Україна у вогні Другої світової

   Михайло Сорока

Друга світова війна, за словами відомого американського історика Тімоті Снайдера, перетворилася на жахливу катастрофу для України. Адже саме на її території мали місце найзапекліші бої усієї війни. Багато хто на Заході, на думку вченого, досі не усвідомлює, що за своєю жорстокістю німецька окупація України не може порівнятися із окупацією Франції чи інших західноєвропейських держав.

«Жодна інша Європейська країна не постраждала більше від глибоких ран, нанесених своїм містам і селам, своїй промисловості, сільському господарству, людській силі, як Україна – так вважає американський дослідник сучасної історії Едгар Сноу і додає: «Те, що дехто намагається зобразити як «російську славу», було в багатьох аспектах українською війною».

Ми приводимо ці два міркування ще й тому, що впам’ятку інше висловлювання – російського президента Владіміра Путіна про те, що Росія перемогла б у війні і без України, «тому що ми – країна переможців».

Вважаємо, що нині, в день відзначення 75-ї річниці Перемоги над фашизмом, варто згадати й нагадати про масштаби трагедії і звитягу українського народу в роки найбільш катастрофічної в історії людства війни, скориставшись низкою неспростовних і вбивчих цифр і фактів.

Війна для українців західних регіонів почалася 1 вересня 1939 року. Саме тоді був здійснений гітлерівцями в уніформі польських військовослужбовців провокаційний напад на німецьку радіостанцію в прикордонному містечку Гляйвіц. Німецька преса тут же повідомила про «нічим не спровокований» напад Польщі на Третій рейх. За вісім днів до цього, 22 серпня, на закритій конференції з керівниками своїх служб у Оберзальцбергу в довгому плутаному монолозі Гітлер, зокрема, сказав, що настав час розв’язати протиріччя з Польщею шляхом війни і випробувати нову військову машину рейху: «Закрийтесь сталевою бронею від будь-яких ознак співпереживання! Хто б не розмірковував про цей світопорядок, він знає, що його смисл полягає в успіху, досягнутому з допомогою сили… Сталін і я – єдині, хто дивиться в майбутнє. Тому я потисну Сталіну руку в найближчі тижні на спільному німецько-російському кордоні…»

Наступного дня після цієї конференції в Москві у присутності Сталіна був підписаний пакт Молотова–Ріббентропа з таємним протоколом, яким визначалися сфери інтересів обох держав у Східній Європі і, зокрема, поділ між ними Польщі.

Так стали можливими події першого вересня 1939 року. Того дня, точніше о 4 год. 40 хв. літаки Люфтваффе почали бомбити польські міста. знищили майже всю авіацію Польщі, а сухопутні війська Рейху перейшли в наступ на лінії фронту протяжністю 1600 кілометрів.

У польській армії було на той час понад сто тисяч українців із західноукраїнських земель. Після поляків це була друга за кількістю вояків національна група Війська Польського. Вони відважно воювали, захищаючи Варшаву, у Померанії, в котлі біля річки Бзура, на підступах до Львова. Більше восьми тисяч з них загинули в ті перші дні світової війни. Чимало з них потрапили в полон. Були українці і серед розстріляних у Катині, у тому числі капелан, душпастир солдатів греко-католиків, майор Микола Ільків.

Польща не мала достатніх сил і ресурсів, щоб протистояти цій віроломній агресії: кавалерія не могла воювати з панцерниками. За кілька тижнів Польща була розгромлена і окупована. Німецькі війська дійшли до Львова, але, як і передбачалося пактом Молотова-Ріббентропа, поступилися західноукраїнською територією Радянському Союзу. В Бресті відбувся спільний парад представників військ Червоної Армії і Вермахту.

Найбільші битви Другої світової на території України. У вже згадуваному кількагодинному виступі Гітлера на таємній конференції 22 серпня були, за спогадами різних її учасників, такі слова: «Після смерті Сталіна ми розіб’ємо Радянський Союз… Будьте тверді. Будьте безжалісні».

Напад на СРСР стався після цього менш як через два роки. На території України відбулося десятки кровопролитних битв. Окремі з них належать до найбільших в Другій світовій.

Битва за Київ. Вона тривала з 7 липня до 19 вересня. Війська Південно-Західного фронту під командуванням М.П. Кирпоноса стримували натиск групи армій «Південь» фельдмаршала Рундштедта. Тільки в ніч на 18 вересня Сталін дав наказ залишити Київ. Радянські частини потрапили в котел, понад 700 тисяч солдатів і офіцерів загинули або потрапили в полон. Загинув і Михайло Кирпонос. Бита за Київ тривала 71 добу, затримавши просування групи армії «Центр» на Москву.

Оборона Одеси. Тривала 72 доби, починаючи з 5 серпня. Вона дала можливість Чорноморському флоту контролювати в той період всю акваторію Чорного моря і утримувати Крим.

Оборона Севастополя тривалістю 243 доби мала велике стратегічне значення, оскільки затримала просування німецьких і румунських військ на Кавказ. В грудні 1941-го була спроба радянського контрнаступу в Криму, відомого як «Керченський десант». Основні сили десанту були розгромлені. Загалом у ході оборони Севастополя загинули і пропали безвісти понад 200 тисяч радянських військових та мирних жителів.

Битви за Харків. Їх було чотири: від першої у жовтні 1941 р., коли потрібно було виграти час для евакуації на схід обладнання і персоналу промислових підприємств і до четвертої, перемога в якій відкрила шлях на Київ. В ході боїв обидві сторони втратили більше людей, ніж у будь-яких інших битвах Другої світової війни. Як стверджують військові історики, Сталін не погодився з присвоєнням Харкову ім’я місто-герой, бо вважав ганьбою для Червоної армії звільнення міста лише з третьої спроби.

Форсування Дніпра і визволення Києва. У цих безпрецедентних, найкривавіших в історії світових воєн битвах було залучено з обох сторін близько чотирьох мільйонів людей. Лінія фронту становила майже півтори тисячі кілометрів.

Кількість загиблих, за різними джерелами, складає від 1,7 до 2,7 млн. На Дніпрі відбувся остаточний перелом у ході Другої світової війни. 6 листопада був визволений від гітлерівських загарбників Київ.

Корсунь-Шевченківська операція. Оточення німецьких частин і перемога в ній дісталися ціною великих втрат з обох сторін. З радянського боку загинули й отримали поранення понад 80 тисяч солдатів і офіцерів. Після цього німецькі війська відступили до західних кордонів України. Визволення Криму, Яссько-Кишинівська і Львівсько-Сандомирська операції привели до остаточного звільнення українських земель і відкрили шлях на Берлін.

Фронт на окупованих територіях. Партизанські загони і підпілля почали створюватися в Україні наприкінці 1941 року. З них особливо виділилися загони і з’єднання Сидора Ковпака, Миколи Попудренка, Олександра Сабурова, Олексія Федорова. Вони підпорядковувалися Українському штабу партизанського руху і отримували допомогу з Москви. Радянські партизанські загони діяли в лісистій місцевості, переважно на півночі і заході України, здійснюючи операції проти тилових частин, адміністрацій і руйнуючи інфраструктуру німців.

Різні джерела дають різні відомості про їхню кількість. В офіційному звіті, підготовленому в березні 1943 року, йшлося про 1874 партизанські загони загальною чисельністю 29308 осіб. Через два роки Микита Хрущов, виступаючи на сесії Верховної Ради УРСР, називає вдвічі більшу кількість партизанів. На кінець війни вже фігурує цифра 200 тисяч. У загонах і з’єднаннях воювали представники понад 60 національностей, більшість з них складали українці. З наближенням фронту партизани виконували завдання з руйнувань комунікацій ворога. Найбільш відомим стало з’єднання Сидора Ковпака, яке здійснило рейд з лісів Чернігівщини на Волинь і в Карпати. Ковпак і Федоров стали двічі Героями Радянського Союзу.

Армія без держави. Так назвав свою книгу, написану після війни в еміграції у США, отаман Тарас Бульба-Боровець. У червні 1940 року за дорученням президента УНР в екзилі Андрія Лівицького він перетнув на Волині радянський кордон і взявся за створення підпільної Січі. Власне, йшлося про кілька січей – Поліську, Волинську, Полтавську та інші. Але почала реально діяти лише перша з них – у районному центрі Олевськ на Житомирщині, причому ще в серпні 1941, коли тривали бої навколо Києва. Січ проіснувала кілька місяців, до середини листопада. У її рядах нараховувалося близько десяти тисяч бійців. Продовжуючи боротьбу і переживши конфлікт з ОУН, Тарас Бульба-Боровець був заарештований німцями і відправлений у концтабір Заксенгаузен.

У значно більших масштабах діяла Українська Повстанська Армія під керівництвом ОУН (Б). Передісторія її виникнення драматична. 30 червня 1941 року у Львові був проголошений Акт відновлення Української Держави, створення уряду – Українського державного правління під орудою Ярослава Стецька і почалась розбудова Української національно-революційної армії. Керівництво нацистської Німеччини поставило вимогу ці дії припинити. Українські націоналісти відмовилися. Як наслідок, сотні оунівців опинилися за ґратами або в концтаборах. 5 липня 1941-го в Кракові затримали Степана Бандеру. До кінця 1944 року він перебував у німецькому концтаборі Заксенгаузен.

ОУНівці перейшли у підпілля і в 1942 році взялися за створення повстанських відділів і загонів, які переросли в Українську повстанську армію, керівником якої став Роман Шухевич. Утворилась розгалужена структура УПА – від роїв до округів і частин. Територіально УПА ділилося на чотири частини: УПА-Північ, Схід, Захід і Південь. Армія спиралася на широку підтримку населення. На думку істориків, без такої підтримки вона б не проіснувала й року. Історія УПА по-своєму унікальна. Вона проіснувала в підпіллі до 1954 року, в окремі періоди нараховувала більше ста тисяч вояків. Під час фашистської окупації вона воювала з німцями, а після їхнього розгрому вела антирадянську боротьбу. Стратегічною метою УПА було відновлення незалежної української держави.

Жертви німецького окупаційного терору. Великих і болісних втрат зазнало в Другій світовій війні мирне населення України. Масові розстріли, концентраційні табори, руйнування міст, спалення сіл стали в окупаційний період моторошною, жахливою дійсністю.

Весь світ потрясла трагедія Бабиного Яру. 27—28 вересня у Києві на стінах будинків, огорожах і стовпах з’явилися оголошення з текстом українською, російською і німецькою мовами: «Всі євреї міста Києва і його околиць повинні з’явитися в понеділок 29 вересня 1941 року до 8 години ранку на ріг Мельникової і Дегтярівської вулиць (біля кладовища). Взяти з собою документи, гроші, цінні речі, а також теплий одяг, білизну тощо». Одночасно гітлерівці поширили чутки, що після санобробки всі євреї і їхні діти як елітна нація будуть переправлені в безпечні місця. Цим останнім місцем у їхньому житті стало урочище на північно-західній околиці Києва.

За два дні там було розстріляно понад 30 тисяч євреїв – найбільш масове знищення мирного населення в Другій світовій війні. Згодом на Сирці були розстріляні ще десятки тисяч людей. Не тільки євреїв, а й циган, українських націоналістів, військовополонених. Конвеєр смерті в Бабиному Яру діяв до визволення столиці України від фашистів. Жертвами його стали понад сто тисяч людей.

У концтаборі під Уманню утримувалися переважно полонені. За даними німецького командування, тільки за станом на 14 серпня 1941 року там знаходилося під відкритим небом 50 тисяч радянських військових, які потрапили в полон. Насправді ця цифра значно більша. Від ран, хвороб, голоду, холоду, антисанітарії в «Уманській ямі» загинуло тисячі людей. Там же були розстріляні 12 тисяч мирних жителів містечка.

У вересні 1941-го почав діяти концтабір «Шталаг-365» у місті Володимир-Волинськ. Через нього пройшло 42 тисячі військовополонених. 25 тисяч з них загинули. З наближенням у 1944 році фронту табір евакуювали на територію Німеччини.

Загалом на території України було 817 фашистських концтаборів примусового утримання цивільного населення та військовополонених і розправ над ними, у тому числі 68 гестапівських тюрем, 7 виправно-трудових таборів, 304 гетто, 78 таборів примусової праці для євреїв, 242 табори для військовополонених, 23 пересильні табори. У тюрмах, концтаборах місцях масових розстрілів нацисти знищили до 6 мільйонів осіб, серед них – близько 1млн. 600 тисяч євреїв.

Остарбайтери, депортації, вимушена еміграція. Першими остарбайтерами стали жителі окупованого угорськими військами Закарпаття, а після окупації гітлерівцями Польщі – українці з Волині й Галичини. Та найбільша хвиля примусового вивезення з України робочої сили припала на зиму 1941 – 1942 років. «Бліцкріг» на той час зірвався, Німеччина потребувала робочих рук і розгорнула агітаційну кампанію, яка, втім, очікуваних результатів не дала. Добровольців не було. І тоді почалося «полювання» на людей, масові облави. Руйнувалися сім’ї, калічилися людські долі. За роки війни в Німеччину було примусово вивезено 2,8 мільйона остарбайтерів, серед них – 2,4 мільйона українців.

Ще війна не закінчилася, а в Україні почалася інша депортаційна кампанія. На Тегеранській конференції 1943 року йшлося, зокрема, і про майбутній кордон між СРСР і Польщею. Його намічали без врахування етнічного розселення українців і поляків. 9 вересня 1944 року в Любліні СРСР і Польща уклали угоду про «взаємний обмін населенням», наче йшлося про обмін якими-небудь товарами. Наслідком цього стало вивезення понад півмільйона українців із земель, де вони складали більшу частину населення, на територію України, а понад 700 тисяч поляків – з УРСР у Польщу. Пізніше, в ході операції «Вісла», коли в Польщі було «остаточно вирішене українське питання», поляки переселили із східних воєводств близько 200 тисяч українців на свої західні землі, що межували з Німеччиною.

18 травня є днем трауру для кримськотатарського народу. Того дня 76 років тому почалося примусове виселення цього народу з рідної землі – Кримського півострова у віддалені райони Передуралля і Середньої Азії. З Криму за злочинним наказом Сталіна було вивезено в непристосованих товарних вагонах 420 тисяч кримських татар, 42 відсотки з них загинули в ході виселення чи в перші після нього роки.

Виселити в Сибір та інші віддалені краї радянської імперії всіх українців Сталіну та його опричникам було не під силу. Тому вони взялися за найбільш неблагонадійних. Ще «за перших совєтів», тобто перед війною, сумна доля спіткала десятки тисяч сімей борців за національну справу та заможних селян-«куркулів». Після війни додалося ще понад сто тисяч силоміць депортованих українців.

Не можна не згадати і вимушену еміграційну хвилю на Захід. Вона була викликана політичними мотивами, страхом перед сталінським терором. Ця хвиля «винесла» на заокеанський берег, у США, Канаду, Південну Америку та в інші куточки планети. Політичну еміграцію склали десятки тисяч «переміщених осіб». Це були різні люди. Однак серед них виділялися дві групи: освічені, національно свідомі українці-патріоти і колишні остарбайтери, які боялися переслідувань в разі повернення на Батьківщину. Там їхні руки, досвід, знання були, звісно, в той час дуже потрібні для відбудови міст і сіл, відродження життя в умовах миру, але сталіністи вбачали в них «ворогів народу». З усіма для них наслідками, що з цього випливали.

Земля в руїнах. Друга світова війна залишила по собі на українській землі жахливі сліди. Україна зазнала більше руйнувань, ніж будь-яка країна світу. Можливо, певним символом цього були руїни Хрещатика, які доводилося розбирати тривалий час «усім миром», зусиллями тисяч киян.

Це окрема глобальна тема – відродження народного господарства, мирного життя людей, обпаленого полум’ям війни. Обмежимось у цьому огляді лише кількома фактами і статистичними даними. На території України більшою чи меншою мірою було зруйновано 714 міст і селищ та близько 30 тисяч сіл. Без житла залишилося понад 10 мільйонів людей.

В особливо важкому стані була промисловість. У ході воєнних дій і під час окупації в руїнах лежали 17 тисяч підприємств. Ті з них, які були евакуйовані у східні райони СРСР, повертати не було сенсу, та й робити цього ніхто не дозволяв. Було зруйновано чи затоплено 882 шахти Донбасу, тобто практично всі. Потужність електростанцій впала до 0,4 відсотка довоєнного рівня.

Село теж волало про допомогу. Воно вийшло з війни виснаженим. у ньому знищили величезну кількість людей. З нього вивезли мільйони тон сільськогосподарської продукції і українських чорноземів. Але по війні про нього в СРСР думали в останню чергу. Капіталовкладення в сільське господарство становили тільки 19 відсотків від асигнувань у відбудову всього народного господарства. А тут іще посухи, неврожаї й голод 1946 – 1947 років, в наслідок якого в Україні померло вісімсот тисяч людей. У той же час СРСР відвантажив до Польщі, Болгарії , Чехословаччини, Франції понад два мільйони тонн зерна.

Узагальнююча статистика

Насамкінець – кілька узагальнюючих фактів і статистичних даних. У Другій світовій війні загинуло понад 50 мільйонів людей. Свого часу Сталін вирішив применшити втрати СРСР і «визначив» цифру 7 мільйонів. Хрущов збільшив кількість втрат до 20 мільйонів. У часи Горбачовської перебудови й гласності ця цифра зросла до 27 мільйонів.

Україна втратила у війні, включаючи вбитих, померлих від голоду і хвороб , жертв концтаборів, депортованих, евакуйованих, вимушених емігрувати – до 14 мільйонів. Багато про що говорить, зокрема, таке порівняння: від січня 1941-го до січня 1945-го населення України зменшилося з 40, 9 мільйона до 27,3 мільйона осіб.

Дослідниками підраховано, що матеріальні втрати України склали 285 млрд. крб. Це складає 42 відсотки від матеріальних втрат Радянського Союзу. Загалом Україна втратила в Другій світовій 40 відсотків свого економічного потенціалу.

Отже, приведені на початку нашого матеріалу слова двох американських дослідників про те, що Друга світова війна стала для України жахливою катастрофою і що жодна інша європейська країна так не постраждала від завданих війною ран, як Україна – ніяке не перебільшення. Це констатація очевидного. Як незаперечним є й той величезний вклад, який зробив український народ у перемогу над фашизмом антигітлерівської коаліції. Навряд чи варто щодо цього кому-небудь доказувати, що український народ у цьому колі – теж народ-переможець.

Михайло Сорока

Джерело: Укрінформ

admin

See author's posts