Василь Ворон
Коли я вперше розгорнув каталог науково-видавничого Інституту дослідів Волині, то був ошелешений видавничою активністю наших земляків. Стільки всього – за добровільні датки!
Я зміг поділитися новим краєзнавчим надбанням лише після «Оберегу 89», коли «Молодий ленінець» «змінив свою стать». «Молода Волинь» пропонує читачам «газету в газеті»: готую випуски «Літопису Волині», зав’язую листування з його видавцями, керівниками Інституту дослідів Волині.
Але ці випуски не порівняти з активністю, яку виказував на початку дев’яностих і перші дві декади після нашого національно-державного відродження організатор української бібліотеки і архіву православної громади імені Св. Володимира Великого в Калгарі колишній залізничник родом з Холмщини Микола Ворон.
Під час першого візиту мене вразив їхній православний культурний центр з музеєм народного мистецтва, недільною школою, дитячим садочком, молодіжними осередками і товариствами.
Але, передусім, його бібліотека з 20000 книжковим фондом, 40 пропам’ятних конвертів з портретами діячів української культури, у яких батько отримував листи від брата.
Три тиражі поштової марки із зображенням їхньої нової православної церкви, збудованої до 1000-ліття хрещення Русі, також ініціативa пана Миколи!
10-го грудня 2014 року Миколі Ворону виповнилося 90. Ювілей бібліотекаря став подією для української спільноти міста Калгарі. При святкуванні ювілею п. Ворона і відзначення 57-ої річниці створення однієї з найбільших в Канаді українських бібліотек, її перейменували на честь фундатора.
Відзначення 57-річної праці Миколи Ворона над створенням однієї з найбільших в Канаді українських бібліотек та перейменування бібліотеки та архіву на честь Миколи Ворона. Калгарі, Канада. 2014 р. З колекції Миколи Ворона.
«У пам’ять про мого діда Василя Лисака Катруся і я даруємо 500 долярів до бібліотеки, щоби ви мали ще більшу нагоду висилати книжки на Україну. Мій дідо приїхав до Канади як мав 12 років від села Кривча недалеко міста Борщів. Через три тижні помер на роботі його батько. Дідо мусів лишити школу й піти до роботи. Як багато наших українців у Канаді, він тяжко робив і мусів терпіти. Він не мав нагоду закінчити школи, але дуже любив читати, через ціле своє життя, він усе шанував науку й книжки. Дякую за вашу працю у бібліотеці». Василь Лебедович 1 вересня 2004 року адресує свій лист «бібліотекарю Св. Володимира».
Микола Ворон врятував десятки приватних бібліотек у Канаді, сотні пакунків з дублікатами рідкісних книг у перші роки Незалежності надіслав в Україну – для бібліотеки університету імені Лесі Українки, Волинського краєзнавчого музею, для Григорія Гуртового, музею В’ячеслава Липинського.
Він переказує кошти Фундації імені митрополита Іларіона (Огієнка) для видавничого проекту «Запізніле вороття», що «повертає в Україну заборонені раніше більшовиками твори митрополита Іларіона і отримує подяку від Миколи Тимошика у листі від 03.07.2003 року. Професор обіцяє «примірник нового видання із зазначенням Вашого прізвища як фундатора, адже прізвища доброчинників подаються в таких виданнях і навічно входять в історію новітньої України».
Презентація канадсько-українського видавничого проекту «Запізніле вороття» в Києві в Національному музеї літератури України, де були презентовані твори професора Миколи Тимошика «Його бій за державність», «Запізніле вороття», «Українська книга і світ», а також 21-й том недрукованих в Україні творів І. Огієнка (митрополита Іларіона) «Як Святе Письмо ставало українським».
Микола Ворон із Альберти – серед жертводавців на «Фонд української амбасади у Канаді», який збирає протягом травня-червня 1992 року централя Конгресу українців Канади і як один із «фондоутворювачів колекції» отримує Подяку “за великий жертовний внесок у розбудову української держави” від «Музею Гетьманства» у Києві.
У листі від 27.12.2009 директор Галина Ярова зазначала: «Почали фондову колекцію з повного нуля. Але дякуючи таким людям як Ви маємо 6500 одиниць збереження».
9 червня 2011 року Ірина Матяш під час презентації «Архівної україніки в Канаді» вручає бібліотекарю і архіваріусу відзнаку Державного архівного комітету у Києві; від Національної бібліотеки України імені Вернадського пан Микола отримує у подарунок «Пересопницьке Євангеліє» і спеціальне видання «Конституції Пилипа Орлика» – від Посольства України в Канаді.
Під час презентації довідника «Архівна україніка в Канаді» в Едмонтоні: Ірина Єндзьовська, Зенон Когут, Ірина Матяш, Богдан Клід, Радомир Білаш, Андрій Нагачевський, Богдан Медвідський і Надя Цинцар.
Найбільша кількість документів, пов’язаних із історією та культурою України, а також історією еміґрації та української спільноти в Канаді, зосереджена в Оттаві та історичних “столицях українства” – Едмонтоні, Вінніпезі, Торонто
Дмитро Донцов мав таки рацію: «Мало носити в серці ідеал. Коли його не боронитиме запеклість фанатиків – цей ідеал перекреслить інша, чужа фанатична сила»
Читаю про перші сходини волинян 26 листопада 1949 року у будинку Колегії Св. Андрея. Спільну заяву невеличкого гурту (М. Боровський, І. Онуфрійчук, А. Нитипчук, І. Щерблюк, П. Пилип’юк, С. Матусевич, Д. Бартощук, П. Крищук, М. Бойко, Ю. Мулик-Луцик) із закликом взяти участь у збиранні матеріалів про життя українців на Волині від 1917 до 1949 року під московською, польською і німецькою окупаціями.
УЧАСНИКИ ОСНОВАННЯ ІНСТИТУТУ ДОСЛІДІВ ВОЛИНІ
- 21.08.1950р. 1-й ряд справа: Я. Рудницький, Ю. Мулик-Луцик (голова),
Х. Радчук, В. Ткачук, З. Кондрачук; 2-й ряд: Ф. Карпюк, Д Бартощук, М. Подворняк, А. Молитвиник, Я. Горбатюк; 3-й ряд: А. Роговський, Я. Король, М. Бойко
Ініціатор руху інженер Максим Бойко очолює збір матеріалів для проекту «Волинь у боротьбі за волю України». Зберегти від знищення документи, записати свідчення очевидців, науково і об’єктивно висвітлювати питання, що торкаються Волині, об’єднати земляків, помагати їм морально і матеріально.
Велика мета перевершувала скромні фінансові можливості ентузіастів, але їх це не лякало.
Наприкінці дня 21 липня 1951 року ініціативний гурток проголошує створення Інституту дослідів Волині з осідком у Вінніпезі, щоб «захищати шляхом друкованого слова історичну приналежність Волині, як невідємної частини України», «доповнювати діяльність вже існуючих наукових установ», «піддержувати всі зусилля, що об’єднують фізичну, духовну, наукову силу українського народу», «служити вищому добру України та культурі країни, в якій діє»…
Від 1953 року видавничим органом Інституту дослідів Волині та Товариства “Волинь” стає науково-популярний збірник волинезнавства “Літопис Волині”.
Загалом вийшло 20 чисел збірника, а серед 70 інших позицій – наукові праці митрополита Іларіона (професора Івана Огієнка), Олександра Цинкаловського, Степана Килимника, Євгена Пастернака.
«Діяльність цього інституту, беручи до уваги незвичність його місця діяння, до зворушення цікава, – зазначив у привітанні з нагоди 25-ліття Інституту дослідів Волині письменник Улас Самчук.– З яким розчуленням майбутній історик народу українського буде брати до рук його збірники під назвою «Літопис Волині», де нанизано дбайливою рукою стільки інформації з різних ділянок життя людського – історії, географії, релігії господарства, військовости. Сторінки цих спогадів легко могли б розгубитися у зливі газетної щоденщини, але зібрані до більшої публікації вони залишаються і служитимуть темою справжніх розвідок.
Видано певну кількість окремих видань особливого значення, як «Остріг» П. Шумовського, «Аграрна реформа на Волині ХУ1 ст.» Г. Гордієнка, «Нарис історії Волинської землі» І. Левковича. І в тому числі дві книжки моїх спогадів «На білому коні», «На коні вороному».
Улас Самчук
Місцем праці Інституту дослідів Волині та Товариства “Волинь” став Український народний дім у Вінніпезі, а рушієм великого почину (на громадських засадах!) упродовж десятиліть був Ілля Онуфрійчук.
Ілля Федорович Онуфрійчук
Йому сподобалася моя пропозиція: “газета в газеті”, “Літопис Волині” на сторінках “Молодої Волині”. Це був початок співпраці, а десять років потому Волинського державного університету імені Лесі Українки успадкував видання і випустив “Літопис “Волині”.
«Після смерті Іллі Онуфрійчука, – зазначав співробітник Інституту дослідів Волині Володимир Рожко, – опіку над документами архіву взяли на себе секретар Надія Шаварська і останній голова управи Інституту дослідів Волині та Товариства “Волинь” доктор Сергій Радчук.
Коли постало питання, кому в Україні передати архів і бібліотеку Інституту дослідів Волині вирішили видання розіслати по науково-дослідних, освітніх світських і духовних навчальних закладах, бібліотеках, музеях історичної Волині».
Отож, на початку нового століття українська преса в діаспорі поширила звернення керівництва Інституту дослідів Волині та товариства «Волинь» Сергія Радчука (голова) та Надії Шаварської (секретар):
«По 50 роках безперервної праці, Інституту дослідів Волині і товариство «Волинь» у Вінніпезі припиняють свою діяльність, переносять свої публікації та книжки до Державного волинського університету та до інших наукових інституцій України.
Пересилка книжок в Україну дуже коштовна, а ми не маємо на руках фондів, щоб це зробити. А тому звертаємось до людей доброї волі, помогти нам фінансово, бо в Україні існує велика потреба і вимога діаспорної літератури, особливо праці Митрополита Іларіона (Професора Івана Огієнка)».
Історія цього духовного подвигу починалася у провінції Манітоба, а завершилася у штаті Індіана, де невтомний амбасадор Волині у західній півкулі, той самий Максим Бойко 1967 року засновує наступний «регіональний і оригінальний» науковий допоміжний Осередок бібліографії Волині при університеті Індіани у місті Блумінгтоні.
Максим Симонович Бойко
Протягом 1968-1993 років його тематичні огляди отримували два десятків відділів славістики в університетах США і Канади, наукові і музейні осередки в Україні…
Науково-практична конференція у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, яку ГО «Волинське братство» присв’ятило 70-річчю Інституту дослідів Волині, підтримала створення громадської організації «Інститут дослідів Волині, Вінніпег-Київ».
Василь Ворон
