія і уламки Австро-Угорщини з імперськими амбіціями, польські креси – неповний перелік місцевостей історичних суперечок, прихованих чи відвертих зазіхань сусідів.
Відповідальні політики завжди прагнули протиставити маргінальним територіальним претензіям щось більш вартісне і перспективне.
Спочатку ідея об’єднаної Європи, потім задум мережі єврорегіонів на прикордонні, стратегія вирівнювання економічного потенціалу ”старих” та нових членів Спільноти і інше.
Це принесло свої результати. Наприклад Польща при вступі до ЄС в 2 рази відставала від Португалії за рівнем ВВП на душу населення. Сьогодні за цим показником реслубліка Польща випередила не лише Португалію, але й Грецію.
Та все ж від циклічного повторення історичних образ рецепту не існує. Але нас цікавлять не стільки французько-іспанські проблеми відновлення Країни басків, як справи сусідів України, зокрема Польщі та Білорусі.
На жаль, конфлікт з нелегальними мігрантами не затухає, навпаки, він почав підживлюватись історичними ”зачіпками”. Провокують не місцеві жителі, а діюча влада.
Перекручена історія сусідства для урядників, які бояться за своє майбутнє, найзручніший прийом самовозвеличування чи то у Мінську, чи то у Варшаві.
Видання ”Polityk ” ще чотири роки тому (листопад 2017р.) помітило тенденцію дій польської партії влади ”Право і Справедливість” (ПіС) щодо використання у власних інтересах так званої ”історичної політики”.
Історична політика – новий термін, що з’явився після перемоги ПіС на виборах у 2016 році. Термін став постійним елементом лексикону нинішньої польської еліти.
Власне тлумачення історії стало одним із головних ідеологічних мотивів, адже почало служити зміцненню легітимності ПіС у справі управління державою, зокрема – у процесах зміни керівних кадрів, спробам духовного і ідейного цементування народу (по-російськи – скрепы), та й просто – роз’яснення обивателям що є добрим, а що – злим. ПіС вирішила, що ”історія в політиці має велике майбутнє”.
Спочатку розпочались керовані воєводами, призначеними Урядом, акції перейменування вулиць і майданів. Потім – змінились шкільні програми, теми лекцій в навчальних закладах, експозиції в музеях, тощо.
Ідейним натхненником виступив Інститут національної пам’яті, від якого і поширився процес ” історичної реедукації”, тобто – перенавчання.
Подібний тренд був започаткований і в сфері культури, одночасно – підкріплений фінансово. Знаходились чималі кошти для допомоги створенню історично-вивірених, за оцінкою влади, фільмів (наприклад ”Волинь” режисера В. Смажовського), театральних вистав, реконструкцій, різноманітних акцій і релігійно-патріотичних заходів.
За декілька років з’явились понад 250 пам’ятних знаків, монументів, стел пам’яті про жертви ”Волинської різні” (дуже до вподоби стала така назва) у різних куточках Польщі з відповідними надписами про злочини ”різунів” – українських націоналістів.
Книги за авторством ”дослідників ” Волинської трагедії по цей час масово видаються і поширюються у книгарнях. Треба створити враження, що якби жертви, а ще учасники визвольних змагань, захисники Варшавського повстання і усі інші герої з’явились у сьогоденні, то вони неодмінно підтримували б ПіС. Бо саме очільники нинішнього Уряду ”добрих змін”, і ніхто інший, є спадкоємцями найславетніших перемог в польській історії.
Влада відчуває себе продовжувачем доробку національної гідності і горда з цього. Тому варто відкинути тактику попередників, як її назвали – ”педагогіку сорому” за деякі темні епізоди історії, а тим більше, визнати свою вину (наприклад, за знищення єврейського населення у Едвабно в роки воєнного лихоліття).
З’явився навіть намір підірвати Варшавський Палац культури і науки, збудований колись за кошти СРСР. Урядовці тоді переконували, що польські сапери впоралися б з цим завданням і то ”був би файний подарунок до століття незалежності Польщі”.
В січні 2018 в журналі ” Nowa Europa Wschodnia” був викладений, без напівтіней, новий підхід до польсько-українських реляцій за назвою публікації: ”Час на постгедройцівську доктрину щодо України”.
Опрацьована в еміграціїу Парижі видатним польським діячем Єжи Гедройцем ”Східна програма” довгий час ще в радянський період була дороговказом для здобуття незалежності Польщі від ”совєтського ярма”.
Єжи Ґедройць. «Без незалежної України немає незалежної Польщі»
Її, можливо, дещо романтичне тлумачення стало символом добрих стосунків польсько-українських, як і польсько-білоруських, і польсько-литовських.
”Визнання поляками постялтинського кордону на сході, переконував автор, є умовою майбутньої співпраці з Україною, Білоруссю, Литвою, які колись обов’язково будуть суверенними.” Хай литовці тішаться своїм Вільно, а у Львові нехай повісять синьо-жовтий прапор” – закликав журнал ”Культура, в якому Гедройц був редактором, ще у 1952 році. Тобто, ще за життя Й.Сталіна! Бо ”Росія, поки домінує над народами Східної Європи, є супротивником, якого не подолати”.
Програма ”Культури” відіграла свою історичну роль і, без сумніву, була одним із найвизначніших феноменів польського політичного мислення.
Але її не варто ”канонізувати” – так у 2016 році вирішив польський політикум. Нова візія відносин з Україною красномовно була представлена у змінах до Закону ”Про Інститут національної пам’яті”.
В ньому йдеться про ”геноцид поляків” в роки війни на території Волині і кримінальну відповідальність за публічне заперечення цього.
Пізніше Конституційний Трибунал Республіки Польща визнав окремі положення Закону неконституційними, однак довгий час стосунки обох держав залишались стриманими, як для сусідів.
Та більше – закон торкнувся інтересів Ізраїля, а заодно – і американського єврейського лоббі. Відтоді, і по даний час Республіка Польща та Ізраїль періодично обмінюються недружелюбними жестами.
Витягування сумнівних історичних аргументів, в тому числі проти сусідніх країн, стало звичним. Характерною рисою польського політикуму правого спектру є претензії і вимоги до тих, хто навколо – України, Німеччини, Чехії.
У них – гіперболізація власних рахунків колишніх втрат, з завідомим небажанням прислухатись до голосу іншої сторони. Тим часом міністр освіти Польщі планує запровадити у школах новий предмет – про повоєнну Польщу та сучасність. А щоб діти були ”підковані” з самого малку, то предмет цей вивчатимуть у першому класі.
Таким чином, непомітно, інспірована партією влади ”політика історична” почала заміщати політику закордонну.
У її східному вимірі головним постулатом не є нейтралізація деструктивного впливу окремих епізодів історії. Скоріше – навпаки. Такий підхід містить в собі ризики симетричної відповіді з боку країн-сусідів.
Мірослав Грінь / Polityka
І вона, відповідь, не забарилася. З боку сусідньої Білорусі.
Перш ніж почався прикордонний конфлікт з біженцями, влада у Мінську ментально підготовлювала білоруське суспільство. Декілька місяців до того на білоруському телебаченні проводилась пропагандиська кампанія представлення поляків майже як смертельних ворогів.
Канал ОНТ демонстрував фільм ”Паралель Польща” про те, як поляки впродовж 100 років намагаються знищити Білорусь. А жителів прагнули перетворити на дешеву робочу силу.
В ньому розповідається, як під час 2-ї Світової війни Армія Крайова, яку у фільму називають ”білополяками”, вчиняє на теренах сучасної Білорусі масові злочини проти мирних жителів. Поляки у фільмі гірші за фашистів, а їх вчинки названі звіроподібними. (Майже як у фільмі В. Смажовського ”Волинь – про воїнів УПА).
Кадр із фільму
Головний висновок фільму – жорстокість є національною рисою мешканців Речі Посполитої. Нібито для Адольфа Гітлера взірцем був Юзеф Пілсудський (національний герой Республіки Польща), бо саме він створив концентраційний табір в Березі Картузькій (переважно для українців). Це сталося значно раніше, ніж німці створювали свої табори смерті.
Глядачів застерігають, щоб вонине вірили, ніби поляки можуть змінитись. А тепер вони хочуть повернути свої східні кордони і поневолити білорусів.
Територія Східних Кресів (виділена помаранчевим) у сучасних кордонах Білорусі
Подібної продукції вистачає. Наприклад, документальний 3-х серійний фільм ”Рубіж” на першому каналі державного телебачення. Три серії його переконують глядача, що поляки хочуть зайняти Гродно і околиці.
Кадр із фільму
Резонанс викликало інтерв’ю Польського міністра оборони Марьяна Блащака, де він проінформував, що ”з західної Польщі в регіон Білої Підляски перемістять 700 солдат 10-ї танкової бригади разом із оснащенням”. На кордоні з Білоруссю вже локалізовано понад 7 тисяч військових.
Міністр національної оборони Польщі Маріуш Блащак
Це дало привід Лукашенко публічно висловити обурення: ”…поляки будуть боротися з нелегальною міграцією з допомогою танків Леопард… Це тільки прелюдія з їх сторони, аби наблизити свої війська до нашого кордону.Ми все бачимо і будемо на то реагувати дуже гостро”.
Рівень готовності польських військ для підтримки прикордонної служби
Коли на будь-якому прикордонні занадто багато війська, ситуація може вийти з під контролю.В історії є чимало воєн, яких ніхто не хотів і не планував.
”Політична історія ” грає роль деторатора, або інакше – як вправна повитуха перерізає пуповину новоявленим, небажаним, потворним військовим конфліктам.
Сергій Шевчук
