ІНФОРИАЦІЙНИЙ ПРОСТІР:
ЗАГРОЗИ НАЦІОНАЛЬНІЙ БЕЗПЕЦІ
Відкритий лист
Процеси, що відбуваються в національному інформаційному просторі, продовження і посилення інформаційної агресії Росії, останні законодавчі ініціативи владної більшості щодо регулювання сфери медіа свідчать про наростання і загострення проблем гарантування інформаційної безпеки, безумовного забезпечення конституційних інформаційних прав і свобод громадянина і українського суспільства. Йдеться про це, зокрема, і у відкритому зверненні відомих журналістів, науковців та громадських діячів до Президента України, як гаранта Конституції України, який пропонуємо вашій увазі.
Президенту України
Володимиру Зеленському
Вельмишановний пане Президенте!
Звертаємось до Вас, як гаранта Конституції, щодо розвязання комплексних питань інформаційної політики, що трансформувалися останніми роками в реальні загрози національній безпеці держави в умовах широкомасштабної інформаційно-смислової агресії з боку Росії. Зокрема, дивною видається одностороння ініціатива олігархічних медіагруп закодувати супутниковий сигнал провідних національних телевізійних каналів в ситуації вільного доступу до російських пропагандистських програм. Відверта гра на боці ворога в умовах інформаційної війни залишилася практично непоміченою як з боку української влади, так і чисельних інститутів громадянського суспільства. Як не парадоксально, саме ці інститути відверто обслуговують олігархічні клани, що перетворили український медіапростір з фактору державотворчого на загрозу інформаційному суверенітету. Фахова нездатність влади та приручена, так звана, медіаспільнота це чинники інформаційного суїциду, шлях до втрати повної субєктності держави у національному та міжнародному інформаційному полі.
Про що варто вести мову в контексті становлення нових демократичних інститутів та викликів, що сформувалися останніми роками у сфері масово-комунікаційних звязків:
1.Реалізація конституційних норм щодо гарантування державою інформаційної безпеки.
Навязувані ззовні «стандарти» комунікаційних звязків, штучні дискусії щодо «толерантності» та «мови ворожнечі» в умовах війни, відмова від пропаганди як способу протистояти російській лавині брехні та маніпуляції такий небезпечний та шкідливий дискурс домінує сьогодні в українському соціумі. Тоді, як сусідні європейські держави створюють спеціальні інституції протидії ворожій російській пропаганді, у нас через безпорадність влади та ангажованість інституцій громадянського суспільства навязуються стереотипи комунікативних відносин абсолютно віддалені від українських реалій. Привнесення і насаджування смислів хаосу, зневіри, історичної безперспективності, чим цілеспрямовано займається багато загальнонаціональних телеканалів, це руйнація державницьких основ. Склалася парадоксальна ситуація, коли інформаційний простір держави замість того, аби стати фактором суспільно-політичної стабільності, морально-психологічної рівноваги суспільства перетворився у загрозу національній безпеці.
2.Забезпечення конституційних інформаційних прав громадян та задоволення їх інформаційних, евристичних, художньо-естетичних потреб.
Агресивне наповнення ефіру програмами умовного розважального жанру виконує антисоціалізуючу функцію, виштовхує споживача інформації на маргінеcи, культивує примітивні естетичні потреби. В національному інформаційному просторі практично відсутні програми смислового українського наповнення з глибоким духовним осердям. Віддавши на поталу хижацьким комерційним інтересам національний медіаландшафт, влада, по-суті, вилучила зі своєї гуманітарної політики українськість як складову частину та історико-філософський феномен, неодмінний атрибут державності. Рівень інформаційно-пропагандистського впливу російських чинників обумовлений станом українського національного інформаційного простору, елементи якого впродовж останніх років свідомо маргіналізували. Це проявилося у цільовому витісненні українського складника в телерадіомовленні, падінні накладів українських друкованих видань, гальмуванні модернізації інформаційної сфери та привнесення в неї корупційних елементів, кінцевою метою чого, як бачиться, і було нищення в тім числі національної телерадіоіндустрії, кіновиробництва та української видавничої справи.
3. Хронічна відсутність проукраїнської державної політики в інформаційній сфері та фактично фахова неспроможність існуючих державних інституцій виробити й реалізовувати таку політику, адекватно реагувати на інформаційні загрози не забезпечують національні інформаційні інтереси, сприяють порушенню прав українців на одержання правдивої й достовірної інформації.
Національна рада з питань телебачення та радіомовлення України, Міністерство інформаційної політики України, яке зараз влилося до Міністерства культури молоді і спорту, Держкомтелерадіо, Концерн РРТ, Укрпошта, Національна комісія у сфері регулювання звязку та інформатизації не мали останніми роками єдиної узгодженої стратегії розвитку інформаційної галузі, плану консолідованих дій та спільного бачення засобів реагування на серйозні загрози й виклики У 2018 році, під гаслами втілення новітніх цифрових технологій телебачення, відбулась заміна аналогового мовлення на цифрове, що привело до втрати для 30% населення, в основному сільського, можливості приймати телевізійні програми з ефіру. У 2019 році Національна суспільна телерадіокомпанія, мотивуючи недостатністю коштів, припинила радіомовлення на середніх хвилях, основним користувачем якого було населення сільських районів. У січні цього року, за ініціативи медіагруп, які належать олігархам, закодовано супутникове поширення провідних телевізійних каналів. Усе це призвело до звуження можливостей громадян на отримання повної, всебічної і достовірної інформації, створило ґрунт для подальшого проникнення і здійснення впливу російських пропагандистських мовників.
4. Необхідно зробити серйозні висновки та оперативно відреагувати на ухвалені поспіхом закони щодо реформуванні інформаційної сфери, що не враховують українські реалії.
Після Революції гідності під тиском заангажованого вузького кола грантокористувачів та внаслідок сумнівної домовленості політичних груп, Верховна Рада України ухвалила закони про роздержавлення ЗМІ, зокрема і про утворення суспільного мовлення. Згодом проведені у дивний спосіб вибори очільників суспільного мовлення узаконили під благородними гаслами специфічне реформування потужного національного інформаційного ресурсу, а правильніше його демонтаж в умовах російської воєнної агресії.
Які ж попередні результати становлення суспільного мовлення в Україні, про що не говорила попередня і не говорить нинішня влада?
Передусім, порушуються конституційні права громадян щодо гарантування інформаційної безпеки. Після кількарічного підготовчого та першого етапу так званого реформування державного телебачення та радіомовлення, остаточно зруйнована система роботи національних ЗМІ в особливий період, під час техногенних катастроф, надзвичайних ситуацій, воєнного стану. Суспільне мовлення абсолютно виключене з процесу інформаційної протидії російській агресії, в якій інформаційно-пропагандистський складник відіграє провідну роль… Чим можна пояснити, приміром, кроки ідеологів суспільного мовлення, коли в результаті дивної оптимізації, зникає з інформаційного поля, як структура, Донецька телерадіокомпанія, що повинна відігравати особливу державотворчу, інформаційно-психологічну місію в даному регіоні? Витрати мільярдів гривень державного бюджету на створення суспільного мовлення, при цьому зведений практично до нуля рейтинг колишньої Національної телекомпанії України, демонтаж найпотужнішого державотворчого мовника Національної радіокомпанії України, як самодостатньої суспільної інституції зі статусом національної установи, тотальне знищення регіональних телерадіомовників з особливою естетичною місією культурного розмаїття української нації це штучно створені реальні загрози національній безпеці, за що досі ніхто не відповів перед Законом. Не інакше як актом інформаційної капітуляції та зради варто розцінювати самоусунення «реформованого» суспільного мовника в інформаційно-смисловій війні з російським агресором; Відсутність державної стратегії інформаційного розвитку в умовах інформаційних загроз, що остаточно знекровлює інформаційну потугу держави це системна руйнація інформаційного суверенітету. Під лукавими гаслами просування до європейського цивілізованого світу ухвалено і відповідний Закон щодо реформування друкованих засобів масової інформації. За доволі короткий період «модернізаційних» перетворень маємо вражаючі негативні результати вчорашні потужні державні телерадіокомпанії просто зникають з інформаційного поля, на газетно-журнальному ринку витісняється україномовний сегмент.
5. Під фальшивим прикриттям гасла вільного доступу до інформації та облудною фразеологією про міфічну шкідливість пропаганди в національному інформаційному просторі сформувалися, як домінуючі, небезпечні інформаційні символи.
Програмний продукт більшості потужних приватних телерадіокомпаній утверджує у суспільній свідомості тотальний негативізм, апатію, страх та маргіналізує аудиторію, виводячи громадян за межі активних соціальних процесів. Пропоновані інформаційні програми будуються за класичними маніпулятивними моделями, які навязують стереотипи безперспективності розвитку України. Під час, так званої гібридної війни, ми втрачаємо не лише території держави, а й найголовніше людей, зомбованих проросійськими політичними силами, котрі активно захоплюють національний медіапростір та запроваджують у масову свідомість усталені стереотипи чужинських, світоглядних моделей поведінки. Бо після відповідного косметичного перелицювання, заміни брендів та імітації зміщення програмних акцентів в українському інформаційному просторі й далі підступно панує «русскій мір». Приватні телевізійні компанії, які свого часу безцеремонно присвоїли собі інформаційно-частотний ресурс, що належить українському народові, ведуть неприховану пропаганду радянсько-російських цінностей через «спільне коріння», «вєлікую побєду», «любімиє фільми» та зухвало ведуть системну широку антидержавну інформаційну кампанію, спрямовану на дискримінацію української мови, аби заблокувати природні процеси розширення сфери функціонування державної мови в суспільному житті.
Привнесення в медійну сферу нефаховості, непродумана кланова кадрова політика державних управлінців в інформаційній сфері призводить до зниження рівня професійності українських медіа, конкурентності національного інформаційного продукту, власне до деукраїнізації національного інформаційного простору, що загрожує національній безпеці.
Виходячи з означених проблем та статті 17 Конституції України, яка говорить про те, що гарантування інформаційної безпеки є найважливішою функцією держави, звертаємося до Вас, пане Президенте, дати відповідні доручення органам влади щодо розроблення невідкладних заходів із захисту і забезпечення суверенності національного інформаційного простору, інформаційних прав і свобод українських громадян та суспільства в цілому, що передбачали би:
– розроблення національної комплексної програми гуманітарного розвитку, в якій інформаційній сфері відводилася б визначальна роль як засобу формування світоглядних позицій та збереження традиційних моральних імперативів та художньо-естетичних ідеалів. Ці завдання мають реалізовуватися не лише шляхом державної фінансової підтримки, а й запровадженням жорстких регуляторних, ліцензійних норм, які стосуються захисту власного національного медіа-продукту;
– запровадження державної програми протидії зовнішнім інформаційним загрозам, яка гарантуватиме максимальне збереження та використання національного інформаційного ресурсу як фактора національної безпеки. Серед заходів програми бачиться і створення потужної іномовної корпорації, без якої неможливе існування держави в сьогоднішньому конкурентному світі, умовах зовнішніх загроз та викликів, що зростають;
– створення системи контрпропагандистської роботи, яка передбачала б би заходи освітньої та інформаційної діяльності, підготовку фахівців, здатних не лише адекватно оцінювати інформаційні ризики і оперативно реагувати на загрози, а й стратегічно формувати і утверджувати україноцентричні суспільні погляди.
– реформування державних органів влади, що займаються інформаційною політикою, в реальні інститути вироблення ефективних механізмів захисту національно інформаційного простору та формування медійного поля з акцентованими ціннісними орієнтирами українського світу:
– гарантування конституційних прав громадян, в тому числі через заходи протекціоністського характеру, на одержання суспільно-важливої інформації в будь-якому регіоні країни через супутниковий сигнал, ефірного цифрового провайдера, довгий та середньохвильовий радіодіапазони, мобільний телефонний зв’язок у мирний час та в умовах надзвичайного стану, техногенних та екологічних катастроф, воєнного часу. Виникнення сьогодні так званих білих інформаційних плям практично призводить до втрати керованості соціальними процесами в державі, загрожує національній безпеці;
– законодавче унормування інформаційно-частотного ресурсу як національного набутку поруч з іншими національними стратегічними ресурсами надрами, землею, водою, повітрям, що мінімізує його агресивний грабунок та стане запорукою національної безпеки;
– реформування суспільного мовника в дієвий націєтворчий інститут в умовах трансформації суспільних відносин, фактор протидії російській інформаційній агресії.
– становлення суспільного мовлення для місцевих громад зі збереженням субєктності регіональних мовників на базі колишніх ОДТРК, що відповідає національним інтересам, політиці децентралізації, практиці європейської демократії;
– збереження в системі суспільного мовлення окремої, самодостатньої інституції Українського радіо як національної установи зі спеціальним статусом, що відповідає практиці більшості європейських країн;
– запровадження реального та змістовного діалогу між владою та інститутами громадянського суспільства, провідними науковцями, експертами, лідерами думок з проблем становлення і захисту демократичних свобод, реформування медійного простору, зокрема формування суспільного мовлення, захисту інформаційного суверенітету, збереження національної ідентичності.
Ю. В. БОНДАР,
голова ГО «Конфедерація журналістських
організацій України»,
заслужений працівник культури України
Л. П. МУЖУК,
голова правління Української асоціації
телевізійного кіно,
лауреат Національної премії України
імені Тараса Шевченка
В. І. НАБРУСКО,
заступник голови ГО «Конфедерація журналістських
організацій України»,
заслужений журналіст України
В. В. ОМЕЛЬЧУК,
голова ВГО «Чесне слово»
М. О. СИДОРЖЕВСЬКИЙ,
голова Національної спілки письменників України
Звернення підтримали декани, завідувачі кафедр, професори, доценти медійних інститутів та факультетів багатьох українських університетів: Ю. Бідзіля (Ужгород), В. Гандзюк (Київ), О. Іванова (Одеса), Я. Козачок (Київ), О. Мітчук (Рівне), Н.Поплавська (Тернопіль), В. Різун (Київ), А. Русиняк (Івано-Франківськ), О. Тріщук (Київ).
