6 квітня 1941 року в селі Вільхівка Горохівського району в сімї хліборобів народився Степан Федорович Кривенький.
Пісні маленький Степанко міг слухати годинами. Завжди просив маму щось наспівати. Безмежно радів, коли батько привіз із фронту трофейну гармошку.
Підмітивши у хлопцеві потяг до пісні, коли Степанко пішов у третій клас, батьки віддали його в Горохівську дитячу музичну школу на клас баяну. За пять років навчання він не пропустив жодного заняття. Хоча дорога була неблизькою. Іноді не йшов автобус. Степан тоді їздив на уроки верхи на коні.
Після закінчення Луцького культосвітнього училища Кривенький із 1958 до 1992 року працював художнім керівником Будинку культури. У 1961 році створив хоровий колектив із «Хлібодар», що обєднав різних за віком і професіями людей. У цьому йому допоміг голова місцевого колгоспу Володимир Жигун, який теж любив пісню. Він і сам співав у хорі, виділяв «Хлібодару» кошти на костюми, транспорт на поїздки з концертами по району, виступи на обласній сцені. Тож керівнику хору не доводилося перейматися організаційними клопотами. Він повністю віддавався творчості: розучував нові мелодії, підтягував рівень самодіяльних співаків, почав писати власні твори: про весну, жито, дівочі мрії. І так всі звикли до Кривенького, що аматорам «Хлібодара» вистачало півпогляду або ледь помітного руху плечем, усмішки, щоб зрозуміти, чого хоче від них керівник. У 1974 році «Хлібодар» отримав почесне звання «народний самодіяльний», яке ніколи більше не втрачав. Його він завдяки нинішньому керівникові Володимирові Онищуку носить і дотепер (сьогоднішня назва «народний аматорський колектив»).
Кривенький міг жити і працювати навіть в Одесі. За спогадами Лесі Влашинець, його зір, підірваний ще з чотирирічного віку, погіршувався з року в рік. У дитинстві лікувався в обласній і столичній клініках. Пізніше виникла необхідність проходити постійні обстеження в одеському інституті Філатова. Там зробили дві складні операції, які дали можливість хоч погано, та все ж бачити. Реабілітацію після них проходив у санаторії «Родина» на узбережжі Чорного моря.
«Чергова поїздка на південь у вересні 1989 року, здавалося б, нічим не відрізнялася від попередніх. Та коли через 24 дні батько не приїхав додому, сімя захвилювалася, розповіла Леся Влашинець. Почекавши ще два дні, мама надіслала телетайпом запит в одеську міліцію. Відповідь прийшла незрозуміла: «Степан Фёдорович уехал на гастроли». Коли ж повернувся додому, то розповів, що в санаторії створив хор із відпочивальників. У ньому чотириголоссям заспівало понад 40 чоловіків і жінок. Навчив їх своїх пісень та творів інших українських авторів. Новим колективом зацікавилися Одеська філармонія і мережа закладів відпочинку. Хор запрошували з концертами у різні санаторії. Слава про нього розлетілася по всьому узбережжю. Тоді й почалися ці гастролі».
Розповідаючи про них вдома, Кривенький не сказав, що в Одесі йому і дружині пропонували постійну високооплачувану роботу, а доньку із Львівського університету імені Івана Франка, в якому саме навчалася, готові були перевести в Одеський державний університет. Сімї обіцяли квартиру. «Про все це ми дізналися пізніше із двох листів, в яких було прохання дати згоду на пропозиції, згадує Леся Влашинець. Мама намагалася вмовити залишити наше скромне помешкання, в якому не було ні опалення, ні води, ні каналізації, але тато відповів: «Я не зможу жити без «Хлібодара».
За два роки незалежності України він написав пісні: «Молюсь до тебе, краю мій», «А соловї співають про Вкраїну», «Чого ти хочеш, Україно?». Актуальні й нині, вони й досі звучать на концертах «Хлібодара».
За життя Степан Федорович не дуже турбувався, аби зібрати докупи весь свій творчий доробок. На жаль, майже не збереглося рукописів усі вони розпорошені в репертуарах численних творчих колективів. По крупинках їх збирали, записуючи з виступів аматорів, друзі й послідовники Степана Кривенького Петро Старушик, Микола Остапчук, Микола Гриб. Завдяки їхнім старанням у 1999 році вийшла у світ збірка пісень «Волинь моя», упорядкована дружиною композитора Марією Климівною і надрукована видавництвом «Надстиря». Сьогодні вона справжній раритет для аматорів сцени.
У 1977 році Степан Кривенький створив найвідомішу свою пісню «Волинь моя». Донька композитора Леся Влашинець згадує, що вперше її вони виконали вдома. Батько грав на баяні, Леся на скрипці, мама підспівувала. Донька композитора стверджує: «Сьогодні «Волинь моя» звучить такою, як народилася. Хтось пробував підправити слова, обласні музикознавці казали, що пісня надто схожа на вальс. Але на будь-які зміни в тексті і нотах тато відповідав категоричною відмовою, хоч, як правило, завжди прислухався до зауважень».
Того ж року пісню записали у Волинській студії звукозапису у виконанні «Хлібодару» із солісткою Людмилою Хомяк (у заміжжі Ващук) і акомпанементом Степана Кривенького. Цікаво, що «Волинь моя» не одразу стала візитівкою області. Велика заслуга в її поширенні заслуженого журналіста України Святослава Пирожка. Він сам родом із Горохівського району, тож коли у 1983 році очолив Волинський державний комітет із телебачення і радіомовлення (згодом Волинська обласна держтелерадіо компанія), запропонував колегам зробити мелодію приспіву позивними Волинського радіо. Так з його легкої руки пісня здобула ще ширшу популярність.
Тепер вона впізнавана не лише на Волині. «Волинь моя» часто звучить на концертах, інших масових заходах, у полі, на вечорницях, на весіллях, в Україні і за кордоном. А ще на футболі.
У 1989 році, коли луцька «Волинь» виборола перше місце в українській зоні другої ліги Чемпіонату СРСР, фактично ставши чемпіоном України, пісню «Волинь моя» почали «крутити» з динаміків перед кожним з домашніх матчів. Ця традиція існує й донині. Тож «Волинь моя» фактично стала неофіційним гімном футбольного клубу «Волинь». І після кожної перемоги улюбленої команди вболівальники на радощах затягують:
Поліський краю дорогий,
Мені ти був колискою.
Озер блакить і синь лісів
Для мене став ти піснею.
Волинь моя,
Краса моя,
Земля моя сонячна.
Шумлять, колишуться хліба,
Як хвиля в морі грається.
Моя заквітчана земля
До сонця усміхається.
Волинь моя,
Краса моя,
Земля моя сонячна.
Де ще знайти таку красу,
Мов в казці намальовану,
Як нерозплетену косу,
До серця причаровану.
Волинь моя,
Краса моя,
Земля моя сонячна.
Джерело: Фейсбук
