Микола Жулинський
Шановний Сергію Володимировичу!
Сердечно вітаю Вас, все наше Волинське товариство, наше Волинське братство з великим ювілеєм – 150-річчя від дня народження Лесі Українки. Ця геніальна наша землячка своєю творчістю, своїм жертовним життям все робила для того, щоб Україна стала потужною суверенною, культурно-духовною і політичною силою. Ми маємо цим гордитися і вшанувати гідну її пам’ять.
Пересилаю Вам свою статтю з нагоди славного ювілею Лесі Українки.
З повагою,
Микола Жулинський
* * *
Леся Українка:
як “зробити Україну вже тепер політичною силою?”
Лесі Українці – 150
Липень 1897 року. Нарешті Леся Українка разом із своєю “тьотею Єлею» – Оленою Тесленко-Приходько змогла виїхати з Києва на лікування до Криму. Ходить вона вже краще, хоча із паличкою, але без людської помочі, не те, як у Києві. В травні зовсім не могла ходити, навіть без сторонньої допомоги й підвестись було несила. Леся надіялася “поїхати куди-небудь у чужий край”, у снах бачила усякі мандрівки, але про це вона могла лише мріяти. Сподівається на поїздку до Криму. Запрагла знайти для відпочинку й лікування “добру і красиву дачу” десь між Ялтою і Алупкою, серед зелені над морем.
Нарешті Леся з тіточкою в Криму, спочатку в Ялті, згодом, після від’їзду тітки Єлі, неподалік Ялти в Чукурларі. У листі до батьків хвалить “олімпійське повітря Чукурлара”, “спекоту євпаторійську”, почувається “в своїй стихії” – в жаданому, спекотному, напоєному благодатними пахощами трав, квітів і морських водоростей “доброму кліматі”.
Біль у нозі поволі відступає, “під впливом сього повітря і моря” настрій поліпшується, сили фізичні й духовні хоча вкрай повільно, але відновлюються.
Правда, Лесю гнітить відсутність серед відпочиваючих земляків – одні росіяни, переважно москвичі. Але з’явився, повідомляє Леся Українка в листі до матері О.П. Косач, “новий знайомий панич Мержинський” [1], якого, за її словами, направив до неї її приятель Павло Тучапський. Старший за Лесю на два роки Павло Тучапський, такий же, як і Сергій Мержинський, соціал-демократ, за активну пропаганду марксизму неодноразово заарештовувався поліцією, згодом навіть потрапив і на каторгу.[2]
Павло Тучапський намагався залучати Лесю Українку до підпільної діяльності в київському “Союзі боротьби за визволення робітничого класу”. Чи не за його порадою Сергій Мержинський передав Лесі Українці “Капітал” Карла Маркса. Гадаємо, й іншу нелегальну літературу, можливо й перший номер “Рабочей газеты”, видання якої він готував до друку.
Ще до знайомства з Сергієм Мержинським Леся Українка в листі від 26 серпня 1897 р. до сестри Ольги Косач просить її бути “посредником при знайомстві Тучапського з Лідою” Драгомановою і влаштувати все так, “щоб, коли він буде говорити про те, як передати мені належні речі etc., то щоб сього ніхто не чув, і внуши Ліді, щоб вона теж про се нікому не говорила, щоб ніхто собі даремне крові не псував” (10,379).
На той час, особливо після проведення в березні 1897 р. конференції представників українських соціал-демократичних груп і петербурзького “Союзу за визволення боротьби робітничого класу”, в Києві було неспокійно, тривожно – відбувалися обшуки і арешти активістів із середовища соціал-демократів. Царській охранці було відомо, що ця конференція прийняла ухвалу скликати з’їзд партії і розпочати видання нелегальної соціал-демократичної “Рабочей газеты”. Доручено це завдання тому ж Павлу Тучапському – одному із редакторів нової газети, перший номер якої з’явився у вересні 1897 р.
Леся Українка ще до виїзду з Києва в листі до батьків звертається з проханням знайти у Колодяжному її листи – “се чималий пакунок у газетному папері, зав’язаний шнурком з написом “Лесині листи” – і заховати їх так, “щоб москалі не доступились”… (10,368). Інакше загроза арешту.
Леся не забувала, як у грудні минулого року Києвом прокотилося багато обшуків і арештів, було увязнено, писала вона в листі до дядини Л.М. Драгоманової 19 грудня 1896 р., “одного нашого доброго знайомого”, а саме Михайла Кривенюка: “Се вже третій погром за сей рік!..” (10,360).
Звісно, Леся Українка не знала тоді, що Департамент поліції Петербургу на основі перехопленого її листа до Осипа Маковея від 12 листопада 1893 р. та зібраних раніше документів оформив на неї справу: “Дело Департамента полиции №176: О дворянке Ларисе Петровне Косач. Начато 18 марта 1984 года”. [3]
І саме із цього листа Лесі Українки й було зроблено виписку для Департаменту поліції, на якому якийсь високий жандармський чин наклав резолюцію: “Собрать сведения о Косаче, имеются ли данные о Маковее. Сообщить генералу Новицкому для сведения. 10. ХІ ” (10, 476).
Що ж так стривожило жандармів у цьому листі? Очевидно, оцінка Лесею Українкою критичної ситуації з українською мовою, школою, громадянськими правами в підросійській Україні: “… якби у нашої мови були такі права в Росії, які є в Галичині, то я твердо вірю, що й ми не зосталися б позаду, а тепер хто хоче кидає камінь на українців, пригнічених школою, урядом, громадськими інституціями, тільки я сього каміння не зважуся здійняти. Щоб Ви вірили в мою безсторонність, я мушу сказати, що вихована я в українській мові і що до нашої сім`ї той камінь патріотичний все одно не долетить, хоч і буде кинутий” (10,180)
Тут, у Ялті, в цьому за її словами, благодатному «татарському краї», де Леся сподівалася набратися “сили і крові”, вона почувається в певній безпеці, тому має намір залишитися в Криму й на зиму: “Скажу тільки одно, що мені не хотілося би бути сю зиму в Києві, се мені було б во многих отношениях вредно” (10,374), – не без підстав натякаючи в листі до батька про небезпеку жандармського переслідування.
Леся Українка пам’ятала свої дитячі переживання, спричинені арештом у Петербурзі в 1979 році дорогої, душевно лагідної тітоньки Єлі, яку було заслано спочатку в Олонецьку губернію, а 1881 році відправлено етапом до Сибіру.
Тепер тьотя Єля змушена була від’їхати, полишивши Лесю в Криму одну. Наближається осінній сезон, самотність пригнічує і Леся намагається знайти собі компанію. Знайомиться із слухачкою московських фельдшерських курсів і запрошує її пожити із нею – так буде Лесі дешевше. Адже скромні заощадження на лікування і відпочинок нестримно згасають, хоча гроші тратяться тепер з більшою економією. Розчаровує і Лесю ця молода дівчина, “великороска”, родом із Орла, де проживає її дядько Іван Петрович Драгоманов. Особливо прикро вражає Лесю те, повідомляє в листі свою сестру – “любу, дорогу Лілечку”, що ця її “товаришка” “має в натурі певну дозу “безалаберності” й “зовсім не в стані розрізнити поняття “шовінізм і національне самопізнання”, “автономія і сепаратизм”, “політична солідарність і централізм”, гірше того, що вона не розуміє сього раз назавжди і що такий незломний “гвіздок” є, здається, в головах більшості росіян з “центральних губерній” (10, 381-382).
У цьому листі від 11 березня 1981 року Леся Українка признається, що почала читати “Капітал” Карла Маркса, “от тільки половину «Кapital`y” “проштудирувала” (“читати” його не можна) і, знаєш, чим далі читаю, тим більше розчаровуюсь: я не бачу тієї “строгой системы”, про яку говорять фанатики цієї книжки, бачу багато фактів, чимало дотепних гіпотез і ще більше просто дотепів, але багато для мене зостається темного, невиясненого, недоговореного і в науковій теорії, і в практичних виводах з неї” (10,381).
На той час Леся Українка мала вже власний погляд, абсолютно відмінний від фанатичного увірування в можливість завдяки марксизму розв’язати, соціальні, політичні й економічні проблеми. Ще за два роки до ознайомлення з “Капіталом” – цією “novum evangelium” (новою євангелією), яке, за її словами, “потребує більшої безпосередньої віри”, ніж вона має, Леся Українка працює над статтею “Джон Мільтон”, готуючи як популярну брошуру для поширення її серед народу. А в 1898 році, після розчарування “Капіталом”, розпочала “писати одну брошурку на політичну тему” під назвою “Державний лад”. Ці дві статті так і залишилися незакінченими і за її життя неопублікованими. Тоді Леся замірялася попрацювати на ниві підвищення національно-політичної свідомості українського люду, його політичної культури, як це робив її вчитель і порадник Михайло Драгоманов. Вона намагається організувати складання таких популярних книжечок на політично-економічні теми, замовляючи рукописи і вишукуючи кошти на їх видання. Її завдання, мета літературно-мистецької і громадської діяльності – це “вирощення”, плекання культурно-національної свідомості підневільної нації, виборення словом духовної та національної свободи для української людини.
Леся Українка вважала, що необхідна важка, навіть жертовна праця на спотвореному колоніальним плугом національному духовному полі, інакше “абсолютній невільній Україні” не вирватися з культурного й політичного простору Російської імперії. І цю роботу має здійснити національна еліта, передусім люди культури, інтелектуали. Її надія – молоді культурно-духовні сили, хоча поетеса з великою шаною ставиться до тих небагатьох жертовних “перших робітників”, що працювали на «невправленому, дикому ще ґрунті», до яких належав Михайло Старицький.
Вітаючи Михайла Старицького з 30-річчям його літературної діяльності, Леся Україна зараховує його до тих робітників української літератури й культури, хто “увесь вік свій дбав, “щоб наше слово не вмирало”. Леся Українка усвідомлює, як важко і відповідально “працювати на непочатому перелозі, на неораній ниві”: «Мені судилося жити й працювати у тяжку добу — хто зна, чи діжду я кращої! Я знаю, яка тяжка й терниста путь українського літератора, і через те я можу добре розуміти і признавати Вашу працю і Ваші заслуги» (10, 232), — наголошує молодша товаришка по роботі, щира прихильниця його талану і праці на користь Україні.
Для Лесі Українки творити, згоряти в таємничому вогні натхнення немислимо без важкої праці на національному культурно-освітньому грунті, без боротьби словом за волю думки, за повагу до правди в своїй країні. Ця національна місія була тією іскрою, яка запалила вогонь її творчості і зобов’язала митця боротися за те, щоб активізувати не тільки свої, але і зусилля національної духовної еліти з метою вирватися з колоніального культурного й політичного полону Російської імперії. А інакше досягнути свободи, слова, думки і віри в Україні не можливо.
У статті про Джона Мільтона Леся Українка наголошує на тому, «що Мільтон був не тільки великим поетом, але й завзятим борцем за вільність віри, думки і слова в своїй країні, що він усе своє життя служив тому, що сам уважав за правду[…]» (8,203). Мільтон саме тому й став великим поетом, що не жаліючи ні часу, ні здоров’я, боровся „за волю слова, віри, людини і за політичну волю взагалі” (8, 210), що „у нього було щире серце, вразливе на кривди і чутке до правди, а до того ж він був „справжнім поетом і письмовцем, значить, не міг промовчувати своїх думок» (8, 214).
Іван Франко також не міг промовчати і волів говорити нерідко те, що не хотіли чути навіть його однодумці. Поет не бажає просто любити Русь як географічне поняття, бо для цього він особисто «занадто великий ворог порожніх фраз», не хоче захоплюватися бездумно її історією, бо «мало в історії Русі прикладів справжнього громадського духа, справжньої посвяти, справжньої любові». Для Франка його «руський патріотизм, то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, накладене долею на мої плечі… І коли щось полегшує мені нести це ярмо, признається Іван Франко, – так це те, що бачу руський народ, який хоч гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі віки, який хоч і сьогодні бідний, недолугий і безпорадний, а все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає своїх шляхів»[4].
Ясна річ, Іван Франко і Леся Українка уважно вивчали соціал-демократичне вчення в надії використати ці популярні в Європі ідеї для звільнення українського народу від колоніальної сваволі. В листі до Михайла Павлика 7 червня 1899 року Леся Українка цікавиться ситуацією в Галичині, зокрема жалкує, що молоді галицькі соціал-демократи програють радикалам, і висловлює переконання, що соціал-демократичний напрямок «таки прокинеться, згодом вільний від решток національно-духовної неволі», бо «се занадто універсальний рух для того, щоб могла українська нація обійтись без нього». Далі вона радить (і для себе також) звернути «якнайсерйознішу увагу на соціал-демократичний рух і на те, яке місце має займати в ньому елемент національний[…]» (11, 126 – 127).
Домінанта національного елементу в соціал-демократичному рухові для Лесі Українки обов’язкова і незаперечна, бо в пошуках українських політичних перспектив національний фактор творив особливу духовну напругу. Головне, розкувати «невольничу душу» українця, спонукати його до саморуйнації комплексу рабської психіки, інакше національні ідеали не будуть осягнуті. А для цього має формуватися не безлика маса, злютована бездумно сприйнятою соціально-політичною візією, а сильна духом, інтелектуальна індивідуальність, особистість, для якої національна ідея є чітко осмисленою і усвідомленою системою ціннісних орієнтацій.
Хто ж повинен, хто зобов’язаний формувати націю як “суцільний культурний організм”? (Іван Франко). Це завдання Іван Франко, як і Леся Українка, покладав на українську інтелігенцію, закликаючи передусім письменників, учених, учителів самовіддано і цілеспрямовано пробуджувати свій народ до свідомого національного життя заради побудови в майбутньому української національної держави. Так, у статті “З Новим роком” (1897) Іван Франко закликав творчу і наукову інтелігенцію не своєю особою зацікавлювати публіку, а передусім “розбуркати в ній ідейне, духове життя, бажання освіти й поступу, бажання естетичних вдоволень…” (7, 403).
Цю ж національну місію здійснювала й Леся Українка, чітко спрямовуючи свою творчу і культурно-просвітницьку діяльність на певну категорію – на письменників, вчителів, науковців, видавців з метою формування ними національної свідомості, пробудження почуття народної єдності, народного націоусвідомлення.
Тільки за цієї умови, а саме завдяки мобілізації національно свідомої інтелігенції, інтелектуальної еліти і можливо, вважала Леся Українка, зробити Україну політичною силою. Поетеса розуміла, що вирватися Україні з культурного і політичного простору імперії без активізації зусиль національної духовної і наукової еліти, спрямованих на духовно-культурне і політичне формування української нації європейської моделі, неможливо.
Чи не так уявляла Леся Українка національне будівництво – постання “в новім Єрусалимі храму нового”? Гадаємо, поетеса бачила в своїй уяві новий спільний національний Дім, фундаментом якого є культура, історія, мова, національна міфологія, традиції. Цей новий національний Дім тоді постане, коли народ відчує, усвідомить необхідність самореалізації у формі державного закріплення свободи людини, свободи слова, громадянських прав і обов’язків.
Отже, для Лесі Українки національне будівництво передбачало набуття спільнотою ідентичності, пробудження історичної свідомості, національно-культурного самовизначення, а вже на цій основі стреміти до політичної організації свого народу. І Франко, і Леся Українка дотримувалися думки, що культурний фактор передує політичному. Тільки тоді нація буде здібна до самостійного культурного та політичного життя, коли витвориться із етнічної маси українського народу “суцільний культурний організм”. У цьому процесі формування нації як культурного організму визначальну роль має відігравати національна інтелігенція, яка “невтомною, тихою працею” (Іван Франко) мобілізовуватиме життєву і творчу енергію рідного народу заради формування культурно суверенної української нації.
За визначенням австралійського дослідника питань європейської етнічності та націоналізму Джона Гатчінсона, тими, хто мобілізовує життєву силу нації, хто формує її ідентичність і готує до набуття нею культурної та політичної самостійності, “є не політики, а митці, які утворюють ті культурні та академічні спільноти, що якраз і покликані відкрити цю творчу силу в усіх її вимірах та надихнути нею всіх членів нації”. [5]
Саме вони, речники культурного націоналізму, а до чільних представників-реалізаторів ідеї національної мобілізації та консолідації належали передусім Тарас Шевченко. Іван Франко, Леся Українка, терпеливою, важкою працею утверджували неспростовну думку: “Слава країни має своїм джерелом не політичну владу, а культуру народу – внесок мислителів та просвітителів у спільний набуток людства”. [6]
Для діячів культурного націоналізму особливо складним було завдання згармонізувати культурну й політичну складові, без чого “здвигнення нашої національної будови в усій його цілості” переконаний автор статті “Формальний і реальний націоналізм” Іван Франко, може набути драматичного, а то й трагічного вивершення.
Так, англійський філософ Ернест Ґельнер у праці “Нації та націоналізм” наголошує на необхідності гармонії культури і держави і зазначає, що це вимагатиме багато зусиль і часу. Необхідна тривала культурна політика, послідовна реалізація концепції культурного націоналізму, яка передбачає, і на переконання Лесі Українки, передусім духовне звільнення індивіда і нації. Поетеса поділяє думки свого славетного дядька Михайла Драгоманова, який не раз підписував свої статті псевдонімом Українець, про потребу формування духовно суверенної особистості на основі культури, освіти, науки і етики. Леся Українка була переконана: чим більше буде таких вільних особистостей, поєднаних між собою ідеалом свободи людського духу, тим реальнішою є перспектива досягнення свободи для рідного народу, здобуття національного звільнення, соціальної свободи і рівності.
Леся Українка вірила, як і Михайло Драгоманов, у “духовну силу, що помагає порушувати віз людської цивілізації” (Іван Франко), бо Михайло Драгоманов – цей “речник гуманності” (Леся Українка) був переконаний в тому, що не лише в сфері матеріальних явищ, але й у сфері духа, віри, літератури й етики відбуваються органічні еволюційні зміни та розвиток.
Головне для Лесі Українки – духовна свобода людини і нації, звільнення від «рабського духу», набуття національної й особистісної ідентичності. Тому поетеса свою духовно-мистецьку творчість спрямовує на ниписання драматичних поем, у яких домінує діалог-диспут між носіями і виразниками різних ідеологічних орієнтацій. Ці диспути ведуться героями драм у періоди історичних переломів, у драматичному зіткненні різних ідеологій, культурно-релігійних та морально-етичних орієнтацій. Полемічні діалоги спроектовані свідомо авторкою поем на свого сучасника. І, що особливо для нас важливо, на сьогоднішнє сприйняття і осмислення в проекції на реалії нинішнього духовно-культурного і політичного стану України.
Чому Неофіт-раб з драматичної поеми «В катакомбах» не хоче далі терпіти блудних слів і марних мрій про небесне царство, «боротися в покорі», а воліє здолати передусім у собі «сей рабський дух»? Тому що він не хліба жадає, не втішного слова прагне — не співчутливого соціального звільнення передусім, а звільнення духовного:
…Жадаю віри в ту святую силу,
що розум просвітить у найтемніших
і всіх людей збере в громаду вільну
без пастиря-дозорця і без пана,
а не в отару з пастухом свавільним…
Творча уява авторки поеми “На руїнах” і “В катакомбах” вже бачила “громаду вільну” – духовно свобідну українську націю, новий храм “в новім Єрусалимі” – в новій, вільній Україні, в якій нова, національно свідома інтелігенція, творить професійно на всіх її рівня, за висловом Оксани Забужко, “культуру як, духовний аналог нації”. [7]
І хоча Неофіт-раб, по суті, такий же самотній, як і пророчиця Тірца (“На руїнах”), але він усвідомлює, що таких, хто бажає позбавитися рабського духу, як і він, багато. Найганебніше – моральне приниження, духовне упослідження («Моя душа гниє…»), повсякчасне згасання надії, ідеалів, яке здійснюється непомітно, часто неусвідомлено: «Та ми, раби, самі не раз не знаєм, що робим по неволі, що по волі…».
Неофіт-раб не хоче принижуватися – не хоче брати милостиню, кланятися жебрацтвом «поверх ярма гіркого – ще й солодке, поверх тяжкого – легке наложити…»
Леся Українка чітко проводить ідею індивідуального самоутвердження, реалізації особою своїх духовних можливостей через реалізацію національних ідеалів навіть ціною самопожертви.
Бунтівливий Неофіт-раб знає, що своєю непокорою, своїм бунтом проти найвищих релігійних догматів він переборює передусім внутрішню залежність від будь-яких форм слугування, навіть освячених вірою в Бога. Так, багаті його нагодують, його тіло прикриють вони від холоду, його дитину напоїть молоком інша жінка-годувальниця, але хто вгамує духовну спрагу? Хто розум просвітить і запалить святий вогонь у його серці?
Не я один духовну спрагу маю,
не я один так серцем голодую,
багато нас таких, –
відповідає він єпископові.
Тому не лише про своє духовне і моральне звільнення думає Неофіт-раб – багато утомлених своїм довічним рабством «гадають розірвати пута і скинути ярмо з своєї шиї». У цьому чи не головний стимул бунту Неофіта-раба. Адже його духовне звільнення є запорукою звільнення інших, його приклад – це своєрідна ланцюгова реакція самозвільнення, яка приведе до повного звільнення народу.
Заради стимулювання словом духовного самозвільнення людини і спопеляє себе поетеса немилосердно важкою працею за рік до завершення земного життя. Звіряється вона під жартівливим йменням Хтось своїй подрузі — «дорогому хтосічку» Ользі Кобилянській 3 квітня 1913 року, що тепер вона, себто хтось, «не горить тепер так, як горів над тими двома творами». Мова йде про «Лісову пісню» і «Камінного господаря». «Розуміється, “цілком спокійно” і тепер хтось не пише, але так горіти, як торік горів, не годен, бо, відай, згорів би, — видно, організм мій ще не хоче руйнуватися до кінця, бо каже мені «годі» на всяку пробу справжньої, завзятої роботи, і я вже мушу його слухати. Я не думаю, щоб се вже так довіку було, я сподіваюся, що вернуться ще мені дні праці і ночі мрій[…]» (12, 456)
А скільки щасливих митей творчого самозвершення переживала у своєму короткому житті Леся Українка!
…Хвороба то відступить на якийсь час, то знову агресивно захопить в свої немилосердні лещата. Лікарі зменшують її робоче навантаження — дозволяють займатися інтелектуальною працею не більше 4-5 годин на день. А вона мусить лекціями заробити на життя. Найбільша тривога — де взяти час «хоч що-небудь робити в своїй властивій сфері — літературі». Про це Леся Українка роздумує в листі до М.Павлика 10 квітня 1903 р., виношуючи задум оселитися в Галичині, де, порівняно з Російською імперією, трохи вільніше. Михайло Павлик радив їй «скинутись всякої політики» і зосередитися на упорядкуванні архіву М.П.Драгоманова. Але вона не має наміру жити в Галичині «тихше», ніж в Україні, — для Лесі Українки поняття «політика» включає передусім громадське і культурне життя. Мова йде не про якусь особисту агітацію політичних ідей чи доктрин, не про вступ у члени крайових організацій, «бо до одного я не почуваю в собі талану, а другим мало інтересуюсь…» Леся Українка чітко формулює своє кредо: політична діяльність обмежує митця, робить його залежним від організаційної дисципліни: «[…] яко літератор, я ліпше зроблю, коли виступатиму зовсім незалежно, хоч нехай і одиноко» (12, 64).
Багато важить те, який зміст вкладати в слово «політика». В статті «Державний лад» Леся Українка популярно пояснює юним читачам, що „політика – то слово грецьке і значить воно горожанство”, бо саме в містах, у городах складалися закони. Отже, «заведений по закону лад межи людьми через те звуть горожанським ладом або політичним строєм[…]» (8, 216).
Леся Українка розуміє під політичною діяльністю, під політичною боротьбою легальне утвердження тієї системи законів, які б забезпечували права громадян, а це можливо лише в незалежній державі, у вільній державі: «Найвільнішою державою можна назвати таку, де люди мають всі людські і громадські права, які тільки встановлені на світі» (8, 222) – узагальнює поетеса.
Леся Українка як літератор і національний патріот вважала за свій національний обов’язок боротися проти політичної неволі свого народу. Що означало для неї поняття «політична неволя»? «Усе оте вкупі — неволю слова, науки, віри, зібрань і спілок і особисту неволю — освічені люди звуть політичною неволею (громадською, державною неволею)» (8, 214), — пояснює Леся Українка на прикладі Англії часів Джона Мільтона.
Головна мета літературно-мистецької діяльності для Лесі Українки — це визволення невільної України, а форми і засоби боротьби за волю рідного краю вона обирає сама, виходячи передусім із своїх здібностей, духовних і фізичних можливостей. Свій національний обов’язок поетеса вбачає в тому, щоб найефективніше використати свою «єдиную зброю» — слово. Ніякий інший обов’язок, навіть такий священний, як збереження архіву свого духовного наставника і старшого друга Михайла Драгоманова, не змусить її принести в жертву своє, ще не народжене, але вже жевріюче в душі слово, свою духовну пломеніючу силу: «у мене рука не здіймається на таке самовбивство, я ще не маю сеї одваги, я ще не нажилась душею, я ще навіть як слід не спробувала своєї сили[…]» (12, 65).
Поетична муза, стимульована національним обов’язком, не дозволить їй, навіть якби й захотіла, «занедбати, придушити», «скинутись» отієї невтолимої спраги жити душею, принести свою творчість у жертву якоїсь, хай і вкрай важливої політичної справи. Леся Українка знає, що в неї є божий дар, що її захоплює таємнича млость-пережиття високої миті натхнення, що магія творчого горіння опановує свідомість обранців, до числа яких належить і вона, тому добровільно, з власної спонуки полишити літературну працю – означає вчинити самовбивство або «стати глухонімою». У творчості – сенс і головний обов’язок її життя, бо ідейно-смисловим «двигуном» такого «вигорання» душі, жертовності Духа є спогад «про абсолютно невільну Україну». Тому пише вона до М.Павлика, «я не можу, не сила моя скинутися того, чого досі не скинулась при гірших умовах. Тоді треба скинутись мені і моєї поезії, моїх найщиріших слів, бо вимовляти і ставити їх на папері, скинувшись того діла, на яке вони кличуть інших, мені буде сором» (12, 65).
Її поезія — це ті найщиріші слова, які кличуть інших на святе діло. Це діло вона називає «спогадом про абсолютно невільну Україну». Очевидно, це і є політична боротьба, боротьба за національну, демократичну, політичну волю України, в яку вона добровільно вступила із «єдиною зброєю» — словом, бо на іншу форму боротьби через брак фізичного здоров’я поетеса не може претендувати: «Коли моє здоров’я, мій невеликий хист, мій замало розвинений інтелект, моя життям пригнічена енергія не дали мені стати тим, чим повинна б я бути і чим, може, ніколи не стану, то се моє нещастя, але не моє бажання, і миритись з тим я не хочу, ні, я ще хочу боротись» (12, 64-65).
Згадаймо її статтю «Не так тії вороги, як добрії люди» 1897 року — як відповідь на статтю Івана Франка «З кінцем року», в якій письменник гостро критикував стан визвольного руху в Україні, зокрема вказував на недостатню пропаганду серед українського селянства і захоплення українських революційних народників російським революційним рухом.
Леся Українка визнає, що в Україні надто мало було раніше і є зараз людей з виразною національною свідомістю і з національними ідеалами, що досвід пропаганди визвольних ідей серед селянства через «брак елементарних прав слова і людини» змушує «признати, що інтелігенція, перше ніж послужити як належить своєму народові, мусить вибороти собі можливість вільного доступу до свого народу» (8, 21). Тому головним завданням в Україні вона вважає формування національної еліти, національної інтелігенції, яка й зробила б Україну «країною свідомою і готовою виповнити ті завдання, які їй поставить політична воля» (8, 22).
Леся Українка наполягала на тому, щоб “політична воля була крайовою, національною, децентралізованою і рівно для всіх демократичною”, тільки за цієї умови можна розв’язати одне “з найповажніших питань – як зробити Україну вже тепер політичною силою?” (10,23).
«Коли в Галичині головніший грунт для радикальної роботи — селяни, то у нас, на Україні, перш усього треба здобути собі інтелігенцію, вернути нації її „мозок”, — аби не було так, що є над чим робити, та нема кому, — а потім вкупі з сусідами здобути ті права, які Галичині давно вже «здобуті чужими руками» (8, 22). Тому для Лесі Українки важливо не лише заявити про свою громадянську позицію в умовах національної неволі, але й спонукати інших зробити цей моральний вибір.
Ворог-завойовник різними способами схиляє упокорених до національної зради, витворює звабливі пастки для пристосування – не жаліє грошей, обдаровує почестями, огортає їхні імена славою – аби лишень принадити еліту нації на свій бік. Особливо коли цим переманюванням в імперську культуру, в стан переможців займаються такі освічені знавці історії, культури і мистецтва, як Меценат («Оргія»). Він знає, що антична культура породила римську культуру, що саме греки дали світові неперевершені мистецькі шедеври, тому його мета – долучити грецьку культуру до римської, а нових грецьких митців заохотити до творчої праці задля поповнення культури імперського Риму. Меценат пояснює прокуратору і префекту, які зневажливо, з погордою ставляться до грецької поезії, історії, мови («В їх навіть мови не було ніколи!»), як необхідно творити славу Риму талановитими греками:
привчати ласкою, дарами навіть,
всіх видатних чужинців Рим любити.
Хто любить, той уподобитись може
до любого і тілом, і душею.
Його мета – поєднати греків і римлян так, щоб вони злилися в єдину культурну і духовну спільність. Для цього необхідно передусім упокорити грецьких митців, національну еліту – нагороди, визнання, слава є ефективними засобами завоювання підневільного народу.
Ідейно-смисловий акцент цієї проблеми національної зради Леся Українка робить на позиції Антея, який бачить, як його рідний Корінф втрачає свою історію, мову, звичаї, а він – свого учня Хілона, свого друга, скульптора Федона і нарешті дружину Нерісу. Марно Антей намагається під час оргії в домі Мецената розбудити приспаний дух греків, розпалити «оспалу кров» своїм натхненним співом, – «святим безумством» творчого екстазу. Його співвітчизники вже в хорі панегіристів славлять Мецената – це вже раби, в яких почуття національної гідності німотно зачаїлося від страху та принизливого догідництва, а дружина Неріса на його очах стає на коліна перед Меценатом і дозволяє йому цілувати її в уста. Національна честь і гідність Антея принижена. І передусім він зганьблений своїми, греками, рідною дружиною. Цього Антей пережити не може.
Лесі Українці гостро боліло оте принизливе плазування багатьох її земляків перед посланцями імперського центру, їхня боязнь говорити правду і своєму народові, і колонізаторові, протестувати проти знищення культури, мови, звичаїв рідного народу. Вона не мала вже жодних ілюзій відносно того, що можна якимись компромісами уберегтися від асиміляції та русифікації, від національної духовної нівеляції, що її послідовно здійснювала імперська Москва. Саме з цією метою Леся Українка пише в 1910 році драматичну поему «Бояриня» на сюжет із української історії.
У драмі «Бояриня», опублікованій вже після смерті Лесі Українки, постає надзвичайно гостра і на початок ХХ століття, і на наші часи проблема переходу людини зі свідомим національним почуттям в іншу культуру. Це передусім проблема збереження національної ідентичності, втрата якої неминуче приводить до моральної катастрофи і національної зради.
Своє перебування на царській службі в Москві Степан розглядає як можливість допомогти розореній після Переяславської ради Україні. Він, як і його батько, воліє на чужині служити рідній вірі, схиляти царську ласку до пригноблених братів. Та швидко і сам Степан, а особливо його дружина Оксана пересвідчується, що не така вже й однакова в Москві віра, і мова не так легко сприймається, як думалось спочатку, а головне, обурюють і жахають деспотичні звичаї, принизливі для вільної української людини, ставлення до жінки як до рабині.
Не судилося Степанові схилити царську милість до України – московські воєводи, виконуючи волю царя, намагаються повністю впокорити Україну. Спроби його пристосуватися до чужих звичаїв в умовах повсякчасного приниження людської і національної гідності тільки посилюють трагізм становища Оксани. Туга за рідним краєм так її фізично і морально виснажує, що вона втрачає будь-який смисл життя.
Леся Українка чи не в кожній своїй драмі проводить ідейним лейтмотивом кардинально важливу думку: без внутрішньої свободи не досягти свободи політичної, національної, а внутрішня свобода не сумісна з будь-якими формами компромісу, приватною вигодою, готовністю брати з рук завойовника-колонізатора «дари й ласки».
«Герой користі не шукає зроду», – говорить її Кассандра. Рідний брат пророчиці Гелен користується у троянців визнанням, повагою і любов’ю, бо він, вправний оратор, говорить людям те, що вони хочуть почути. Кассандра ж вважає, що треба говорити тільки правду, якою б гіркою, неприємною вона не була.
Наділена богами провидчим даром, Кассандра зобов’язана говорити те, що загрожує її народові. Боги покарали пророчицю тим, що її перестороги-передбачення залишаються непочутими – ніхто й ніколи їй не повірить.
Безперечно, ця трагічна доля національного пророка проектується на долю українського митця, на долю самої Лесі Українки, яка не випадково писала в листі до Ольги Кобилянської від 27 березня 1903 року: «[…]ся трагічна пророчиця, з своєю ніким не признаною правдою, з своїм даремним пророчим талантом, власне такий неспокійний і пристрасний тип: вона тямить лихо і пророкує його, і ніхто їй не вірить, бо хоч вона каже правду, але не так, як треба людям; вона знає, що так їй ніхто не повірить, але інакше казати не вміє; вона знає, що слів її ніхто не прийме, але не може мовчати, бо душа її і слово не дається під ярмо. «[…] І пророчий дух не дар для неї, а кара. Її ніхто не каменує, але вона гірше мучиться, ніж мученики віри і науки. Така моя Кассандра» (12, 55).
Боротьба за політично вільну Україну, яка є „абсолютно невільною”, мислилася Лесею Українкою як боротьба за національне самоусвідомлення людини, її духовне просвітлення та визначення своєї ролі в цій боротьбі. Сама ж поетеса була покарана долею ще й потребою важкого фізичного виживання заради продовження своєї місії національного пророка.
… Леся Українка повсякчасно переборює знесиленість тіла, підвищення температури, часті переїзди, різного роду перетрактації з видавцями, недомовки лікарів і часто не може вияснити: всякі «пасажі» із здоров’ям чи зумовлені лише фізичними недугами, чи несподіваними приступами «творчого божевілля»? Вона переконана, що саме праця над «Камінним господарем», а не хвороба нирок, спричинила підвищення температури та нову серію „симптомів”. Саме приступ «творчого божевілля» стимулював і появу нової драматичної поеми, й “напади” температури: «Просто хоч накладай на себе якийсь піст — „запрещение вина і елея”, себто чорнила й паперу».
Леся Українка пишається тим, що і в нашій літературі є «Дон Жуан» «власний, не перекладений, оригінальний тим, що його написала жінка», бо це тема надзвичайно складна, є в ній «щось диявольське, містичне, недарма вона от уже хутко 300 літ мучить собою людей», об цю тему, мов об гранітну скалу, розбивались «найщиріші натхнення і найглибші думки…» Ідею драми «Камінний господар» Леся Українка визначає так: «перемога камінного, консервативного принципу, втіленого в Командорі, над роздвоєною душею гордої, егоїстичної жінки донни Анни, а через неї і над Дон Жуаном, „лицарем волі” (12, 396).
Очевидно, що поетеса не захоплюється революційним радикалізмом, таким собі анархічним пориванням до волі, не сприймає душевного роздвоєння, надмірної гордині — всього того, що неминуче призводить до революційного авантюризму і моральної вседозволеності. Можливо, в неї прокидається передчуття тієї вакханалії юрби, люмпенського революціонізму, який незабаром охопить Росію і на хвилі аморальності та класової агресивності увірветься в спокійне русло еволюційного розвитку та потопить у крові благородство, духовний аристократизм і християнські моральні цінності. Леся Українка вважає, що хай краще утверджується консервативний принцип, уособлений в Командорі, хай спочатку визволиться душа з «єгипетського» полону, а вже тоді духовно вільна людина забезпечить волю слова, віри, науки, політичну волю взагалі. Спочатку треба зробити Україну свідомою, а для цього слід виховати, підготувати національно свідому інтелігенцію, повернути нації її «мозок», а вже на цьому духовно-світоглядному фундаменті творити новий храм державності — національний, демократичний, соборний.
Саме духовне звільнення індивіда і нації — головна запорука соціальної гармонізації суспільства на засадах політичного правового партнерства. Небезпечно підкоряти суспільну свідомість служінню класовій чи інтернаціональній ідеї — обов’язково формуватиметься нова рабська психологія, неминуче хтось, цар, деспот, вождь, буде вимагати рабського служіння ідеї, уособленої в його постаті.
Першопочатки цієї дилеми – в ідеологізації первісного християнства з його вивищенням «Сина людського» до іпостасі «Царя іудейського».
Марення первісного християнина, «що всі стануть колись слугами Христа, – чи се ж не все одно, що рабами? Чи ж не проти сього повстає мій раб-прометеїст? – запитує Леся Українка. І відповідає: «Він зовсім слушно думає, що поки будуть пани і раби (на землі чи на небі, все одно), доти будуть і посередники межи ними, дозорці, економи і т.п. Що ж ідеальнішого міг йому виставити пересічний християнин найперших навіть часів, як не «єдину отару з єдиним пастирем?» (12, 156).
Леся Українка пророчо передбачила розвиток, точніше, перспективу тимчасового розв’язання революційним свавільством отієї вічної проблеми «раб і деспот», яке завершується новою формою взаємозалежності: раб потребує пана, бо він, духовно темний, жадає служити комусь одному, який уособлює ідеалізацію сумнівних гармонійних взаємин між рабом і деспотом в ідеологічній міфологемі «єдина отара з єдиним пастирем».
Відчуваючи загрозу насильницького утвердження “духовної тиранії усяких підпасків божих”, нових творців “царства справедливості і свободи”, Леся Українка присвятила себе, свою творчість боротьбі проти асиміляції національно-культурної спільноти за звільнення людини від духовного рабства та за набуття українською людиною внутрішньої свободи, як запоруки виборення свободи національної, соціальної й політичної. Тому і вважала ця геніальна письменниця одними із найповажніших питань і завдань – як “зробити Україну вже тепер політичною силою” …
Микола Жулинський
[1] Українка Леся. Зібр. тв.: У 12-т. – К.: Наук.думка. 1975. – т.10.с.377. Далі в дужках вказано том і сторінку в 12 т. видання 1975-1979 рр.
[2] Тучапский П.Л. Из пережитого. Одесса. 1923.
[3] Мороз М.О. Літопис життя та творчості Лесі Українки. К.: Наук. думка. 1992 . – С. 128.
[4] Франко Іван. Зібр. творів у 50-ти томах. – т. 31, с.31.
[5] Гатчінсон Джон. Культурний і політичний націоналізм. – Націоналізм: антологія. – С.655.
[6] Там же. – С. 657.
[7] Забужко О. Філософія національної ідеї: Україна і Європа// Зустрічі. – 1991. – №2. – с.100.
