Сергій Шевчук
30 років тому на руїнах Радянського Союзу розпочалися нові державотворчі процеси. Вони охопили не лише колишні радянські республіки, які формально мали право на вихід з СРСР, але й території нижчого рівня. Ці процеси ніби підтверджували правдивість старого європейського постулата – “кожна периферія вагітна сепаратизмом”.
В 1991 році автономні утворення зароджувались на територіях Украіни та Литви. Це – відома Автономна республіка Крим та маловідомий Віленський Польський національно-територіальній Край.
Щодо Криму, то початок був покладений на референдумі 1991 року про відновлення автономії (яка існувала в довоєнний період) та визначення Криму як суб’єкта так званого Союзного Договору, який, до речі, так і не був укладений.
Раз є автономія, то мусить бути і Конституція автономії.
Що ж вона передбачала?
– Республіка Крим є державою в складі Украіни;
– офіційною мовою є російська, водночас державними мовами є кримсько-татарська, російська та українська;
– свій державний герб, гімн, прапор;
– право в межах своїх повноважень самостійно вступати в стосунки з іншими державами;
– право здійснювати усі повноваження, крім виключної компетенції Украіни, зокрема;
– право власності на землі, надра на території Криму;
– самостійне затвердження бюджету, договірні начала бюджетних відносин між урядами України та Республіки Крим;
– формування органів судової влади;
– визначення та здійснення політики в сфері освіти та культури;
– чимало інших прав;
– громадяни Республіки Крим є громадянами України, але передбачалось і подвійне громадянство.
Через рік після ухвалення Конституції Республіки Крим Верховна Рада України прийняла Закон “Про розмежування повноважень між органами державної влади України і Республіки Крим”. А в 1995 році за часів Президента Украіни Л. Кучми Конституція Криму була відмінена. Нова редакція під впливом Росії була ухвалена в 1998 році.
У травні місяці того ж 1991 року на з’їзді депутатів місцевого самоврядування у Мостішках (район Вільнюса) польські автономісти прийняли Статут Віленського Польського національно-територіального Краю, тобто документ, що виконував би роль Конституції Краю. Проект був направлений до МЗС Республіки Польща. Міністерство не заперечувало проти його змісту, дипломатично вказавши що по суті це є правовим документом автономії.
Карта Литви у 1920–1940 рр. та територій, що належали Польщі, переданих
Радянською Росією після Ризького договору
Тоді проект був надісланий до парламенту Литви.
Що він передбачав?
– автономію у складі Литви;
– кордони Краю можуть бути змінені (в розумінні розширені) якщо за це проголосує дві третини депутатів Сейму Краю;
– виконання законів Віленського Краю є обов’язком для всіх осіб що знаходяться та території автономії, а також для підприємств та організацій;
– державна мова – литовська, польська і російська – рівноправна з державною;
– кожен житель Віленського Краю є громадянином Литви і має право бути одночасно громадянином Речі Посполитої або СРСР (тоді ще існував Союз);
– законодавчим органом є Сейм Віленського Краю, що має широкі межі виняткової компетенції;
– Голова Сейму є заступником Голови Литовського парламенту, як і керівник Уряду є заступником Прем’єра Литви;
– усі суди обираються Сеймом Краю на 10 років;
– власність Краю складається з власності громадян, колективної власності і державної. Земля, надра, водні ресурси, ліси і т.д. є винятковоі власністю Віленського Краю;
– Сейм та Уряд Віленського Краю мають право опротестувати закони Литви та розпорядження Уряду Литви, якщо вони порушують права Краю. Спірні питання розглядає Конституційний Суд Литви.
Отже, маємо для порівняння дві подібні суспільно-політичні тенденції.
Як же вчинили державотворці у двох колишніх республіках Радянського Союзу?
В Україні Конституція Криму була відновлена у 1998 році. Потім – відомі проблеми з “президентом Криму”, конфліктом на острові Тузла та “русским миром”.
Після “воссоединения с Россией” почалися проблеми (внутрішні і міжнародні) самої Федерації.
А що було в Литві? Ні громадський рух Саюдіс, ні парламент Литви не погодився розглядати Статут (Основний закон) Віленського Краю. Не сприйняв він і самої ідеї автономії. Більше того, були розпущені органи самоврядування в місцях переважної більшості поляків і до 1993 року там правили урядові комісари. Польські активісти скаржились на переслідування і спецслужбою, і Генеральною прокуратурою. Офіційна влада Польщі відмежувалась від автономії. Хоча і по цей день ностальгія за литовськими східними кресами лунає в польських медіа з певною періодичністю.
Висновки:
– будь-яким буремним подіям в питаннях окремішності територій та автономізації по національній ознаці передують законотворчі процеси у вигляді проектів, а потім законодавчих актів;
– прицільна увага до подібних ініціатив дозволить передбачити подальший розвиток подій;
– щоб не ставати на шлях розпаду колишньої Югославії, в Україні варто легіслативно опрацювати проблеми автономізації і в Закарпатті, і в Бесарабії, і звичайно, на Сході та Півдні країни;
– очевидно, що процес створення так званої Союзної Держави Росії та Білорусі буде продовжено не через примітивне “воз’єднання”, а шляхом розробки Нової Конституції, яку пропонує Лукашенко. Варіанти ширми у вигляді дуже широкої автономії є досить вірогідними. Їх метою є закріплення диктату Кремля на нових білоруських землях. Створення на прикордонних пунктах з Україною осередків розвідувальних структур Російської Федерації є лише одним із підтверджень такої тенденції.
