Микола Вавренчук
с. Кияж, Рожищенського р-ну,
член Національної спілки краєзнавців України
Працюючи над збором матеріалів для книг «Вірні присязі. Учасники національно-визвольної боротьби», а на сьогодні, вже вийшли в світ у 2017 та 2020 роках дві книги, в яких подані короткі автобіографічні дані про майже три тисячі учасників визвольної боротьби, та майже тисяча їх світлин, з Рожищенського та частини Луцького районів, мені довелося зустрічатись з ще живими на той час учасниками змагань та їх родинами.
Формат книг «Вірні присязі» передбачав коротке викладення автобіографічних даних та подій і не дозволяв сказати більше. Проте, без перебільшення, подвиг, геройство декого з цих учасників, достойні окремої книги, які, я впевнений, будуть написані.
Передавали мені і спогади вояків УПА на десятках сторінок. А знайдений у вулику архів «Чумака» – Пархомчука Олексія, з Рудки-Козиської, що у Рожищенському районі, налічував майже тисячу сторінок. Саме останній і став основою збірника – «Нариси визвольної боротьби. Волинь» що вийшов у 2018 році.
За останні роки мій власний архів поповнився спогадами Анатолія Наюка, Олександра Бабінчука, Олексія Брися, Надії Сивої і інших борців за волю України.
Знайдено в архівах друковані матеріали 40-50-х років минулого століття, які висвітлюють, багато невідомих сторінок перебігу визвольних змагань.
Відсутність таких матеріалів до 1948 року пояснювалось вимогами конспірації. Спроби, в тому числі нелегальні, описати події тих часів, заборонялись і навіть жорстко карались.
Ось як описує спроби дяка з Турійщини, який перебував в діючій сотні УПА, конспектувати хід боротьби, а як виявилось згодом і передавати органам МДБ, в своїх спогадах «Чумак» – Олексій Пархомчук.
«Ранiш, ще при повному нашому революцiйному русi, писати щось подібне, було загрозливим, небезпечним, бо цим можна було засипатись. Тодi навiть найкоротший звiт було краще передавати з огляду конспіративного усно, нiж грипсом. Правда, що й тодi, в наших рядах, прокидались рiзнi “кореспонденти, публiцисти, історики”, засланi московською агентурою.
Таким “істориком” був у наших сусiдiв турійчан дяк. Вiн писав “історію” бойових дiй повстанцiв Турiйського району. Але одного прекрасного дня, пiсля розкриття його злочинної роботи, в присутностi 30-ти повстанцiв Турiйського району та 20-ти нашого району, дяк пiд схвальнi оплески всiх нас присутнiх був страчений…” («Нарис визвольної боротьби Рожищенського р-ну».Терен. 2018р. Стор. 15,1).
У вересні 1946 року політичним керівництвом ОУН було прийнято рішення про увіковічення подвигу українців у визвольній боротьбі. Для чого було видано інструкцію по проведенню цієї роботи.
В ній рекомендувалось всім учасникам, хто може описати, має літературний хист, висвітлити весь період боротьби, дотримуючись, де потрібно, конспіративнх правил.
По результатах цієї роботи почали видаватись підпільні видання. Зокрема, на Волині, це було літературне видання «За волю нації», в якому у повістях, віршах висвітлювалось перебіг боротьби з 1939 по 1948 роки.
На сьогодні це безцінне джерело інформації про перебіг визвольних змагань і подвиги героїв. В цій книзі використано матеріали з видання «За волю нації», видане у 1948році. 
Інструкція по висвітленню національно-визвольної боротьби.1946рік
Підпільний журнал «ЗА ВОЛЮ НАЦІЇ» Видання 1947р.
Підпільний журнал «ЗА ВОЛЮ НАЦІЇ» Видання 1948р.
В ньому надруковано розповідь про Івана Ярмолюка
«ЙОГО СМЕРТЬ – ЖИТТЯ РОЗБУДИТЬ В НАРОДІ»
Перша сторінка розповіді…
Герой революції
(з підпільного життя 1940-41 р.)
“Не мине без пуття, наша мука страшна,
Наша праця, під гнетом неволі.
На могилах у тих, що в борні полягли,
Собі щастя, збудують онуки.
І промовлять: вони не даремно жили, –
Здобували нам волю їх муки”.
(Б.Грінченко).
І
Село, оповите темрявою весняної ночі, спало. Все завмерло, тільки на дорогах і долинах ще дзюрчали малі потоки води, що випливали з-під снігу, який ще не встиг розтанути від весняних подихів вітру і сонця. Де-не-де, погавкували собаки, які своїм різноманітним голосом порушували тишу ночі. Небо було затягнуте хмарами і накрапав дощик. Було вже близько півночі.
Полями, поза селом, йшло двох озброєних людей: один з них низького росту, одягнений був в куртку, на голові мав звичайну шапку-ушанку, другий – дещо вищого росту, в чорній осінці та в “кримці”, з-під котрої визирав невеличкий жмут чорного кучерявого волосся. Озброєні були в кріси, що висіли на правому ремені, й біля боку пістолет.
Йшли вони поволі, бо весняні дощі, що вже падають кілька днів, розмочили сильно землю, яка так вперто прилипала до чобіт, і ще до того були потомлені, бо йшли здалека.
Першого з них, звали Ананько, а другого – Сергій. Ананькові, що вже ледве йшов, видно докучала втома й така довга дорога, і він запитав:
– Чи скоро дійдемо на місце стрічі?
– За годину, – відповів коротко Сергій. Він, сьогодні, чомусь не хотів розводити розмови і останками сил поспішав на означене місце, щоби не спізнитися.
Ярмолюк Іван
ІІ
На одній вулиці с. Садів, що у Торчинському районі Волинської області, стояла невелика хатина, в якій жив Іван Ярмолюк. Виглядала вона вбого, бо навіть серед гущі дерев, що росли біля неї, можна було б її не помітити, проходячи мимо, якби не колодязь і дровітня, до якої був причеплений малий хлів, що стояли край дороги, показували, що тут живуть люди. Так, назовні, все виглядало по бідному, але в середині хати, було чисто і чепурно.
Ярмолюк Павліна
Його сестра – Павліна, любила порядок. Вона була калікою. Ще малою, бігаючи по дорозі, її прохватив вітер (якого діти звичайно звуть “чортом”), внаслідок чого зістала кривою на ногу.
Вони обоє були біля своєї бабусі, бо мати вийшла вдруге заміж і була при господарстві свого чоловіка. Тому що, господарства їм вистачало тільки на хліб, вони решту потрібного в житті мали з праці своїх рук.
Іван і Павліна були свідомими українцями й брали активну участь в громадському й політичному житті села. Це було за польської окупації. А тепер прийшли большевики й треба було щось передумувати, щоб оминути арешту та тюрми. Іван добре знав, що большевики будуть робити арешти, вивозити українців, бо ж не раз читав книжки, де було описано, як большевики нищили українців на Східній Україні, і тому не сумнівався, що й тут таке буде.
Він, порозумівшись зі своїм товаришами-земляками, пробував пробратися за границю. Але, дійшовши до річки Буг, повернув, хоч його співучасники перейшли. Видно, що в душі молодого Івана, загорілася іскра боротьби за волю і щастя свого народу, і він вирішив повернутися на рідні землі, щоб тут продовжувати вже розпочату боротьбу проти московсько-большевицьких займанців. Про те, що Іван вернувся з-під границі, в селі мало хто знав, але дехто з сусідів тихцем вже поговорював; а злі люди не сплять, всьому приглядаються.
Весело та гамірно було колись коло тієї вбогої хатинки. Завжди тут, в неділю чи яке інше свято, збиралася молодь – жартували, співали пісні, а коли прийшли большевики – все сумом оповилося. Молодь перестала збиратися, не стало чути веселих і гарних українських пісень, десь все ділося, тільки поодинокі люди, як ті мерці, сновигали по селі.
Вже декого викликали до сільради та переслухували. Це поки що тих, хто служив в петлюрівській армії. Ходили чутки по селі, що будуть проводитися арешти. Ночами, де-не-де хуторами, переходили якісь незнані люди. Вони заходили до декотрих господарів, про щось з ними говорили, а коли наближався світанок – розходилися і таємничо зникали.
Іван, повечерявши, десь пішов ще звечора. З ним пішов і його друг Клим, який прийшов ще за дня. Вони про щось перешіптувалися з Іваном та як тільки добре стемніло – пішли.
Іван був хлопець низького росту, присадкуватий, блондин, зачісувався по-парубоцьки – “до гори”, гарний з лиця, любив чисто вбиратися. В розмові з другими був одвертий і щирий, надто не любив неправди, за що його й любили люди.
Клим – це був кремезний і здоровий хлопчисько: мав широкі плечі, сильну будову грудей, рослий. Лице широке з орлиним носом і затисненими вустами вказувало на врівноважену і тверду в своїх постановах людину. Дехто в селі про нього говорив, що він без батька вродився, навіть хлопці з приводу цього йому часом тим докучали, але Клим мало гнівився й казав: “Як воно не було, аби вродився!”.
Вийшовши з хати, обидва пішли в напрямку лісу, що смугою оперізував село з північної сторони. Коли вже поминули будівлі, зійшли на бічну доріжку, де вже можна було чутися більш свобідно. Перший розпочав розмову Іван. Він півголосом промовив до Клима:
– Сьогодні будемо мати стрічу з підпільниками, з якими я нав’язався через свого дядька. Вони прийдуть до того дуба з “гулькою”, знаєш?
– Знаю, відповів Клим, – той дуб, що росте біля того шляху, який веде через ліс до гаївки, – самовпевнено докінчував він.
– Так. Але, розумієш, мені треба буде перед ними звітувати про роботу, бо ж я дістав завдання організувати трійку юнаків. Вже двох підшукав, коли б ще один, – хвалився Іван, – було б гаразд.
– Візьмемо ще Петра Д., на мою думку, з нього гарний козак буде, – поважно додав Клим.
– То вже хіба ти, Климе, з ним поговориш, але треба вважати, щоби не пошкрябатися, бо це є важні справи і якщо щось розконспірується, та про все довідаються большевики, тоді біда…
Хіба ж я малий, – перериваючи мову, обурено відказував Клим, – я ж так само трохи розумію про значення роботи організації та наслідки її роз- конспірації.
– Ну, в порядку! – погоджувано відповів Іван. – Про це ще будемо говорити на сходинах; попитаємо своїх зверхників, яку вони на це дадуть пораду.
Розмовляючи дорогою не помітили, як опинилися біля дуба. Іван подав умовлену кличку, але ніхто не обзивався.
– Ще рано, – сказав, – ми поспішили і треба зачекати.
Прийшлося їм чекати більше години часу. Аж раптом щось тріснуло, і в темнот ночі побачили дві постаті, які до них наближалися.
– Тсс, тсс, тсс, – почулося тричі.
– Пугу, пугу, – півголосом від гукнув Іван. Темні постаті зблизилися і подали кличку. Порозумівшись докладно, зійшлися і стали вітатися. Почалась розмова. Підпільники питали про новини села, а потім розказували дещо з новинок світу.
– Треба буде нам трохи відійти з тої дороги на бік і там дещо поговорити, – сказав один з озброєних. І, не довго думаючи, пішли всі до великого дуба, який ріс на кілька десять метрів від шляху та, сівши на сухому місце, почали обговорювати свої справи.
На початку підпільники розказували, яке велике значення має політична організація для поневоленого народу, вказували, як вести організаційну роботу в селі, про конспірацію, яка є найбільшою зброєю для підпільної організації. А спеціально довго говорили про методи і тактику большевицьких агентів, які мають за завдання слідкувати і пролазити в різні організації. При кінці розмови Іван з Климом дістали завдання зорганізувати дві трійки юнаків на їх відтинку села та відповідно їх виховати як в ідейно-політичному, так і у військовому напрямі.
Вже було далеко по півночі, як всі чотирьох розходилися. Підпільники пішли в свою дорогу, а Іван і Клим додому.
Йдучи додому, кожний думав над тим, яке він сьогодні дістав почесне і важливе завдання. Чай же відтепер вони з працівниками організації, яка має за ціль боротися і керувати українським визвольно-революційним рухом. Вони від сьогодні стають в лави борців за волю України. З такими думками, обидва горді і усміхнені зближалися до своїх осель. На роздоріжжі, стиснувши руки, кожний попрямував до своєї хати.
* * *
Попрощавшись, підпільники скрились в лісній доріжці. Спочатку йшли мовчки, ані слова, тільки де-не-де суха гілячка тріскала під ногами і давала знак, що тут хтось іде. Аж тоді, коли вже скрутили в напрям села, Сергій, що йшов попереду, легко відкашлянувши, почав:
– Як Вам подобаються мої земляки, чи браві з них козаки будуть?
– Я власне, думав про них і мені вони дуже подобаються, – по хвилині надуми відповів Ананько, – і вважаю, що якщо ми будемо з ними робити часті стрічі і відправи, то в короткім часі будемо мати добрих революціонерів, яких по деякому часі можна буде кинути в інший терен для ведення організаційної роботи. Хлопці живі і з розмахом, – закінчив Анань.
Гурток «Сільський господар» в селі Садів, 1936рік. Стоїть, четвертий справа, Ярмолюк Іван. З портретом Шевченка, сестра Івана, Ярмолюк Павліна
Весела усмішка заясніла в Сергія на очах. – “Це ж мої земляки, з яких будуть революціонери, з котрих, може і мені одного призначать до помочі”, – подумав він і зараз же на цю тему звернув розмову.
– Коби б їх в підпілля, тоді вони могли б дати значно більше користі для організації, – стиха почав Сергій.
– Так, це можна буде зробити, – говорив Ананько, – Тільки нехай трохи попрацюють на легальщині, а тоді, коли наші думки потвердяться і вони себе будуть активно проявляти в роботі, то тоді, як зайде потреба – заберемо.
Коли б так, – тягнув своє Сергій, – тоді, я мав би охоту взяти з собою Івана. Він хлопець розумний і приязний. Ми вдвох змогли б ширше розгорнути організаційну сітку в терені.
– А може й Клима, – добавив жартом Ананько, знаючи те, що Сергій чомусь більше любить Івана.
– Можна й двох.. – нехотя відказав Сергій.
Ананько, який ніколи не любив розводитись в розмові, бачачи розсудливі думки свого друга і тому, щоб його заспокоїти, погодився на ті пропозиції.
Він – це була вищого покрою людина. Його організаційний хист і здібності були занадто високими, за що він мав признання в своїх зверхників та прихилля і любов підвладних. Ананько не належав до типу пасивних людей, в його голові завжди зроджувалися нові думки, плани, які він передавав для своїх підвладних, котрі, як ті святі апостоли, ішли в народ, проповідуючи слово правди, слово – ідею боротьби за Українську державу.
Дощик густішав і зближався ранок. Треба було поспішати, щоб ще вспіти зайти на домівку. Коли вже дійшли до потрібної їм хати, Сергій підійшов до вікна і тихо постукав.
– Хто там? – обізвався зсередини грубий мужський голос.
– Це я, Сергій. Пізнали?
– А-а-а-а, – загомоніло в хаті.
Клацнув засов і відчинилися двері. На порозі у білому з’явився господар.
– Що нового? – запитали.
– Спокійно, – позіхаючи відказав господар і попросив заходити до хати.
Тихо зайшли всі в хату. Господиня вже закрила вікна та засвітила лампу, а коли побачила таких мокрих своїх знайомих, скрикнула:
– А то це Ви цілу ніч ходили, що то так помокли?
– До дівчат на вечорниці, – жартівливо відказав Ананько.
– Мученики Христові, – подумала. Вона знала, що підпільники прийшли не з вечорниць, а ходили за важним ділом і, тяжко зітхнувши, заходилася готувати щось попоїсти.
Ананько і Сергій, бувши змученими і голодними, попоївши добре потягнулися на горище у пахучу ставу на відпочинок.
ІІІ
Вже сонце доходило до полудня, як Іван зі сну пробудився. Він вчора вернув пізно і тому заспав. В цей час увійшла в кімнату сестра Павліна і, побачивши, що брат вже встав і вбирається, проговорила:
– Кудись ходиш і пізно вертаєш, – ніби трохи злісно почала вона. – Вже Трохим питався мене, чому то твій Іван часто вечором десь зникає, видно, він нечистим ділом займається. Уважай, – додала вона, – щоби той старий чорт якої біди не наробив. Він щось до всіх приглядається і в нього часто ночують енкаведисти.
– Ет, дурниця, – відказав, – А яке кому діло, куди я хожу і чого? Нехай ліпше береже своєї жінки, щоб хто не вкрав, – глузливим посміхом покінчив Іван.
– Ну, ну, не будь таким героєм, – сказала Павліна.
– Що?! – сердився він. – Як хоче, то нехай сидить тихо, бо задере свою бороду догори, як буде вмішуватися не в своє діло.
Павліна для брата завжди була доброю – не була б то сестра. Вона його любила й поважала та завжди перестерігала перед якимсь нещастям. І тепер, видно, що хтось доніс на НКВД, що її брат втікав за границю, та що повернувся, а злий сусід дістав завдання слідкувати за ним. Вона про це все довідалася і, не чекаючи довше, сказала про це братові.
Але, як кажуть люди, хто ж є в силі спинити цю воду, що весною розливається, так саме немає такої сили, що спинила б порив молодості, що загасила б цю жевріючу іскру і жадобу боротьби, яка в молодечій душі Івана зайнялася.
В нього тепер тільки й думки, щоб собі когось нового зорганізувати, щоб когось національно освідомити, дати революційну літературу і т.і. І він знає що за добро Великої Справи, за щастя свого народу треба вести безпощадну боротьбу, боротьбу за життя і смерть. А коли б й арештували, тоді з гордістю треба зносити всякі ворожі тортури, муки і навіть прийняти смерть. То ж то все є для своєї нації, народу, якого і він є сином.
Якось перед вечором прийшов до нього Клим і почав розказувати про нове нещастя. Хтось ніччю на греблі біля містка ранив енкаведиста, який їхав на коні. Підозріння впало на Клима. Його арештували і в сільраді робили слідство.
– Ну й що ж? Били? – цікавився Іван.
– Били та ще й добре, – і почав розповідати: – Було їх двох – Звєров і Прокопов. Ці два були більше схожі на розлючених псів, ніж до людей. Питали, що знаю про цей випадок, що стався на греблі. Я їм нічого не казав, одно твердив, що був на вечорницях. А потім, як пороз’юшувалися, як почали мене бити по голові залізною нагайкою і совати по-під ребра кулаками, то страх як боліло, та ще й до того один з них, як вдарив мене по лиці, то аж іскри з очей посипалися, – скрегочучи зубами, розповідав Клим, показуючи кілька рубців на голові від нагая, підбите око і чорні плями на тілі.
Жаль було Іванові свого друга, але на це він жодної поради не знайшов, крім кількох слів жарту:
– А чому ж не признався? – зажартував Іван.
– Який розумний, буркнув під носом Клим.
І справді, випадок стався не з руки Клима, бо енкаведиста ранив сам Ананько, який ніччю там проходив, а тільки на Климові скінчилося.
Потім ще довший час вони говорили про організаційні справи, а коли дійшло до того, що робити у випадку розконспірації, чи чогось подібного, то рішили йти в підпілля. З тим і розійшлися.
В селі щораз більше стали розходитися чутки про арешти і вивози на Сибір. Хто на таке сподівався, то навіть приготовлявся: сушили сухарі, збирали гроші і т.і.
В місяці травні большевики арештували Миколу Куліша, а пару місяців пізніше: Олександра Вульченка, Миколу Войцеховського, Остапа Янченко і інших. Кілька хлопців втікло з рук енкаведистів в часі арештів, як: Петро Кобець, Степан Куліш. Багато пішло в підпілля. В липні вивезено кілька родин на Сибір.
Молодь, розбурена такими подіями, на кожну появу большевиків ховалася. Всіх підозрівали в співпраці з Організацією Українських Націоналістів. Розлючені большевики не знали, що робити. Їм хотілося когось арештувати, але мало вдавалося, бо більше 20 хлопців з молоді пішли в підпілля. Не стало й Івана з Климом, десь зникли
IV
Було вже по жнивах. Поля залишилися голі, тільки де-не-де ще стояли півкопи. Чорні пасма поораних піль нагадували зближаючу осінь. Вороння крякало, пролітаючи полями.
За Кучмановою Горою, що стоїть на шляху з села Твердині до села Маковичі, простягається вже поліська рівнина. Тут з висоти цієї гори можна бачити майже половину сіл Турійського району, які мов ті купи муравищ розмістилися між меншими та більшими лісами південного Полісся.
На віддалі одного кілометра від цієї гори, починаються хутори Макович, які своїми будівлями потикають великого болота, що тягнеться від Свинаринського лісу аж до річки Стохід. Це село вже давно перейшло на хутори, але великі тополі й ялини, що ростуть над шляхом, вказують на те, що тут була головна вулиця села Маковичі, на якій і тепер міститься сільрада та кооператива.
На одному з хуторів згаданого села, жила родина Конащуків, а трохи дальше на південь – Віруків. В Конащука Івана була нечисельна родина: 20-літній Володька, який вже парубкував, молодший його брат Іван та дві дорослі дівчини – Антося та Ольга. Всі хатні були щирими і приязними людьми. Але страшно ворожо були наставлені до большевиків. Старий Іван, часто в розмові з сусідами, які приходили на вечорниці, критикував совєтську владу на всі заставки, а надто не любив колгоспів. Казав:
– Нехай мене зараз повісять на тому крючку, – й показував пальцем на крюк, що стирчав на середньому бальку хати, для люльки, – а в колгосп не піду, бо не хочу на старість голодною смертю вмирати.
Сьогодні в них весело і гамірно. Прийшли сюди з села парубки, близькі сусіди. Молоді співають пісні, а старші говорять про господарчі справи. Між ними є Федір Бірюк. Він прийшов сюди за якимсь важним ділом, але чужі люди, які є в хаті, не позволять йому відкликати на бік старого Івана.
Лиш тоді, як вже спорожніла хата, він просив господаря вийти з ним в другу кімнату. Коли замкнулись за ними двері, він сказав:
– Важна справа, батьку, тільки не знаю, що Ви мені на те скажете.
– Говори, говори, – натерпілось Конащукові, який не спускаючи очей, дивився на Федора.
– Маю дорогих людей, яких треба, щоби вони у Вас переднювали. Але про них ніхто не сміє знати, що вони у Вас є, – поважно говорив Федір.
– А-а-а, де ви бачили, – з цілковитою певністю відказав Іван, – А що то є за люди? – цікавився старий.
– То ті, що організують людей до боротьби з большевиками. Вони також не хочуть колгоспів, – тягнув Федір, – Тільки, батьку, повчіть хатню челядь, щоби про це ніде не проговорились. Борони Боже, щоби про це дізнались большевики, тоді всі пропали, – на закінчення мови сказав Федір.
– Добре, добре, – вдоволено відповів Іван і розійшлися.
Антося дівчина цікава. Вона бачила, як Федір відкликав її батька і чула перешіптування в другій кімнаті. Їй дуже хотілося знати, про що вони говорили і коли батько вернувся, Антося улесливо запитала:
– Чого, тату, Федір приходив?
– Ет, – буркнув старий, – хотів позичити грошей на податок, – він хоч любив свою дочку і уважав її за розумну, ще зараз про це, чого приходив Федір, не хотів чомусь говорити. Хоч Антося сама догадувалася, що певне то справа не в податку, чей же вони б так таємно не перешіптувалися.
Вже став вечір і в хаті блеснув вогонь. В тім щось затупотіло в сінях. Відчинились двері і до хати увійшли: Федір і з ним двох людей, які були озброєні. Це були нам знані – Ананько й Сергій. Почали вітатись. Хатні з зацікавленням стали оглядати прибувших. Володькові насамперед сподобалася зброя і він, зніяковіло підійшовши до Сергія, запитав:
– Друже, чи не можна було б оглянути Ваш крім? Я ще ніколи не бачив такої зброї.
– Я завтра покажу і навчу, як біля цієї зброї справлятись, а зараз не можна, бо може хтось надійти, – відказав з усміхом Сергій.
Антося веселими очима дивилася на Сергія. Її погляд спинився на білому, мов папір обличчі з чорними бровами та кучері, що виглядали з-під шапки, що завжди притягали очі всіх дівчат. Вона вже щось жартувала, але, бачучи споважніле обличчя Сергія, не наважувалася заговорити.
Господар, щоби бути більш певним, бо ж ще є рано і може прийти хтось на вечорниці, попросив підпільників зайти в другу меншу кімнату. Йому захотілося з цими людьми почати розмову. Він же давно чув про “гарнізацію”, яка хоче Самостійної України, але це знав з розказу людей. А тепер має можливість сам безпосередньо говорити з тими людьми, які є організаторами цієї справи і він, поправивши рукою свої вуса, почав:
– Ви будете ті, що хочуть “Самостоятельної” України?
– Так, – відказав Ананько, – ми змагаємо до побудови Української Самостійної Соборної Держави.
– А яка ж Ваша програма? – питав дальше.
Ананько вже сподівався такого питання, бо ж про те питають всі, кого вони організують і почав старому Іванові пояснювати про цілі революційної боротьби та про устрій у майбутній Українській Державі.
– Говорив, що: “Коли ми зорганізуємось так, що своїми силами виженемо всіх займанців з наших земель, тоді зробимо такий устрій і порядок, який буде подобатися українському народові.
Селяни будуть користуватися приватною власністю на землю, бідніші дістануть земельні наділи з бувшої поміщицької й польської землі та поміч від держави на розбудову своїх господарств.
Робітники будуть одержувати заробітну платню за свій 8-годинний час праці, яка їх вистарчатиме на прожиття себе, а також своєї родини. Інтелігенція буде працювати над культурним збагачуванням свого народу, дбатиме про розвиток науки і мистецтва, за що буде мати відповідну плату від держави.
Одним словом, створимо такі умови життя, щоби кожний українець жив вільно та був щасливим і багатим”, – на закінчення сказав Ананько.
На такі слова Ананька, Конашук вдоволено кивав головою. Він вірив в те, що в Україні народ вільно буде жити, але як дійти до такої сили, щоби могти вигнати всіх ворогів зі своєї батьківщини?! І, щоби дістати на це пораду, запитав:
– Як де нам зорганізуватися, коли наш народ такий неграмотний і несвідомий?
– То ж, – почав Ананько, – Вороги нам такого лиха наробили. Хто ж то хоче, щоби народ, який є поневолений чужими, був вчений. Але, знайте, батьку, тепер наші люди вже стали багато більш національно свідомими, як колись. Вже навіть деякі, що були задурманені московсько-большевицьким комунізмом, починають прозрівати. Все це робить Організація Українських Націоналістів, яка веде національно-освідомлюючу роботу серед всіх верств українського народу.
Це все, про що говорив Ананько, Іван Конашук слухав з великою увагою, час від часу потакуючи за його словами. Йому щораз більше ставали зрозумілими ідеї боротьби за самостійність і незалежність українського народу.
В часі, коли Ананько говорив з господарем, то Сергій вже вчив молодих співати революційних пісень, які часто переривалися веселими сміхами малого товариства.
Вже було близько півночі, як Федір пішов від Конашуків, а підпільники, вдоволені сьогоднішньою гутіркою з господарями, поклалися спати.
День пройшов спокійно, а увечері прибув Федір і, забравши підпільників, пішли в напрямку сусіднього села.
V
Прийшла зима і всю землю покрила білим полотном, на якому тільки зрідка видніли чорні плями селянських осель. Того року зима була дуже сильна, бо навіть з приводу цього люди говорили, що прийшли большевики й притягнули з собою сибірські морози.
Шляхом, що веде до с. Маковичі, йшло трьох людей. Це були: Сергій і з ним Іван та Клим. Останніх вже тепер звали інакше, а саме: «Білий» і «Лев».
Сильний мороз і снігова завія їм докучали й вони часто приставали, щоби обтрусити сніг з одежі, голови. Коли зійшли в Кучманової гори вниз, скинули з шляху вліво, щоби обминути хутора, які були понад дорогою, і пішли понад вітряком до Бірука Федора.
Гавкіт собак пробудив господарів, які вже не спали, а виглядали через вікна на подвір’я, чи часом хтось злий не підкрадається до будинка. Сергій наблизився до вікна, щоби постукати, але старший брат Федора – Андріян, вже вспів його пізнати і попросив заходити. Двері відчинилися і до хати стали входити підпільники так вітатися з хатніми.
– Дай Боже здоров’я! – відповів Андріян. – Куди Вас Бог в таку завірюху провадить? – взуваючи чоботи, запитав він.
– Долі шукаємо, – всміхаючись відказав Сергій.
– А-а, що нам, козакам, така завірюха! – добавив Білий.
Левові не хотілось жартувати, бо він таки йдучи добре втомився і чекав тільки, коли вже будуть просити їсти і спати.
Стара мати також встала і, принісши кусінь холодного сала, покраяла на тарілку і поставила на стіл та попросила їсти.
Хлопці довго не відмовлялися, а зараз же приступили до “роботи”, бо були голодні.
Хто не ходив і не блудив в зимову завірюху, роблячи більше 30 кілометрів за ніч, той не знає, яке то є велике вдоволення прийти в теплу хату і, сівши біля столу, щось поїсти. Тоді здається, що нема нічого кращого, як тільки, заспокоївши шлунок, піти відпочивати. Так само було і нашим друзям. Будучи вже при вечері, вони тільки один на одного позирали та мріяли про сон. Хоч хатні дещо розпитували про новини, але підпільники дуже короткими словами їм на це відповідали.
Федір, було, хотів дещо з ними говорити й казав, що важна справа, але підпільники, бувши змученими тяжкою і далекою дорогою, пішли спати.
Вже було біля 10-ї години ранку, як всі пробудилися. По сніданку прийшов до них Федір і почали обговорювати справу організаційного характеру.
Федір, який вже волів поговорити з деякими людьми в селі, в часі відсутності підпільників, сьогодні бажав порушити справу Тимоша Гоменчука, який служить в большевицькій міліції і є призначений участковим на с. Маковичі. Він в розмові з Тимошем питався в нього, чи є вдоволений з большевицької влади, як йому подобається колгоспне життя і т.і.
На все міліціянт відповідав негативно та ганьбив совіцьку владу. Отже, Федір, думаючи, що Тимоша можна буде притягнути до розвідчої роботи, рішив сьогодні спитати своїх зверхників, яку вони про це дадуть йому пораду.
Все ж таки є добре мати своїх людей в большевицькій адміністрації, думав не раз він, бо можна буде знати про все, що діється у ворожому таборі та часом за поміччю таких осіб, може вдатися викрасти потрібні для організації плани, документи, тощо. І, будучи певним, що його пропозиції будуть одобрені, несміло почав:
– В нашому селі є участковий міліціянт, це мій добрий знайомий, і він міг би працювати в організації й давати нам цінні матеріали…
– Ви про це вже з ним говорили? – перервав його Сергій.
– Ні, – відповів збентежено Федір, почувши таке нагле запитання та бачучи легке схвилювання свого друга.
– Отже, – почав Сергій, – з такими справами і людьми мусите вважати, бо такі люди є не нашого покрою і воно скоро заламуються. Друга справа, що вищезгаданий особняк може бути, або є, агентом НКВД і може бути вже заздалегідь поінформований про організацію та мати наставлення вступити до неї в цілях розвідки в наших рядах.
– Я цього чоловіка знаю, і мені дається, що він не повинен піти на юдину роботу. – сказав Федір.
В цей час увійшла в кімнату жінка Андріяна і сказала, щоби тихо сиділи, бо прийшов заступник голови сільради.
Розмова втихла, але кожний думав над тим, про що перед хвилиною говорилося. Через кілька хвилин увійшла знову ця сама жінка і повідомила, що заступник вже відійшов і можна продовжувати розмову.
Потім взяв слово «Білий» і почав вияснювати, в який спосіб большевики висилають своїх агентів в ряди революційної організації та що є можливим, що Гуменюк може бути тайним агентом НКВД, але, – покінчив «Білий», – на мою думку, заризикувати можна.
«Лев» був такої думки, щоби його вже тепер пустити “наліво”, бо, мовляв, з нього добра вже не буде, коли він вже взяв зброю проти нас.
Надходив вечір і підпільники закінчували полагоджувати всі організаційні справи. При кінці Сергій поставив Федора на струнко й підпорядкував його для «Білого», сказавши:
– Друг «Білий» є Вашим зверником, будете виконувати всі його накази та допомагати поширювати оргсітку в цьому терені.
– Так є, друже провідник, – відказав Федір та вийшов.
Коли відходив Сергій з «Левом», то наказував «Білому», щоби він був чуйним і обережним в роботі та не дався попасти в тенети ворожої агентури, а спеціально стежив за Тимошем Гуменчуком.
Пройшло більше місяця часу від відходу Сергія. Сталося нещастя. Тимоша Гуменчука НКВС покликало в район Турійськ, де він пробув до двох тижнів часу і повернув назад. Це затривожило Федора і він постановив негайно запитати його, в якій справі викликали. Він боявся, щоби часом Тиміш не зізнав большевикам про те, що був нав’язаним через Федора з підпільником «Білим». І коли Тиміш вертав з села, то стрінувся на березі з Федором, який зараз же його запитав:
– В якій справі кликали тебе в район?
Тиміш був трохи замішався, по лиці пробігла хвиля зрадливої усмішки і він, важко дихаючи, почав:
– Хтось, видно, вислідив, що я маю зв’язок з організацією, та доніс на НКВД. Мене арештували і робили слідство.
– Ну, і що ж? Ти про все признався? – нетерпляче питався Федір.
– Зажди, розкажу все по-порядку, – злорадно відказав Тиміш і почав продовжувати.
– ..На слідстві питали мене, що знаю про дії організації, хто може до неї належати, хто переховує підпільників. Але я про це все нічого для них не сказав, помимо того, що мене били та щоночі брали на переслухання. Я постановив краще згинути, ніж признатися: – закінчуючи, сказав Тиміш.
Федір, який цілий час пильно дивився йому в очі, помітив, що Тиміш при кінці своїх слів зачервонівся і був чомусь схвильований.
– “Щось із ним негаразд – промайнула в голові думка, – а може – правда? – свердлила мозок друга”.
В тому часі Тиміш вже вспів опануватися і, щоби замаскувати своє по нервування, обернув тему мови на інше.
– Як там друг «Білий» проживає? – запитав.
– Здоровий, Богу дякувати. Вчора був… – мов з гарячки проказав Федір і в тій хвилині сам себе злякався. Він серцем відчув, що сказав ворогові велику таємницю, але вже було пізно. Хотів йому щось неправдиво сказати, але не клеїлось.
– Вчора був та пішов на друге село, – вже трохи спокійніше відказав Федір. Але Тиміш в цьому зорієнтувався; йому того й треба було. Попрощавшись з Федором, скорою ходою відійшов.
Мов сам не свій, ішов Федір додому. Всякі думки розривали його голову. Йому хотілося йти і повідомити про все «Білого», але не знав, де його домівка, бо він вже зорганізував тут ще кілька домівок, про які не знав Федір.
– “А може і справді пішов в друге село, – думав він, – але ж ні, коли він відходив, то сказав, що буде днювати в його селі. О, Боже, Боже”, – промовив тихо сам до себе, –”Щоби чого страшного не сталося…”. І пішов до знаних йому господарів шукати за «Білим».
Тимчасом Тиміш скорим кроком пішов до телефону на лісничівку в с. Маковичах. Він був впевнений, що про це, що він зараз зробить, ніхто не буде знати, бо ж для Федора про все збрехав, а як повідомить большевиків, що на хуторах Маковичі квартирується підпільник, то дістане в нагороду гроші та ще й до того оправдає себе й стане “довєренним ліцом”. З такою думкою прийшов він до телефону й повідомив про все нач. НКВС району Турійськ.
Після полудня в напрямку Маковицьких хуторів наближалися автами енкаведисти з райцентрів – Турійськ і Озютичі, яких було біля 150 осіб.
VI
Підпільник «Білий» був на домівці поблизу Свинаринського лісу. Він, не знаючи нічого, що ворог вже знає про його перебування на цих хуторах і не сподіваючись лиха, радів в душі, що вже йому вдалося багато просунутися вперед в цьому районі. Мав вже кілька зорганізованих трійок, були наладнані зв’язки з другими селами, поширювалася революційна література, яку селяни з такою великою цікавістю й охотою прочитували, а скоро буде мати стрічу зі своїм зверхником і матиме про що звітувати. Не передчуваючи нічого злого, він спокійно сидів на ліжку і читав “Історію України”.
Втім, вбігла господиня до хати, задихана й поблідла, і на ввесь голос закричала:
– Рятуйтесь, спасайтесь! Большевики скрізь по хуторах роблять ревізії та когось шукають. А сама злякана бігла по хаті, не знаючи, що їй робити.
– Господине, заспокойтесь, – схвилювавшись, сказав «Білий», – Може це неправда.
– Ай, де неправда, – казала господиня. – гляньте у вікно, скільки їх там є багато.
Дещо понервований «Білий» старався себе опанувати. Він поспішно вбрався і глянув у вікно. І справді – скрізь по хуторах біля будинків бігали большевики. В деяких місцях на горбках стояли по двоє большевиків і обсервували, чи дехто не тікав від будинків. Час був найвищий і треба було рішати.
В тому ж часу з’явився господар і ще один мужчина, який знав про домівку та прийшов сюди, щоби допомогти втечі «Білому». Вони скоро запрягли коні, в сані наклали соломи, під яку вліз «Білий», і поїхали в сторону гаївки, де якій мешкав лісник – свій чоловік, і там заквартирували підпільника.
Самі ж набрали дров і іншою дорогою вертали назад. Большевицькі пікети це все бачили, хоч може не знали, чи хто був на санях, але їм вистачило зауважити підозрілий рух на подвір’ї господарів. В тій хвилині, більша група большевиків вже пішла в ту сторону, куди поїхала фіра.
По дорозі стрінули цих людей, що везли «Білого» й вертали з гаївки, везучи дрова.
– Куда єзділ? – зупинивши фіру, задиркувато запитав рудий большевик.
– На гаївку по дрова, – відповів господар.
– А ето что за адін? – показуючи на другого, спитав другий.
– А то мій сусід. – відповів.
Большевики. Провіривши документи, зробили ревізію на санях та пішли до гаївки.
* * *
Коли «Білий» приїхав до гаївки, то пішов просто до середини. Тут побачив одну жінку і двох дітей, муж якої, видно, був в лісі. Це місце сподобалося підпільнику.
Коло будинків був зроблений високий паркан з великою брамою, крім цього чорна смуга лісу оперізувала всю забудівлю лісничівки.
– “Тут нема чого боятися, – думав, – якщо б і большевики, то можна буде трохи з ними побитися, а потім прорватися в ліс”.
Озброєння мав добре: кріс, до якого було 60 набоїв, 2 пістолети “мавзер” і “парабелля”, та одну гранату.
Господиня хати поралася біля кухні. Вона час від часу поглядала на свого гостя. Їй здавалося, що він в тій хвилині щось переживає, але не сміла про ніщо питати. Діти гралися по хаті та цінилися своїми маленькими оченятами на чужого дядька.
«Білий» ходив великими кроками по хаті. Його завжди веселе обличчя сьогодні було спокійне і в глибокій задумі. Перед очима проходила картина його життя: дитинство, школа, заробітки, молодість, організація і боротьба за волю і щастя свого народу, в яку включився вже кілька років тому назад, а сьогодні … може прийдеться стати віч-на-віч з стократ чисельнішим ворогом і в нерівному бою загинути…
- “Чого ж такі наївні думки, так настирливо пхаються до голови? Невже ж серце щось передчуває?” – подумав. “Ет..”, і пішов поволі до вікна.
Надворі вже починало вечоріти. Раптом біля брами заметушилися чорні тіні, які стали обходити будинки й залягати.
- “Большевики!” – блискавкою промайнуло в голові. “Значить, серце віщувало”.
Він з крісом, готовим до стрілу, став напроти дверей. Перелякана господиня стала бігати по хаті, діти почали кричати.
– Швидко ховайтесь до льоху, бо тут зараз буде бій, – сказав «Білий» до господині, яка миттю, забравши дітей, полізла у льох, що був під підлогою посередині хати.
По оточенню будинків большевиками кілька з них, тримаючи в руках кріси, на котрих стирчали багнети, стали йти до дверей хати.
«Білий» все бачив і швидко вийшов з хати до сіней. Ще не вспіли добри відритися двері з двору, як з середини бувнув стріл і большевик захитався й, мов п’яний, гепнув на землю. Решта з криком побігла назад.
Почулися якісь вигуки довкола гаївки, котрі були схожі на виття вовків, що, бачучи свою жертву, не могли до неї доступити. З брами, де був поставлений кулемет, полетіло кілька черг куль в ту сторону, де почувся перший стріл. З інших боків стали падати поодинокі стріли на будинок. По короткім часі стріли вщухли й відважніші большевики стали кричати:
– Здавайсь, бандіт, нічево тєбє за ето нє будєт!
Але у відповідь на це підпільник послав їм кулі із свого кріса. Люті большевики не знали, що робити. Вони безперервно стріляли на хату. Це тривало до пізньої ночі. Пробували запалити запальними кулями будинок, але криша була з гонтів і її вогонь не чіплявся.
«Білий» був уже зрівноважений і знав, що живим він звідси не вийде: кільце, яке зробили большевики, і паркан не дадуть йому прорватися. Отже, рішив дорого віддати своє життя. Він бігав від вікна до вікна і стріляв в тіні, які бігали по подвір’ї.
Деякі з них падали, а інші, будучи раненими, несамовито кричали. Нараз йому пробігала думка: кинути через розбите вікно своє пальто, ворог буде думати, що це він втікає, а тут граната… не довго думаючи, скидає з себе кожух і кидає через вікно, а руках тримає відбезпечену гранату. З криком кидаються на пальто большевики, аж тут розривається граната, викинена Білим. На снігу залишилось кілька чорних постатей.
– А, бач, погодив чортам! – крізь зуби процідив він, побачивши, що граната порвала кількох енкаведистів, які в передсмертних судорогах качалися біля його пальто.
Ворог нічого не міг вдіяти. Хоробрий вояк змагався в нерівному бою. Один – проти 150. Нарешті большевики, скріпивши кільце, рештою прибулими з хуторів енкаведистами, постановили чекати ранку.
Підпільник «Білий» є вірний законам організації. Він знав, що кожний писаний папір є для ворога матеріалом для дальшого розслідування справи, через що може потерпіти в подальшому своїм розвитку організація, і, скори ставши з того, що бій припинився, він вийшов в сіни і почав палити всі папери, що мав у своїй торбі: інструкції, накази, літературу, різні записки і т.і. Ще залишилася “Історія України”.
– Може її не палити? Це ж праця багатьох поколінь, – думав. “Ні, спали, нехай ворогові нічого не останеться”, – щось друге йому підказувало.
І тремтячими руками, вийнявши “Історію України” Тиктора, приклав її до вогню. Яскраве світло освітило його обличчя, на якому видніло його задоволення з того, що зробив. Лишалась тільки купка попелу й недогарки з обкладинок історії.
А сам повільним кроком повернув до хати й через розбите вікно дивився на подвір’я, водячи навкруги очима, мов би прощався з землею і небом, на якому між хмарками колихався круглолиций місяць та де-де миготіли золоті зірки, гей би зі своїм світлом посилали останній привіт героєві революції.
Як почало на день благословитися, большевики стали наступати. Кілька відважних, які пхалися наперед, попадали на сніг, закрашуючи його “алою кров’ю”.
Вже цілком розвиднилось, Як большевики здобули будинок, в якому так мужньо і по-геройськи оборонявся підпільник «Білий»?
Коли відкрили хатні двері, то на підлозі, залитій кров’ю. побачили вже мертвого «Білого». Йому з виска ще дзюрчала кров, яка розпливалася скрізь по долівці, вуста були легко відкриті, із кутиків тонкою жилкою випливала кров, руки були безвладно навхрест розвидані, а руці була затиснена рукоятка “мавзера”.
Вихований Організацією Українських Націоналістів, відданий справі боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу, друг «Білий» згинув в нерівному бою з московсько-большевицькими окупантами, наклавши сам на себе руку. Сталося це 23 січня 1941 року.
У побите вікно заглядало сходяче сонце, яке своїми променями пестило і цілувало вже мертве обличчя підпільника.
VII
Минуло вже кілька місяців від часу смерті «Білого».
Приходила весна і кидала свої перші проблески на пробуджену, весняним сонцем нагріту землю. Зеленіли луги і поля. Селяни приготовлялися до весняної роботи в полі. Раділо все, бо ж – весна!
Вечоріло. В хаті Тимоша Гуменчука було тихо й спокійно. Його жінка готовила вечерю. Тиміш, спершись на стіл, про щось думав. Видно, нагадував про випадок «Білого» і його мучило сумління. Його погляд часто спинявся то на жінці, яка так безжурно поралася біля печі, то на старій тещі, котра після денної весняної роботи біля хати, втомившись відпочивала на запічку, що стояв за піччю.
– Ті люди живуть правдою, – подумав собі, – а я? Що ж зробив я з тим чоловіком, який дав мені перші проміння світла правди й вказав шлях до визволення з-під чужого ярма? Він же нічого злого не бажав для мене, а хотів вивести мене з тої темряви, в якій вже від довшого часу живе мій знедолений народ, до котрого належу і я. «У-у-ух», – і ним струснуло.
По всьому тілі Тимоша пробігла холодна дрож і він почав трястися, мов у пропасниці. Хотів був подумати про щось інше, але чорні думки роєм кусливих комах обсідали його голову
– “Я продав його, я доніс большевикам, що «Білий» квартирується на цих хуторах, звідкіля він втікав на гаївку, рятуючи себе”, – думав Тиміш дальше.
І перед ним почали пробігати картини його брудної і зрадницької роботи: арештували Федора і Андріяна.
– Вони ж були добрими людьми – я ж в цьому винен. Розголосив енкаведистам, що за поміччю тих людей творилася в селі організація. А інших людей через кого арештовано? Всьому винен я – брррр, як страшно! А може про це ніхто не буде знати? – потішав в думці себе, і все минеться.
Ні, цей гріх непростимий! – щось йому шептало, – І за кров кров’ю заплатиш! Організація за такі провини не прощає нікому і судить судом правди!”.
– Тимоше, вставай вечеряти, – заговорила жінка й поставила на стіл миску з вечерею.
Від голосу своєї жінки він здригнувся і ніби зі сну, приступив до вечері.
– Що, трохи спалося? – пробувала зажартувати жінка.
– Задрімав… – відказав і почав їсти.
В тім хтось нервово застукав у вікно. Всі здригнулися. Тиміш, який саме ніс до уст ложку, зі страху випустив її і вона з брязкотом впала на стіл.
– Хто там? – запитав дрижачим голосом.
– Свої! – почувся голос з-за вікна.
Жінка, з поспіху, не питаючись Тимоша, пішла відчиняти двері. На порозі з’явилося двох озброєних людей. Це був «Лев» і його друг – «Сташко». Обидва тримали в руках кріси. Перший обізвався «Лев».
– Готовились на відпочинок і ми перебили, – сказав він, бачучи таких неспокійних господарів.
Тиміш брався щось відказати, але йому застрягли в горлі слова і він ледве вимовив:
– Просимо … до вечері.
– Потім, – відказав «Лев» і, підходячи до нього сказав: – Підете з нами, дещо поговоримо.
На ті слова Тимошеві забилося серце, тілом стрепехнув холод – що буде? – гарячкою пробив мозок. Йому знайомий і веселий колись «Лев», був сьогодні дуже грізним. На його лиці видніла сильна ненависть до нього й Тиміш сподівався чогось страшного.
По хвилині всі втрьох вийшли з хати та пішли в напрямі греблі, що вела через болото. Коли дійшли до містка, що був на меліораційному рові, станули. Кілька хвилин стояли мовчки. Кругом панувала тиша, тільки весело хлюпала вода в стовпи мосту і узбіччя рову.
Напроти Тимоша, який, опершись на поруччя містка, стояв нерухомо, став «Лев» і грізно дивився в його лице, як би вичитував присуд смерті. Аж раптом прогуділи страшні, повні ненависті слова «Лева»:
– Ти, зраднику, юдо! Говори, скільки взяв грошей за його душу?!
– Друзі, простіть… я… я… не винен. – пикаючися і трасучись, відповідав він.
– Ти не винен! – іронічно буркнув «Сташко», тримаючи вже наготовлений до стрілу кріс, що цівкою був спрямований до грудей Тимоша.
– Що, кров’ю думаєш торгувати? – почулося в темності ночі слова «Лева», – Не діждеш!
– Більш не буду, прос…
В той момент блиснув вогник біля грудей Тимоша, глухий стріл прорізав нічну тишу і мертве тіло зрадника гепнуло на дошки мосту. На гук стрілу де-не-де загавкали собаки, але скоро втихли.
– Так, більш не будеш, – викидаючи пусту пуску з кріса, сказав «Сташко».
– Собаці, собача смерть! – плюнувши на зрадницьке тіло, проказав «Лев», в душі якого почулося велике задоволення з того, що перед хвилиною сталося. Це ж він сьогодні виконав велике завдання і наказ організації та помстив смерть свого найближчого друга ще з дитячих літ – «Білого».
Обидва підпільники, будучи морально вдоволеними, скорим кроком пішли в потрібному їм напрямку.
————–
Друг «Білий» – Іван Ярмолюк – народився 1917 р. в с. Садові, Торчинського р-ну, Волинської обл.. Член Організації Українських Націоналістів, районів провідник Турійського р-ну і один з організаторів південної Ковельщини. Згинув в нерівному бою з московсько-большевицькими бандами на гаївці в с. Мочулки, р-н Турійськ, дня 23.01. 1941 р. Населення цих теренів, де він працював, буде довго носити його ім’я в своїх серцях, як ім’я активного Борця за Волю України.
Перезахоронення «Білого», Ярмолюка Івана. Садів, 1941рік
Перепохований при 4.000 здвизі народу в своєму рідному селі Садів, на цвинтарі біля церкви. На могилі поставлено великий надгробний хрест, на якому вибитий Тризуб Володимира, а трохи нижче хреста, в чорній рамці був зроблений напис: “Тут спочиває тіло Івана Ярмолюка, члена ОУН, котрий, на наказ Провідника Степана Бандери перший пішов у бій і згинув геройською смертю на полі слави”.
Його смерть – життя розбудить в народі!
Р.S. Микола Вавренчук
Прочитавши ці рядки, я вирішив при нагоді, подивитись в селі Садів, чи збереглась могила Івана Ярмолюка, на церковному цвинтарі. Бо знав десятки фактів, коли в 1944 році, могили вояків УПА, були комуністами сплюндровані. Як свідчать факти, навіть могили тих вояків УПА, які загинули у боях з німецькими окупантами в 1943 році.
Така нагода трапилась у серпні 2020 року. Закінчивши набір і передавши в друк книгу «Вірні присязі. Луцький район та м.Луцьк» – Боратинська та Княгининівська ОТГ, я продовжив пошук учасників національно-визвольної боротьби західної частини Луцького району.
Дорога моя пролягла у віддалені села: Кошів, Садів, Воютин і інші. Вже в селі Садів зустрівся з людьми небайдужими до минулого краю та села – Петром Палійчуком та вчителем історії Ящуком Віктором Ярославовичем.
Саме з ними я поспішив на церковний цвинтар, де поряд з церквою, впорядкована могила Івана Ярмолюка з фотографією і надписом про обставини його загибелі.
Повідомили мене і про те, що в селі проживає племінниця Івана, Ірина Бороденко, з якою так і не довелось в той день зустрітись. Правда, подали мені контактні дані ще однієї племінниці Івана – пані Валентини, яка проживає в місті Києві, і яка з родиною сестри Ірини Бороденко облагородили могилу дядька, Ярмолюка Івана.
Могила Ярмолюка Івана на церковному цвинтарі в с.Садів
Як виявилось, згодом пані Валентина Слободян(Мочеброда) попри те, що проживає в столиці, з малою Батьківщиною, Волинню, контактів не втрачає. Адже є активним членом МГО «Волиньського Братства» у Києві, яке очолює, депутат Верховної Ради чотирьох скликань Сергій Володимирович Шевчук.
Пані Валентина, як і родина, на той час точних обставин загибелі дядька Івана не знала і тому була рада дізнатись про це з сторінок підпільного журналу «ЗА ВОЛЮ НАЦІЇ». Видання далекого 1948р., в якому надруковано розповідь про Івана Ярмолюка.
Дізнався і я від пані Валентини подробиці плюндрування могили Івана Ярмолюка в 1944 році. Хто це робив не відомо, але це були люди які не зовсім втратили совість.
Хрест з ТРИЗУБОМ і надписом замінили на звичайний. Надгробну плиту з вирізьбленим ТРИЗУБОМ і надписом просто перевернули зображенням і надписом до землі. І так ця плита лежала до 1992 року.
Ті, хто перевертав плиту в 1944р., видно відійшли в кращі світи, а хто з молодших бачив цю плиту з ТРИЗУБОМ, просто забули, та і час був такий, що розмовляти на такі теми було не заведено.
Могила Ярмолюка Івана на церковному цвинтарі в с. Садів. 2020 рік
В 1992році, з ініціативи активістів Народного Руху встановили надгробний Хрест і плиту. І яке було здивування родини і односельчан, коли на демонтованій плиті, виявили ТРИЗУБ і напівстертий напис. Ця плита, як і майже шістьдесят років тому, зайняла своє місце на могилі Івана Ярмолюка.
* * *
Після вбивства «Білого», Ярмолюка Івана, комуністи не залишили в спокої і всю сім’ю Івана. Ось спогади його сестри Ганни, передані мені дочкою Валентиною Анатоліївною СЛОБОДЯН (МОЧЕБРОДА).
Про рідного брата Івана. У Садові 8 лютого 1925 р. офіційно була зареєстрована «Просвіта». Великий вплив мала тут українська сенаторка в польському сеймі Олена Левчанівська, яка часто бувала в Садові.
Після того, як Івана вигнали (1936 р.) зі школи, він став активним учасником гуртка, куди входило багато молоді села, хоч і потрібно було платити внески по 50 грош.
Але Поля й Іван з великим задоволенням вчили всякі вистави, патріотичні пісні. Іван дуже багато брав у читальні українських книжок і всі перечитував.
Я ще була мала, але вже ходила з ними на вечори в «Рідну хату», моя перша прочитана книжка, яку мені дав Іван це – «Кобзар» Шевченка, а потім була Лимерівна, з «Жовтого листя» Франка.
Для «Просвіти» дівчата вишили портрет Т.Г.Шевченка і дуже цим пишались. Якось приїхав фотограф і зробив світлину на пам’ять. Щоправда, мене там немає, бо я була ще мала, але брат і сестра є.
Сестра Поля держить фото, а брат у верхньому ряду. Все закінчилось з приходом «совєтів» в 1939 р. Всіх членів «Просвіти» почали переслідувати, арештовувати, вивозити в Сибір.
Іван та багато хлопців пішли у підпілля в ліси, організовували перехід за кордон до Польщі, але так йому не судилось довго прожити. НКВДисти постійно робили облави і виловлювали патріотів.
Іван (псевдо «Білий») очолював підпілля ОУН в с. Мачулки і окружніх селах. Зрадник видав його і під час облави, будинок де переховувався Іван оточили більшовики. Він бився з чекістами не на життя, а на смерть і останнім набоєм собі пробив скроню, бо вже був дуже ранений.
Закопали тіло Івана на краю села Мачулки в 1941 р. Його перепоховали в 1941 р. як борця за Україну, на труні так і було написано, було багато українських стягів, везли його на білих конях, як героя. Навіть вірш про нього написали, якого я читала крізь сльози біля могили.
22 січня
В селі Мочулках новина повстала –
На Садівського героя там була облава.
Була тоді ніч холодна, хуртовини вили.
До убогої хатини чекісти вступили.
Прибуло їх більш, як сотня, і в кожного зброя.
Обступили кругом хату, мов та чорна хмара.
Глянув Іван без віконце: «А то що, за кара?»
Но ні трохи не злякався, а до зброї взявся.
Зараз таки з ворогами сильний бій почався.
Бився він із вечора, аж до сьоми рана.
Не вдалося живим взяти, героя Івана.
Бився він аж до останку, не стало набоїв.
Остався Іван без помощі, як билина в полю…
І ще викинув кожуха без вікно, під хату.
Кати люто позбігались, він – між них гранату.
А сам вискочив у сіни, став біля порога.
Вража пуля пронизує йому праву ногу.
Стоїть же він і думає, що то воно буде…
Друга пуля пронизує геройськії груди.
Життя його кончається…
Що ж він добре знає.
І зомлілою рукою себе убиває.
І впав Іван на сніг білий, кров льється потоком.
Коло вбогої хатини лежить одинокий.
А кати, мов хижі звірі, кругом обступають.
Іще тіло не змертвіло – чоботи стягають.
Не знала того мама, ні сестра рідненька.
Кожну нічку дожидали, плакали стихенька.
Роззули, роздягнули, стали оглядати,
Стали вони по одежі паперів шукати.
Один каже: «То німецький офіцер»,
Другий каже: «Ні, то українець, бо дуже завзятий».
А третій каже: «Хто винен не є, то був наш ворог.
Не ховаймо, так покиньмо, нехай клює ворон».
Нагломилися катюги, стоптали ногами,
Взяли його тіло, повезли з собою,
Коло кладовища в рові, його поховали.
Як катюги ці пропали,
Про смерть геройську добрі люди взнали.
Взяли його тіло, привезли в рідне село поховали
В тій могилі.
Піде слава про Івана по всій Україні.
Слава нашій Україні.
Автор – Капітоліна Палійчук,
вірш знайдено після смерті тітки Полі в альбомі
з фотографіями, заклеєним фото «Просвіти» в 1992 р.
Сестру Полю, молоду дівчину, в 21 рік, у 1940 році, вивезли до Сибіру за зв’язок з націоналістами. Я ще тоді ходила до школи, але мене ця участь не минула.
З дитячих літ, як я ще ходила в «Просвіту» з братом та сестрою, в мене зароджувався такий сильний патріотичний дух, який сидить в моєму серці сьогодні, я з тим живу, і я з ним і помру.
Я дуже тяжко переношу, як нашу мову рідну паплюжать, починають говорити суржиком. То ж Шевченко ще писав, «чужого навчайтесь, та свого не цурайтесь». Але наш народ привик, бути під чужим ярмом і служити чужинцям: як не полякам, то «совєтам», кому небуть, аби не своїм і не своїй Україні.
Наше село – то була повстанська столиця, і люди в селі різні були. І коли вступили німці, то прийшов курінь «Руденка». Їх було кілька сотень.
Раненько, в 1944 р. почався страшний обстріл з літаків, наїхало багато танків, які під лісом окопались. Авіація ліс по кожному метру розстріляла, хати попідпалювала, людей багато загинуло, але повстанців не знайшли і їм не зашкодили. Вони були попереджені зв’язківцями.
Під час бомбардування, ми з братом були в хаті, нас мама між грубкою і стінкою заховала. А кулеметною чергою пробило бляху на хаті. В садку від бомби, дуже велика яма була вибита, в хліві ранили телицю, овечку. Але, слава Богу, ми всі залишились живі і здорові, а в сусідів дівчинку (мою ровесницю) і бабусю застрелили, а хату спалили.
А коли трохи стихла стрілянина, ми через поля пшениці і овесу, втікали на другі села. А німець в літаку нас замітив, і спустився так низько, що крила розгортали посіви, а він стріляв з кулемета. Та, слава Богу, ми вже заховались в очереті над річкою, потім перейшли річку.
Дуже натерпілись страху, але з нами була мама і двоюрідний брат Василь, він нам кричав, коли лягати, коли бігти, коли повзти по пластунськи. І так ми добрались до села Туличів.
Як зайшли в одну хату, а там сидів один повстанець і нічого не підозрював. Де взялись два німецькі мотоцикли з криками, він виліз через вікно, але втекти не встиг, його вони на краю садка розстріляли.
До хати не заходили, але ми з переляку повискакували в саджавку, під вербу, і сиділи до тих пір, поки не стихли постріли. Повернулись додому мокрі, голодні, холодні, але живі.
Серед ночі нас розбудила сусідка і попередила, що гестапо шукає хлопців – Василя Кучерука (мого двоюрідного брата) і Сашка Куделю, а вони в нас ховались, бо ж брат з нами вдень ховався від бомбардування.
Вони встигли вискочити через вікно і босяком по снігу добрались до Василя Захарчука, його хата була під лісом, та ще й не спалена, та й перебули там до ранку. А тата німці забрали з собою, але потім відпустили, вони не знайшли зброї та одежі хлопців.
Бог спас вкотре, бо в нас були дві гвинтівки та кулемет. Але німці не вміли вночі шукати, якби це були «совєти», то нас би гарантовано постріляли, бо все знайшли б.
Потім ми поховали тата і перебрались в Кошів, у ліс на Громуш (гора) до тітки. Ми там пережили фронт.
А ще пережили і трагедію: дядько з лісу пішов довідатись як там вдома, а німці з поляками на рові (край лісу) зловили і познущались: відрізали язика, вуха, викрутили руки та розстріляли там і кинули. Ми його потім поховали.
А до нас в хату не заходили, бо тітка і її син, чотирнадцятирічний захворіли на тиф, а німці його дуже боялись. Після тітки захворіла моя мама і померла. Коли захворіла я, уже тоді німців відігнали і прийшла радянська влада, мене після тифу з високою температурою відвезли в Луцьк, і там виявилось, що в мене ще менінгіт. Дуже багато від цієї хвороби повмирало, а я і тут вижила. Мене скрізь смерть оминала.
Ходила до школи в сусіднє село Білостік і 13 січня 1945 року, під час зимових канікул, «совєти» мене арештували: сказали, що
бандерівське кубло потрібно знищити з корінням. Мені тоді до 17 років не хватило місяця, в мене була стаття «ізмєннік Родіни». Що вони про цю Родіну розуміли…
Дуже катували в Торчині та Луцьку. Той жах такий не хочеться згадувати. Все допитували, щоб я, здала хлопців, але мене щоб і вбили, то я ніколи б не призналась, що я знала про повстанців. Бо я під час війни писала хлопцям журнали, переписувала документацію (мала гарний почерк).
А ще, як не знайшли маминого брата Василя Кучерука, то взагалі сказали, що вся родина має бути «унічтожена».
Коли була в тюрмі на Лук’янівці (Київ) до повноліття, то до нас приходив Сидір Ковпак, такий маленький, сивий дідок, але не злий. Попросив, щоб ми йому вишили сорочку, а ми, щоб час спливав швидше, з дівчатами погодились.
Весь час співали українських пісень, якщо зміна чергових була не вредна, то нас не зачіпали, а як попадуть злі «совєти», то дуже били, обзивали бандерівським стервом.
А вже як вивезли з України в Архангельську область, м. Молотовськ, будували суднобудівний завод, а після того, як спустили перший корабель, нас повивозили, кого куди.
Мене вивезли в Іркутську область, на лісоповал. Страшенна непрохідна тайга. І такі молоді тендітні українські (більшість) дівчатка, що від вітру падали, той ліс пиляли. Помирали на ходу, конвойний підійде ногою ткне «подохла, пусть лежит, потом заберут», щоправда, повозка з мулами забирала і в тайзі закопували.
На великий палець прив’язували бірку, де писали прізвище, звідки і національність. Скільки таких могил ховає тайга в Сибіру, аж страшно. А скільки вода забрала барж з в’язнями, що тонули прямо в нас на очах, як ми перепливали Ангару, і ніхто не збирався їх спасати.
Я під час своїх поневірянь по тюрмах, була в одній камері зі знаменитою співачкою Руслановою, бо її за чоловіка посадили. Як вони з неї знущались, принесуть з допиту під руки, кинуть на бетонну підлогу, щоб відходила. А вона, як відійде, то всіх криє матами, яких я при своєму короткому житті не чула.
Мене вона вчила співати російських пісень, бо казала, що я маю дивовижний голос, академічний, вона мені допомагала його правильно поставити.
В Києві я також співала. Все своє життя пронесла пісню українську в серці, і куди б мене доля не закинула, я скрізь співала, часом, щоб не плакати.
Українцям довелось багато страждати, через те і пісні тужливі, сумні такі, що серце заставляють плакати. Мене звільнили 3 вересня 1955 р. і повністю реабілітували.
Фото Ганни МОЧЕБРОДИ після звільнення з табору
Приїхала в своє рідне село, що робити? Батьки померли, а менший брат женився на дочці чекіста, яка спочатку в хату мене не пускала: «Батьківщину прийшла шукати, через 10 років?» То мене так обілляли сльози і серце зжалось та брат заступився за мене. Але довго мені не прийшлось з нею мучитись, мене забрала до себе старша сестра Антося.
У селі вже був колгосп і в новоствореному колгоспі була одна машина. І приїхав до нас шофером один переселенець з Польщі, вдівець. Все на роботу з собою двох дівчаток возив. От мене і моя рідня висватала (бо на квартирі був в мого двоюрідного брата).
Коли нас розписували в сільраді, то запропонували мені роботу художника оформлювача павільйонів на сільгоспвиставках. Я гарно малювала, та тюрма мене навчила всяких спеціальностей.
На хуторі, в сестри, ми жили із старшою дочкою чоловіка Вірою і там народилась моя первістка Валя.
А потім нам виділили землю по вулиці, біля річки Чорногузки (дуже сподобалось місце) під будівництво хати. Так ми вже переселились у село, забрали до себе батьків чоловіка і вже там народились менші діти -. Іра та Вітя. Чоловік Толік до пенсії працював шофером, я і на буряках, і в школі техпрацівницею.
Церковний хор с. Садів. Третя зліва Ганна Каленіківна Мочеброда (Міщук)
У селі була художня самодіяльність, в якій я брала активну участь, а ще співала в церковному хорі. З дитинства мої діти, як і я, росли біля церкви. В нас церкву не закривали, бо жив постійно священик.
Як я можу не любити своє село??? Тут я родилась, тут пройшло моє дитинство, юність, перше кохання, перший поцілунок. Стежиночками, де я ходила до школи, до церкви на співанки, на репетиції в клуб. В селі я пережила. втрату своїх батьків, своїх рідних, дивилась смерті в вічі три рази, але вона мене не забрала, народила трьох діточок, а виростила п’ятеро.
Як я не прожила, але все-таки дочекалась вільної незалежної України, за волю якої лягли мої рідні і друзі. А сестричка моя Поліна не дочекалась, померла в 1990 р.
Ось маленька моя сповідь. Дякую Богу, що ще зуміла згадати і написати нащадкам напам’ять. Раніше нікому не розказувала, бо був страх за дітей.
СПОГАДИ МАМИ Ганни Каленіківни Мочеброда (Міщук)
передала дочка, Валентина Анатоліївна СЛОБОДЯН (МОЧЕБРОДА)
