До 70-річчя створення Інституту дослідів Волині в Канаді

«ПІЗНАЙ СЕБЕ!»

 До 70-річчя створення Інституту дослідів Волині в Канаді

(1949 р.).

До 130-річчя від дня народження  Степана Килимника –

дослідника ранньої української культури

(1890 -1963)

   З цікавістю дізналася про ініціативу Міжнародного громадського об”єднання «Волинське братство» щодо відзначення у Києві в листопаді 2019 року 70–річчя від дня заснування Інституту дослідів Волині у Канаді (1949 р.). Про цю унікальну наукову установу мені відомо було ще 30 років тому, коли  пощастило не тільки познайомитися з її чудовими виданнями, а й використати їх у своїй практичній роботі. Матеріали про традиційні календарні свята, змістовно і всебічно описані професором Степаном Килимником у грандіозній шеститомній монографії «Український рік у народних звичаях в історичному освітлені», допомогли мені підготувати чимало фольклорно-етнографічних програм на основі призабутих свят і обрядів.

Ще одне відкриття

     Вперше ім’я цього вченого я почула на Волині в 1991 році від викладача Волинського педагогічного інституту імені Лесі Українки, світлої пам’яті Галини Павловської. Саме тоді готувався перший Міжнародний фестиваль українського фольклору «Берегиня» і виникли труднощі з добором матеріалу для сценарія по відтворенню літнього обрядового циклу, зокрема, маловідомих зеленосвятських звичаїв; косарських, гребовецьких, петрівчаних, русальних пісень, що супроводжувалися певними дійствами і ритуалами. Галина Григорівна, давши мені раритетне канадське видання, порадила: «Подивись працю «Український рік у народних звичаях в історичному освітленні» Степана Килимника. Отримаєш відповіді на всі питання. Ти відкриєш для себе багато нового». І справді, десятки, навіть сотні різноманітних обрядів та їх варіантів, описаних надзвичайно точно, з науковою достовірністю і разом з тим навдивовижу живою, доступною мовою, дали можливість зрозуміти сутність усіх свят Сонячного Кола.

     Відтоді марила цією книгою і скільки змогла – переписала текстів ще у Луцьку. Адже кожний розділ тут – вагоме дослідження, з глибоким аналізом, порівняннями щодо побутування обрядів і звичаїв у інших народів та на різних територіях України. Для прикладу, опис Великодніх Свят займає 200 сторінок, Зелених – 40, Купала – 50. Всього Степаном Килимником написано, а Інститу­том дослідів Волині у Канаді (уявіть: там такий створено, а у нас ?) видано п’ять томів. Шостий лише був підготовлений до друку, але на той час, у 60-х рр., ще не опублікований. Ця грандіозна робота проводилася Українським Національним видавничим комітетом у Вінніпезі і Торонто коштом багатьох меценатів – патріотів.

Згодом я все ж отримала кілька книг цієї безцінної монографії – від самої доньки вченого – Тетя­ни Реви. У своєму супроводжувальному листі з Канади вона просила розповісти в Україні про батька – патріота, який присвятив жит­тя вивченню рідної культури, історії, літератури, але так і не зміг повернутися на батьків­щину, бо ще перед війною зазнав переслідувань за націоналістичні погляди. За щасливим збігом об­ставин, я познайомилася з американським імпресаріо Леонідом Олексюком (можливо Олексіюком), активним пропагандистом українського мистецт­ва за кордоном, який побачив мої фольклорні програми з народного календаря і виступи козацьких гуртів у концертних залах Києва (їм він згодом організував гастролі у Європі і Америці), і пообіцяв привезти ці книжки. Ви­являється, його батько і родина Килимників, які живуть у Торонто, – сусіди й добрі знайомі.

Хто ж такий Степан Килим­ник?

Чому цього імені не зустрінеш у реєстрі славетних українських народознавців, які торували шлях до відродження нашої культури? Не згадується воно і у бібліографічних покаж­чиках минулих років, хоча працями вченого все ж користували­ся радянські етнографи, часто без жодних посилань на джерело. Сотні йо­го популярних статей, розвідок, есеїв, замальовок виходили друком у різних країнах світу, але залишалися невідомими в Україні. Крім того, вчений пра­цював над 12 – томною моногра­фією «Українська стародав­ність», збираючи кошти для її видання. Підготував до друку дві книги «Мої спомини» і «Пізнай себе», присвячені онукам Наталці і Юркові Ревам. Вер­шиною ж науково – публіцистич­ної діяльності стало згадуване етнографічне дослідження «Ук­раїнський рік у народних зви­чаях в історичному освітленні».

Народився Степан Іванович 5 січня 1890 року на Вінниччині, «в середньо – заможній родині хлібороба, чет­вертою дитиною в сім’ї», – як свідчить його біограф професор Роман Смаль – Стоцький. Сіль­ську школу закінчив з відзна­кою, далі навчався в міській середній школі, одержуючи сти­пендію від земства і допомогу для здібних учнів від опікунів. Закінчив два вищих педагогіч­них Інститути – у Вінниці й Феодосії, потім у Харкові – університет, захистив дисерта­цію із спеціальності «історія та етнографія». Працював при об­ласному комісаріаті освіти в Чернігові, викладав у Ніжинсь­кому педагогічному інституті.

Він взяв Україну з собою

У роки Другої світової війни кру­ті життєві перелоги завели ук­раїнського вченого до Австрії, де він опинився у переселенсь­ких таборах. Тут організовував для співвітчизників школи, кур­си, навіть народний університет, де викладав світову історію та історію України. У 1949 році переїхав з сім’єю до Канади і повністю присвятив себе науковій праці, а також громадській діяльності в українських орга­нізаціях, у канадських, амери­канських, аргентинських та єв­ропейських видавництвах. Зара­зом вів лекційну роботу, виступав з доповідями на конферен­ціях Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка. Його народознавчі студії і статті користува­лися величезною популярністю.

      Усе життя Степана Івановича було присвячене досліджен­ню прадавньої української культури і міфології, що дійшли до нас у залишках в різних народних звичаях і традиціях. Значення праць про­фесора важко пере­оцінити. Вчений здійснив справ­жній громадянський подвиг. Ад­же в той час, наприкінці 50–х, коли в Україні дружно топтали власні прадавні звичаї і обряди, відмовлялися від традиційної культури, Килимник намагав­ся зберегти істину для наступ­них поколінь.

        Трагедія країнців в тому, що за минулі 70–80 років перекрутили, спростили, сфальсифікували чимало з нашої звичаєвої спадщини. Та навіщо далеко ходити? На щорічних різдвяних святках чи багатьом сьогодні щастить почути автентичний спів колядницьких ватаг, які виконували б урочисті світославні гімни новонародженому Сонцю? Чи нагадав у ті вікопомні роки хтось моло­ді про неминущі звичаї Святої Вечері і містерію Святвечора? Чи багато наше юнацтво знає про Великодні і Зеленосвятські обряди? Навряд. А кому ж навчати традиціям, зокрема у місті? Хоча у далекі 90–ті я провела десятки народознавчих вечорів календарної і побутової тематики, які користувалися великим успіхом у широкого глядача.

Ми маємо, звичайно, свою написану історію. Але немає зафіксованої праісторії України. А нація без такої – наче безбатченки. Ось цю прогалину Степан Килимник намагався заповнити своїми дослідженнями, в яких висвітлює культуру наших далеких пращурів ще до­християнської доби, від родово –племінного ладу – до IV–VI ст. н. е. Крім того, у цій моногра­фії розкриваються особ­ливості нашого народу, його психоло­гія, спосіб життя, моральні за­сади.

Біограф вченого Роман Смаль – Стоцький відзначає, що Степан Килимник «досліджує звичаї та фольклор усіх українських етнографічних земель: Наддні­прянщини, Галичини, Буковини, Закарпаття, Кубані, Поволжя, Зеленого Клину та інших закут­ків, де лише перебували україн­ці. В усіх українських землях протягом віків була одна, єди­на спільна культура, що зали­шилась, утрималась і до цього часу, не дивлячись на те, що волею історії окремі українські землі перебували під різночужинецькою окупацією… Україн­ський народ зберіг свою при­таманність, зберіг спільно ви­творені вікові звичаї, фольклор, мову, психологічну особливість, – бо всі вони мають спільне коріння. А це важливий істот­ний доказ того, що українська нація була окремішня – ані польська, ані московська, ані литовська, – а самобутня, як самобутня її культура, створена спільно нашими прапрадідами».

Життєве кредо вченого

Заповітом життя і творчості професора Степана Килимника  став заклик давньогрецького філосо­фа Сократа «Пізнай самого себе!». Ця філософська ідея сутності свого на­роду, його прадавнього світогля­ду втілена у всіх  працях  етнографа.

Автор «Українського року..» досліджує генезис, тобто походження кожного календарного циклу й навіть окремих обрядів, подає чітку систему і структуру звичаїв та дійств, поєднаних у свята. Він аналізує і порівнює їх із звичая­ми інших слов’янських народів. Наводить свідчення дуже старих людей, а також літературні паралелі з художніх творів. Етнографічний матеріал викладає в автентичному вигляді, на відміну від інших дослідників і письменників, які часто «творчо» його інтерпретують.

Степан Килимник акцентує увагу на тому, що, маючи незрівняний за своєю красою і мудрістю фольклор, ми дуже пізно почали його систематично записувати – лише з XIX стол. В той час, як «Іліада» та «Одіссея» у давній Греції зафіксовані ще у VI столітті до нашої ери, а запис звичаїв і фольклору в імперії Карла Великого почався проводитися з IX століття. Скільки ж неоціненних скарбів ми втратили протягом віків! Тож «поки хоч дещо збереглося, – пише вчений, – треба занотувати, треба вивчати, досліджувати; треба дбати про збереження нашої історичної святині – нашої ранньої культури – задокументувати бодай те, дійшло до нас. А це допоможе нам пізнати себе, пізнати свій нарід».

        Помер видатний вчений раптово, у трамваї, повертаючись з редакції радіо Торонто, куди відвозив нарис про Свято Матері. Це трапилося 10 травня 1963 року. А перед тим, відчуваючи свою кончину, сказав онукам Наталці і Юркові: «Учітеся, старайтеся вийти в люди, бо життя жорстоке, треба уміти боротися й боронити себе від усього злого. Треба даремно не прожити, а залишити щось і для молодшого покоління. Будьте завжди добрими українцями, а я скоро відійду від вас». Онука Наталка продовжила справу свого діда, ставши спадкоємницею його безцінних архівів і величезної бібліотеки народознавчої літератури.

До слова хочеться пригадати сумний випадок ще з одним моїм «вчителем» етномузикологом Кузьмою Смалем (з ним я так і не встигла зустрітися), який помер, ідучи в автобусі з Кіцмані до Чернівців весною 2012 року.

А в Україні, у видавництві «Обереги», 1994 року, нарешті побачили світ чотири з шести томів «Українського року…» Степана Килимника. Це описи зимового, весняного, великоднього, літнього календарно – обрядових циклів, об’єднані у першу і другу книги, з прекрасними кольоровими графічними обкладинками художника В. Перевальського.

…Повертаємо Україні забуті імена визначних співвітчизників, знайомимо широкий загал з невідомими на батьківщині працями. Тож доречно згадати безсмертний вислів Максима Рильського: «Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього. Хто не відає про славу своїх предків, той той сам не вартий пошани».Ось тут і допоможуть правдиві книги професора Степана Килимника. Хочеться висловити сподівання, що вони стануть добрими порадниками фахівцям, які відтворюють традиції і звичаї народу. А для кожного українця ця монографія має увійти в коло сімейного читання.

Настав час згадати і про особу Степана Килимника – видатного вченого, справжнього патріота і сподвижника, так високо шанованого на своїй новій батьківщині – Канаді, і до останнього часу, на жаль, невідомого на рідній землі.

 Рутковська Ольга

//Забуте і воскресле. Народознавчі нариси.

– К, 2007, Т. 1. – С. 269 – 274 (скорочено)

Р. S.

Смілива ідея відродження подвижницької діяльності в Україні Інституту дослідів Волині (колишня домівка – Манітоба, Канада) вимагає всілякого заохочення і підтримки, відкриваючи широкі перспективи наукового вивчення, надбаного українською діяспорою у минулі роки. Безцінні матеріали з волинєзнавства, які нині знаходяться у архівах Луцька, чекають на професійне бібліографічне упорядкування, оцифрування, перевидання, практичне використання навчальними і культурно–освітніми закладами, їх широку популяризацію.

Посилання з Інтернету:

–     Товариство «Волинь» та Інститут дослідів Волині

       –  Канадський інститут переїхав на Волинь

–     Інститут дослідів Волині з Вінніпега переїде до Луцька

–     Волині – від Інституту дослідів Волині

–     Архіви – із Вінніпега на Волинь (газ. «Волинь»)   

admin

See author's posts