Мої батьки рiдко скаржилися на своє здоровя i дуже скупо розповiдали про своє дитинство i юнiсть. Тiльки коли вже стався у батька весною 1981 року iнфаркт, заговорили про те, що i його батько мiй дiд Сафат, мав хворобу серця, помер у сорок рокiв вiд грудної жаби (так у народi називають стенокардію). Моєму татовi йшов тодi восьмий рiк, вiн залишився єдиним у сiмї чоловiком, i з тих пiр робота з кiньми, молотьба та багато чого iншого у господарствi лягли на його ще не змiцнiлi плечi, йому, ще хлопчаковi, довелося взяти на себе дорослi, чоловiчi турботи. Але не тільки важка, безкінечна селянська праця підточила його здоровя, а й нелегкі переселенські випробування, які випали на його долю.
Жив вiн з матiрю i старшою сестрою Марiєю в селi Стенятин Грубешiвського повiту Люблiнського воєводства, по-волинськи кажучи, за Бугом. Вказуючи в рiзних анкетах мiсце народження батька, я до назви села i воєводства у дужках додавав слово Польща. Менi завжди кортiло дiзнатися: де той Стенятин? А коли почав працювати в пресi, поставив перед собою мету: обовязково побувати в селi, де народився батько i де могила мого діда.
ПОЇЗДКА В ПОКИНУТЕ СЕЛО
I така нагода трапилася. У липнi 1979 року через Спiлку журналiстiв України я придбав туристичну путiвку на поїздку в складi групи журналiстiв до Польщi та НДР. Поїздка привабила мене насамперед тим, що в нiй було передбачене дводенне перебування в Люблiнi, центрi воєводства, до якого входив Стенятин. Але, ясна рiч, вiдвiдання невеличкого села, розташованого далеко на схiд вiд Люблiна, у програмi журналiстської турпоїздки не передбачалося.
I тут я згадав, що з Люблiнщиною дружить Волинь, що вони регiони-побратими. А ще згадав, що в обласнiй газетi Радянська Волинь перiодично зявлялися добiрки матерiалiв з люблiнської газети Штандарт люду (Прапор народу). Зателефонував головному редакторовi Радянської Волинi Полiкарпу Гервасiйовичу Шафетi, якому я ще в роки навчання в Луцькiй школi-iнтернат носив замiтки i якого вважав i вважаю одним iз своїх перших вчителiв у журналiстицi. Полiкарп Гервасiйович пiдтвердив: звязки iз Штандартом люду не втраченi. А щодо нього самого, то вiн, крiм цього, пiдтримує особистi дружнi контакти з головним редактором воєводської газети Євгенiушом Мисловським.
– Як ви гадаєте, чи мiг би я зiслатися на наше з вами знайомство i попросити в нього авто в рiдне батькове село, запитав я у Полiкарпа Гервасiйовича.
Вiн не тiльки не заперечував, а й попросив передати своєму польському колезi сердечне вiтання.
Що й казати, я виконав це з великою радiстю. Євгенiуш Мисловський зустрiв мене привiтно, почастував кавою, з приємнiстю почав згадувати про поїздки на Волинь i памятнi здибання з Полiкарпом Шафетою. А коли я виклав суть мого прохання, тут же запросив до свого кабiнету редакцiйного водiя i наказав йому негайно готуватися в дорогу.
– Зараз вже обiднiй час, а шлях до краю, де жив ваш батько, неблизький. Це зовсiм недалеко вiд кордону з Волинню, сказав вiн, прощаючись зi мною.
Менi здавалося, що їхали ми повiльно й довго. Нетерпiння i збудження моє наростало. Я намагався сяк-так пiдтримувати дiалог з водiєм, проте думками вже був у батьковому селi. Яке воно? Як виявилося, типове для наших країв. Таке ж, як i нашi волинськi села: з ледь хвилястим рельєфом, полями, садами, широкими долинами, лугами. Центральна вулиця села, на яку ми стрiмко вїхали, була заасфальтованою, обсадженою деревами. Власне, вона була не тiльки головною, а й, по сутi, єдиною, оддалiк вiд неї виднiлися хiба що окремi оточенi огородами садиби наочне свiдчення того, що сюди, як, до речi, i в бiльшiсть польських сiл, не дiйшла соцiалiстична колективiзацiя.
Та мене вразила не вiдсутнiсть слiдiв колгоспу, а якась безлюднiсть села, навiть у його центрi. I тiльки у склепi, сiльському магазинi, нам вдалося знайти живу душу. Продавець, пiсля наших розтлумачувань, чого ми сюди приїхали, порадив водiєвi повернутися до вїзду в село i там зайти до пана Легоцького. Вiн, мовляв, живе у Стенятинi давно, ще з довоєнних часiв: може, щось i згадає…
Пана Легоцького i його дружину ми знайшли на подвiрї їхнього одноосiбного господарства. Вони, не зважаючи на поважнi роки, поквапливо носили до клунi привезене сiно: на небi збиралися грозовi хмари, тож господарям було не до розмови. Вона почалася тiльки пiсля того, як робота була скiнчена.
Чи знав пан Легоцький сiмю мого батька?
– Так, знав. Сороки були добрi господарi. Їхня хата i присадибна земля була зовсiм недалеко звiдси, i пан спiврозмовник показав рукою на те мiсце. Тата вашого я погано памятаю; був вiн тодi ще хлопчаком. Зате його сестру Марiю памятаю чудово. Красива була панянка! Не один хлопак на неї заглядався. Зiзнаюсь, що й менi вона впала в око. Думав навiть на нiй одружитися. Але дорогу менi перебiг Гендрик iз Жулина, сусiднього села…
Остання фраза мене остаточно переконала: пан Легоцький не видумує: вiн справдi знав сiмю мого батька. Бо Марiя таки була замужем за Єндрухом, так його називали на Волинi, у моєму рiдному селi Романiв, куди пiд час переселення потрапило ряд сiмей з-за Бугу. Народивши двох синiв Геника i Ростислава та доньку Галю, вона рано пiшла з життя, у тридцятирiчному вiцi…
Пан Легоцький памятав i дiда Сафата.
– Чи можна було б побувати на його могилi? запитав я.
– Можна й побувати, без особливого бажання згодився вiн. Цвинтар для православних був на околицi села. Правда, те, що ми побачили, з великою умовнiстю можна було назвати цвинтарем. Це була обмежена сiтчатою огорожею i заросла кущами, деревами, густими бурянами територiя, на яку навряд чи хто-небудь заходив. Схоже, пановi Легоцькому було нiяково. Менi ж дуже сумно. Щоб якось розрядити ситуацiю, мiй супровiдник, пробившись через заростi, пiдвiв мене до одинокого вцiлiлого деревяного хреста без жодних карбувань на ньому.
– Ото i є могила вашого дiда.
Я мав у цьому великий сумнiв, але хотiв йому вiрити. Поцiлував хреста, вклонився могилi. У нiй, а, може, десь поруч, в iншiй, спочивав вiчним сном мiй рiдний дiдусь, якого менi не довелось побачити (навiть фотосвiтлини його не збереглося). Вiн так рано покинув цей бiлий свiт, але залишив менi не тiльки прiзвище, а й свiтлу память як про добру, працелюбну, талановиту, вiддану сiмї й родинi, чутливу до чужих турбот i бiд людину. Я знаю, що вiн був саме таким. I не тiльки iз слiв мого батька. А найперше тому, що таким був мiй тато, якого вiн виховав. Хай пухом буде земля моєму дiдусевi на тому занедбаному через жорстоку iсторiю українському цвинтарi на нинiшнiй польськiй територiї.
Чи живе нинi в Стенятинi хто-небудь з українцiв? Про це я запитав пана Легоцького, коли ми повернулися на подвiря його домiвки.
– Нi. Принаймнi, менi про це не вiдомо, вiдповiв вiн i пiсля деякої паузи додав: Тут i полякiв живе дуже мало. Село на периферiї. Господарювання неприбуткове. Охочих iз свiтання до смеркання працювати на землi небагато. От у мене двi дочки. Де, ви думаєте, вони? Обидвi у Варшавi. I навряд чи сюди повернуться. Так, я маю якусь технiку для господарювання i поки що не втратив сил для роботи. Але хiба надовго їх вистачить? Польський землевласник це не американський фермер, який усiм забезпечений i якого багато в чому пiдтримує держава. А в нас? Мабуть, як i у вас. Але не буду про це теревенити. Ви ж кореспонденти…
На ту хвилину з хати вийшла господиня. Вона винесла у хустинцi кiлька пирогiв.
– Ще гарячi: тiльки з печi.
Я подякував за гостину й за ту увагу, яку менi придiлили, особливо ж за можливiсть поспiлкуватися з ними тими, хто памятав i знав сiмю, в якiй народився i зростав мiй батько. Наше прощання прискорили першi краплi дощу, якi перейшли у справжню зливу…
На Волинь, у рiдний Романiв, я приїхав одразу пiсля цiєї туристичної мандрiвки. Ясно, що квiнтесенцiєю спогадiв про неї була докладна, пiдкрiплена фотознiмками, розповiдь про поїздку в Стенятин (про неї я батька не попереджав хотiв, щоб це стало для нього приємним сюрпризом). Батько вислухав мене з помiтним хвилюванням. Потiм вiн розмочив у молоцi зачерствiлий пирiг, спечений панi Легоцькою з хлiба землi його дитинства вiн виявився для батька найдорожчим подарунком iз привезених мною.
Але коли я завершив свою розповiдь про поїздку в Стенятин, котрою я, чого там приховувати, пишався, батько раптом задав менi абсолютно несподiване запитання:
– I ти не побоявся туди поїхати?
КОЛИ ЛЯКАЮТЬ НАВІТЬ СПОГАДИ
Страх. Перед чим? Звiдки? Чого боятися? Я був щиро здивований. Почав щось говорити про те, що зараз 1979-й рiк, що вiйна вже далеке минуле, що з Польщею ми надiйнi союзники, в одному соцiалiстичному таборi, за одним щитом Варшавського договору.
Тато вислухав цю мою розлогу лекцiю i сказав:
– А менi б туди їхати було страшно… Ти ж не знаєш, що ми там пережили. Навiть згадувати не хочу.
Вiн i того разу ухилився вiд спогадiв. Видно, були вони для нього надто болючими. Та ще й, мабуть, не хотiв травмувати мою психiку. А я не наполiг. I зараз про це, щиро кажучи, жалкую, бо дуже б хотiлося сьогоднi, в новітніх часах, бiльше знати про життя батькiв, у чиїх долях вiддзеркалилися кривавi вiдблиски пережитих ними часiв.
Звiдки, примiром, у мого батька той невивiтрений десятилiттями страх? Чому його лякала навiть думка про вiдвiдання його рiдного села, де минуло дитинство i юнiсть найкраща для нього пора? I чому вiн не хотiв про це згадувати? Зараз, пiсля того, як вiдвертiше заговорили про минуле, зокрема й про Волинську трагедiю, коли вiдкрились архiви i ця трагедiя заговорила мовою документiв, вiд яких кров холоне в жилах, менi став більше зрозумiлий той батькiв страх i його причини. Ще бiльше вiн став зрозумiлим менi, коли мiй рiдний брат Юрiй, професор iсторичного факультету Київського нацiонального унiверситету iменi Т. Г. Шевченка, пiдготував на основi архiвних матерiалiв монографiю i докторську дисертацiю про тi часи на захiдноукраїнських землях, один з окремих роздiлiв свого грунтовного дослiдження присвятивши українсько-польському конфлiкту i, як одному з його наслiдкiв, переселенню сотень тисяч людей: українцiв з територiї нинiшньої Польщi, а полякiв iз Захiдної України. У брата на тi подiї погляд вченого-iсторика, вiн оперує неспростовними документами, вбивчими фактами, жахливими цифрами людських втрат, покалiчених доль. Мої ж замiтки це спостереження i враження журналiста.
Я прочитав про Волинську трагедiю багато лiтератури i наукової, i публiцистичної, i мемуарної. Що ж запалило бiкфордiв шнур, який призвiв до фатального вибуху пристрастей, до кривавої драми. У кожного щодо цього свої аргументи, висновки i оцiнки, в обох сторiн конфлiкту свiй погляд на нього i своя правда.
Не збираюсь нi з ким полемiзувати. Передi мною драма життя моїх батькiв, яку я намагаюся сьогоднi, з вiдстанi десятилiть, з висоти нинiшнiх знань про цi подiї, збагнути i осмислити.
Вернуся подумки ще раз у Стенятин. Невелике село, яке жило до минулої вiйни мирним селянським життям. Входило до Грубешiвського повiту. Мiй однокурсник, доктор iсторичних наук Володимир Сергiйчук у своїй монографiї Етнiчнi українськi землi дослiдив нацiональний склад Холмщини, до якої належав Грубешiвський повiт. У ньому, за станом на початок ХХ столiття, жило 75 вiдсоткiв українцiв, 10 полякiв, 4 вiдсотка євреїв. Приблизно таке ж спiввiдношення було i в iнших повiтах Холмщини. I не лише Холмщини, а й Пiдляшшя, Берестейщини. Отже, це були справдi етнiчнi українськi землi. Українцi в них явно переважали. Що й не дивно. Адже ще до становлення Польщi це була захiдна частина Київської Русi, а в роки татаро-монгольської навали князь, а згодом король Данило Галицький очолював тут могутнє Галицько-Волинське князiвство, яке продовжило в тих надскладних умовах державницькi традицiї Київської Русi, стало одним з тих регiонiв, де формувалось українство як нацiя. Вiд того ж Стенятина до Володимира, столицi князiвства, кiлька десяткiв кiлометрiв. Тiльки в чотирнадцятому столiттi, пiсля чвар i мiжусобиць спадкоємцiв престолу Данила Галицького, їхньої неспроможностi хоча б зберегти надбане й зiбране ним, цими землями заволодiла Литва, а вже потiм, на рубежi ХIV i ХV столiть, Польща.
Але i в тi, i в пiзнiшi часи бiльшiсть населення цих країн складали українцi, якi сповiдували православну вiру, свято зберiгали, передаючи з поколiння в поколiння, українську мову, нацiональнi звичаї i традицiї. Не змiнили це нi три подiли Польщi мiж Росiєю, Австро-Угорщиною та Нiмеччиною (Волинь i Холмщина вiдiйшли до Росiйської iмперiї), нi вiдновлення Польщi як держави пiсля революцiї 1917 року, (за Ризьким договором і за наполяганням країн-переможниць Волинь, як i Галичину, передали Польщi). Українцi залишились тут домiнуючою нацiєю, i недалекогляднi спроби деяких польських полiтикiв здiйснити пацифiкацiю (умиротворення, ополячення) українського населення були марними i тiльки загострювали ситуацiю, спричиняли протести, навiть теракти, активiзацiю просвiтянського руху i змiцнення органiзацiї українських нацiоналiстiв.
Але найбiльше збурення викликала Друга свiтова вiйна, особливо її завершальний етап. Пiдписаний за вiсiм днiв до її початку сумнозвiсний пакт Молотова-Рiббентропа призвiв до втрати Польщею державностi, до новiтнього її подiлу. Менше як за три тижнi, починаючи з 1 вересня 1939 року, все було завершено: вiйська обох дружнiх мiлiтарних держав Радянського Союзу i Нiмеччини зупинились у Волинському краї на Захiдному Бузi, i Холмщина, а отже й Стенятин потрапили пiд гiтлерiвську окупацiю. Певний час, навiть пiсля того, як iз стратегiчних союзникiв СРСР i Нiмеччина перетворились на запеклих ворогiв i мiж ними почалася кровопролитна вiйна, у мiстах i селах Волинi й Холмщини зберiгався відносний мир i спокiй (той же поляк Легоцький мiг залицятися до українки Марiї, батькової сестри, i навiть думати про одруження на нiй).
Але згодом у вiйнi наступив перелом, пiд ударами й натиском Червоної Армiї нiмецькi вiйська почали вiдступати. Фронт невмолимо наближався до Захiдної України. Ось тодi й спалахнув на захiдноукраїнських землях, передусiм на Волинi, кровопролитний конфлiкт. На його вiстрi, з одного боку, українського, була ОУН-УПА, з другого, польського, Армiя Крайова. Одна сторона, виборюючи самостiйнiсть України, вiдстоювала приналежнiсть до неї волинських земель, iнша наполягала на тому, що вони мають увiйти до повоєнної Польщi. Згадались i були кинутi у вогнище мiжнацiонального протиборства колишнi взаємнi кривди. Пiдiгрiтi полiтиками емоцiї взяли гору над здоровим глуздом. Українськi i польськi сiмї iз добрих чи, принаймнi, терпимих один до одного сусiдiв перетворилися на непримиренних ворогiв. Вулиця пiшла на вулицю, польськi села на українськi, i навпаки. Створювались загони самооборони, запалали селянськi хати, школи, церкви i костьоли. Гинули люди. Сотнi, тисячi людей. Пiк цього кровопролитного конфлiкту припав на лiто 1943 року. Гiтлерiвцi не тiльки його не гасили, а й намагалися пiдтримати, роздмухати. Адже вiн iстотно послаблював опiр їхньому окупацiйному режиму.
Стенятин, як i навколишнi села, не оминула ця жахлива бойня. В одному з них вояки Армiї Крайової зiгнали сiмдесят українцiв у православну церкву i пiдпалили її. Тих, хто намагався вирватися з цього пекла, розстрiлювали.
– Те, що трапилося, навiть у найстрашнiшому снi не присниться, сказала нещодавно менi наша романiвська сусiдка тiтка Надiя, теж, як i батько, переселенка (вона жила в селi Телятин за десяток кiлометрiв вiд Стенятина). Людей рiзали, душили, живими кидали в колодязi. Знищували цiлими сiмями, не милували нi дiтей, нi старих. Менi й зараз страшно, як згадую, що нам тодi довелось пережити…
Але це потрясiння для українцiв за Захiдним Бугом виявилося не останнiм. Восени 1944 року для них почалася iнша трагедiя переселенська. Сталiнська гвардiя, як i сам великий вождь, вирiшувала проблеми окремих людей i цiлих народiв швидко, масштабно i радикально. Законфлiктували мiж собою українцi i поляки на Волинi? Значить їх треба розвести, розселити. Полякiв з України переселити в Польщу, а українцiв з територiї Польщi в Україну. I жодних проблем!
Нiкого з органiзаторiв цiєї цинiчної акцiї не хвилювало, що переживатиме селянин, викинутий з рiдної хати, iз землi, в яку вкладено кошти, праця, сили не одного поколiння родини. Якi можуть бути сумнiви i сентименти, коли прийнято рiшення i дано наказ. Його не обговорюють, а виконують!
Операцiя переселення почалася сімдесят пять років тому, у вересні жовтні 1944 року i мала завершитися до 15 грудня того ж року. Але виконання її у часi затяглося до червня 1946-го. Загалом у ходi здiйснення цього новiтнього великого переселення народiв за вольовим рiшенням вождя Й. Сталiна, з нинiшньої територiї Польщi в СРСР, переважно в захiдноукраїнськi областi, було вивезено близько півмільйона українцiв, у зворотному напрямi, близько 750 тисяч полякiв. Мiй батько з родиною потрапив у цей переселенський вир у лютому 1945 року.
Про переселення своєї сiмї батько, хоч i скупо, але дещо розповiв. Особливо про те, як їх у товарняку доставили на одну iз станцiй Миколаївської областi. Необроблених земель на пiвднi України через нестачу там робочої сили не бракувало. От i вирiшено було вiдразу розвязати двi проблеми: i забужан розселити, i пiвденноукраїнську цiлину пiдняти.
Але тут прибульцi раптом запротестували: їм, людям з лiсового краю, немилий був цей безлюдний i безлiсний степ. Нiхто, мабуть, не став би рахуватися з їхнiми протестами. Однак комусь iз переселенцiв прийшла думка звернутися з вiдповiдним проханням до Нiни Петрiвни Хрущової, дружини на той час першого секретаря ЦК КП (б) України. Чому саме до неї? Як виявилося, вона походила iз забузького краю.
I цей хiд спрацював. Переселенцiв повернули з Миколаївщини на північний захід України, у Волинську область, i висадили на станцiї Кiверцi, що пiд Луцьком. Кiлька десятків сiмей поселили в Романовi. Серед них i мого батька з його матiрю та сімєю сестри Марії.
РУБЦІ НА СЕРЦЯХ І В ПАМЯТІ
Як могло не боліти батькове серце, переживаючи ці жахіття? Як могли пережити переселенське горе сотні тисяч українців, позбавлених даху над головою, силоміць вигнаних з рідної землі безсердечними перекроювачами географічних карт і доль цілих країн і народів?
Для старшого покоління українців цього багатостраждального прикордоння то була не перша депортація. За тридцять років до неї, на початку Першої світової війни, понад триста тисяч жителів цього краю під виглядом порятунку від наступаючих військ Австро-Угорщини і Німеччини Росія вивезла далеко на схід, переважно в сибірські губернії. Майже третина вимушених біженців померла в дорозі, значна кількість осіла в тих краях і тільки невелика частина депортованих повернулася в рідну сторону.
І депортація 1944 1946 років теж виявилася для українського прикордоння не останньою. У квітні 1947 року польська влада почала сумнозвісну операцію «Вісла». За своєю суттю це була військово-політична операція, етнічна чистка. 150 тисяч українців, у тому числі вязнів концентраційного табору «Явожно», за лічені дні було силоміць вивезено на північно-західні землі Польщі. Наступного року майже десять тисяч українців примусово виселили з прикордонної смуги на підставі угоди про демаркацію радянсько-польського кордону. У 1951-ому 32 тисячі українців Західної Бойківщини були переселені у південні райони УРСР внаслідок угоди між СРСР і Польщею «Про обмін ділянками державних територій».
Ніхто в Україні не закликає сьогодні до перегяду існуючих кордонів і не береться слідувати прикладові північно-східного сусіда, який взявся знову перекроювати на свою користь географічну карту і приєднувати до своєї безмежної території ще й цілі регіони сусідів. Але в ці дні, повязані з 75-літтям початку найбільш масової депортації українців, ми маємо дати обєктивну і справедливу політико-правову оцінку цих трагічних подій, визнати нарешті статус депортованих. Для них це було б принаймні моральним усвідомленням того, що наша держава і суспільство памятають про ті великі, гіркі, драматичні поневіряння, яких вони зазнали.
Михайло Сорока
Джерело: УКРІНФОРМ
