Сьогодні незмінному виконавчому директору
Міжнародного громадського об”єднання
“Волинське братство”
ВАЛЕРІЮ ВАСИЛЬОВИЧУ ФЕНЮ
виповнилося б 60 років
Сьогодні його вітали б рідні, друзі, колеги, знайомі. Він почув би безліч теплих і щирих привітань, отримував би подарунки… Але вже 4 роки його не має на цім світі, так вирішила його доля.
А ми всі будемо пам”ятати його і наши спогади про нього будуть тим, про що ми могли б розповісти йому на його ювілеї…
Валерій Васильович Фень для волинського земляцтва був тією людиною, яка мала втілити у життя ідею ініціативної групи створення об”єднання волинян у місті Києві, і практично запустити в життя механізм діяльності новоствореної спільноти. А це набуття юридичного статусу організації, пошук та залучення членів земляцтва, визначення основних напрямків діяльності тощо. Всі ці завдання він успішно виконав І весь цей час Валерій Васильович був його незмінним виконавчим директором, і не міг не залишити після себе багато добрих справ.
А результатом цих справ стало те, що «Волинське братство» є одним з кращих серед інших земляцтв у м. Києві. Воно дієве, воно розвивається, воно згуртоване, тому що з самого початку був закладений міцний фундамент. Так, фундамент і в прямому сенсі, бо оформити документацію на приміщення, яке придбало земляцтво, це завжди було і є великою морокою. Паперів багато і до кожного папірця, як кажуть, потрібно було “прив”язати ніжки” так, його, Валерія Васильовича. Але й ці питання вирішувались. За його участі та під його контролем відбулись і перші ремонти та облаштування нашого приміщення.
Звичайно, Валерій Васильович мав належну підтримку і керівництва, і Ради земляцтва, і його членів. Але якби не було ініціативи, бажання діяти, розвиватись, то ніяких би успіхів не було. Навіть те, що він знав і пам”ятав усіх членів громади, свідчить про серйозне ставлення до своєї роботи. Об”ємні папки з акуратно підшитими згідно алфавіту анкетами членів земляцтва яскраве цьому свідчення. А громадська робота і базується на взаємодії, спілкуванні. У нашому об”єднанні з людьми різного віку, соціального статусу, політичних та релігійних уподобань. Валерій Фень легко знаходив порозуміння з людьми і вміло використовував їх здібності і можливості на користь земляцтва. Тому завжди успішно і на високому організаційному рівні проходили щорічні зібрання МГО “Волинське братство” та багато інших заходів.
Взагалі Валерій Фень був великим патріотом України, особливо, рідної Волині. Тому залюбки брав участь і організовував там різні заходи. За необхідності він напряму вирішував питання з керівниками та працівниками міських та обласних державних організацій.
З його легкої руки ми познайомились із самобутньою художницею з с. Хворостів Любомльського району Валентиною Михальською, долею якої опікуємося до цих пір.
Він з ентузіазмом сприйняв і підтримав ідею створення при волинському земляцтві жіночого клубу “Волинянка” у 2003 році і тим самим отримав значну підмогу у діяльності обєднання.
А ще, жодна поїздка на Волинь не обходилась без того, щоб по дорозі він не завітав до Цуманя, до рідної домівки, до мами, яку він до кінця свого життя любив і поважав.
Як виконавчий директор, Валерій Васильович гуртував не тільки своїх земляків, але й зміцнював міжземляцькі звязки. Його знали та поважали в усіх земляцтвах. Тому й дуже старався і переживав, коли організовувалась поїздка представників усіх земляцтв на Волинь. Все було продумане до дрібниць і поїздка в поліський край запамяталась її учасникам надовго. (фото).
Валерій Фень був великим патріотом МГО “Волинське братство”. Куди б його не запрошували і де б він не був, завжди відстоював його інтереси, а також інформував про нашу діяльність. Він був дуже задоволений, коли, нарешті, здійснилась його мрія почав працювати сайт земляцтва. А ще його прагненням було створення дієвого, потужного молодіжного крила об”єднання.
Багато справ за роки існування було зроблено ціла життєва епоха. Багато, мабуть, планувалось, мріялось. Та доля поставила крапку на житті, але кому у пам”яті про Валерія Васильовича Феня.
Жанна Шнуренко
“БІОГРАФІЯ ” – ВСЕ ЖИТТЯ В ОДНОМУ СЛОВІ
Народився 6 жовтня 1959 року у селищі міського типу Цумань. Його батько був майстром на деревообробному комбінаті, а мати все життя працювала акушеркою. В родині був найстаршою дитиною, мав молодших сестру Світлану та брата Віктора.
З дитинства захоплювався математикою, фізикою, та займався спортом, любив читати різні художні твори. В шкільному віці додатково займався в музичній школі (грав на баяні), самостійно опанував гру на бас-гітарі. Надалі в армії грав в вокально-інструментальному ансамблі.
Служив в ракетних військах, в будівельній військовій частині біля м. Вінниця (1983-1985 рр.). Отримав офіцерське звання «лейтенант», в той період познайомився з майбутньою дружиною.
Після армії закінчив аспірантуру в НАУ м. Києва та продовжив працювати викладачем. Згодом змінив декілька місць роботи, але скрізь знаходив однодумців та земляків, які підтримували та цінували його працю.
Трудову діяльність розпочав у 1977 р. як робітник під час практики на Київському заводі електронних та обчислювальних машин. По закінченні інституту працював майстром по будівництві в м. Ужгороді, упродовж 1983-1985 р – служба у Збройних силах.
1978 р. Львівський технікум промислової автоматики по спеціальності Електронно-обчислювальні машини. 1983р. Луцька філія Львівського політехнічного інституту по спеціальності Промислове та цивільне будівництво
У 1985 році поступив до аспірантури Київського інституту інженерів цивільної авіації. По закінченні аспірантури з 1989 р. по 2003 рік працював викладачем КІІЦА (сьогодні – Національний авіаційний університет), мав понад 20 наукових друкованих праць, авторське свідоцтво на винахід.
Все своє життя намагався просувати ідею патріотичного ставлення до батьківської землі: налагоджував контакти із волинянами у Києві та іноді навіть в інших країнах (Шотландія), організовував проекти з дослідження старовинної архітектури Волині (м. Луцьк), сприяв сталому розвитку волинської громади.
Мав нескінченну кількість друзів з різних областей України, завжди був готовий прийти комусь на допомогу по мірі своїх можливостей, у будь-якому колі спілкування користувався повагою як досвідчена людина. Дуже любив мандрувати, побував у всіх куточках України, мріяв мандрувати по світу, захоплювався вивченням англійської мови та з легкістю спілкувався з іноземцями при нагоді.
У сімї був турботливим люблячим батьком, вірним чоловіком, що на перше місце ставив саме свою родину. Намагався у сімї виховувати любов до української мови, історії та літератури. Вдома часто працював з деревом та майстрував меблі невеликого розміру, також приділяв левову частину уваги вихованню дочки. Вмів дати корисну пораду, ніколи не забував про власних матір і батька, і при нагоді часто їздив на Волинь до батьківського дому. Навіть проживши 30 років у Києві, відчував себе волинянином.
Олеся Фень
СПОГАДИ ПРО ВАЛЕРІЯ ФЕНЯ
Валерія Феня я вперше побачив на зустрічі керівників земляцтв України 19 вересня 2000 року, яка відбулася у новому офісі Луганського земляцтва.
Керівники земляцтв на цій зустрічі, яка заклала цеглини в розбудову нашої дружби, прийняли майже історичне рішення визначати координатора терміном на три місяці, що багато років виправдовує себе як ефективна форма спілкування і взаємодії між земляцтвами різних областей.
Це відразу відчув Валерій і зробив все можливе, щоб дати поширену інформацію про цю знаменну подію в газети «Свобода» та «Урядовий курєр».
До речі, «Урядовий курєр», завдячуючи тісним товариським стосункам і співпраці Валерія зі своїм земляком, головним редактором Михайлом Сорокою, за ці роки багато разів друкував матеріали про діяльність земляцтв України.
За ці роки 38 разів відбулася передача координаторства земляцтвам, які проводили спільні заходи, обмінювались досвідом роботи, знайомили з життям регіонів, з діяльністю свого земляцтва, тощо.
Здійснені за ці роки силами земляцтв виставки народної творчості, концерти професійних і самодіяльних колективів, виступи видатних діячів культури сприяють не лише популяризації культурних та історичних традицій тієї чи іншої території, а й поглибленню порозуміння між лісорубами Гуцульщини та шахтарями Донбасу, хліборобами Полтавщини та суднобудівниками Миколаївщини.
Треба віддати належне Валерію, який підхоплював все добре і прогресивне, і те, що було в інших земляцтвах, по краплині, як бджілка, вносив в роботу свого Волинського братства, яке за декілька років шанобливо ставлячись до інших земляцтв, сповідуючи повагу та доброзичливе відношення до земляків, стало одним із потужних в столиці.
Це сталося багато завдяки Миколі Григоровичу Жулинскому, Олександру Олександровичу Скіпальському, Данилу Марковичу Курдельчуку, першому керівнику земляцтва Сергію Володимировичу Шевчуку, якого волиняни в листопаді цього (2016) року вдруге обрали своїм керманичем, що є вперше в історії земляцького руху.
Знаковою для Валерія була поїздка із керівниками земляцтв до Закарпаття 6 жовтня 2002 року, де при відвідуванні Мукачевського дівочого монастиря сам настоятель освяченими іконами благословив його з нагоди 43-річчя. Як висловився після цього зворушливий Фень «Моє життя поділилося на дві частини: до цієї події і після».
Координаторство серед земляцтв дало можливість за ці роки керівникам земляцтв побувати майже в усіх областях, ознайомитись із чудовими історичними місцями нашої неньки України.
Дуже памятною є ділова та пізнавальна поїздка керівників земляцтв до Волині з 24 по 26 червня 2005 року, якою безпосередньо, як виконавчий директор, займався Валерій.
В ході поїздки відбулися зустрічі з керівництвом області, міст Луцька, Ковеля, Володимир-Волинського, Нововолинська, районних держадміністрацій.
Ознайомились з роботою Луцького автомобільного заводу, підприємства «Камо», державного розсадника лісових культур в селі Гаразджа.
Відвідали музеї Волинської ікони, історії сільського господарства Волині, волинської фауни Шацького лісового технікуму та військового музею.
Відбулися екскурсії до Святогірського Успіння Божої матері монастиря, замку Люберта, музею Лесі Українки в селі Колодяжне, меморіалу «Козацькі могили» у місті Берестечко.
Керівники земляцтв мали прекрасну нагоду кілька годин відпочити і поплавати в славетному озері Світязь.
Валерій брав активну участь майже в усіх заходах, що проводились земляцтвами в столиці, я не говорю вже про його кропітку (велику) роботу в своєму Волинському братстві. Інколи я дивувався, звідки він брав час, щоби брати участь у зборах, зустрічах і поїздках керівників земляцтв, засіданнях координаційного комітету та раді земляцтв, відвідувати творчі звіти областей, концерти, театральні спектаклі, виставки художників, яких тільки з 2001 року по 2007 рік відбулося більш ста двадцяти.
Валерій користувався великою повагою серед усіх земляцтв і своїх колег. Я памятаю, коли у 2005 році відбулося перше і останнє таємне голосування серед 54 керівників, їх заступників, генеральних і виконавчих директорів, на запитання, кого б Ви хотіли бачити у координаційній Раді земляцтв Валерій Фень посів почесне четверте місце.
Валерій гарно ставився до своєї дружини Тетяни, був добрим батьком для своєї донечки Олесі, яка радувала батьків та рідних гарними оцінками у школі, добре вчилася в університеті, який закінчила на відмінно.
І коли у мене у 2002 році народилася донечка Катруся, я запросив, а Валерій з вдячністю погодився стати її хрещеним батьком, і наша сімя за ці роки ні разу не пожалкувала за це рішення., бо такого хрещеного, як був Валерій треба пошукати!
Він завжди телефонував Катрусі цікавився її життям, успіхами в навчанні, сімями виїжджали на природу, ходили один до одного у гості, відвідували заходи, які проводило Волинське братство, щорічно зустрічались на днях народження дітей та дорослих.
І коли Катруся в червні 2015 року проводжала його в останню путь, після поховання на кладовищі, вона з гірким сумом сказала: «Такого хрещеного у мене вже ніколи не буде».
Світла пам’ять нашому Валерію Феню.
Тихонов Віктор Володимирович
засновник, генеральний директор
Луганського земляцтва,1999-2006 роки.
Президент ветеранів земляцького
руху України у м. Києві «ЗЕМЛЯКИ».
ПАМЯТІ ПОБРАТИМА
Відходять у вічність від нас побратими,
За ними сумує волинська земля
У засвіти вічні Душа Ваша лине
І память про Вас в наших душах, серцях.
7 червня 2015 р. відійшов у Вічність Валерій Васильович Фень. І не віриться, що останнього четверга кожного місяця вже не відкриються двері в наш офіс на Ярославовому Валу, і не зайде до кімнати, де традиційно збираються жінки клубу «Волинянка», «наш Фень». Київська громада волинян осиротіла, втративши вмілого керівника. Тільки тепер, коли серед нас немає цієї людини, хочеться оцінити той внесок, який вона зробила на посаді виконавчого директора МГО «Волинське братство». Це: оперативне вирішення безлічі організаційних питань; численні корисні адреси, контакти, які він акумулював; цікаві ініціативи; постійний звязок з Волинню, з відомими земляками, установами, навчальними і мистецькими закладами. Це висвітлення у пресі і на сторінках часопису «Волинь моя» актуальних питань діяльності земляцтва, її членів. Гортаючи літопис Братства, у якому скрупульозно, крок за кроком, Валерій Васильович фіксував усі події за кожний рік, що минув, бачиш, яка величезна робота проведена ним за період існування з 1999 року нашого земляцького Обєднання. Ми цінуємо його безпосередню допомогу, що була надана жіночому клубу «Волинянка» за минулі 12 років від часу його створення. А скільки цікавих, корисних справ ми здійснили разом! Образ світлої, справедливої, ділової людини назавжди залишиться в наших серцях.
Ще раз висловлюємо наше глибоке і щире співчуття родині й близьким нашого незабутнього Побратима. Вічная і світлая йому память!
Жінки клубу «Волинянка»
ДУЕТ «ДВІ ГАННУСІ» ЗГАДУЮТЬ
Людина, котра відійшла у вічність, зазвичай згадувати потрібно легко, радісно, з любовю і пошаною. Отак і згадується нами Валерій Васильович Фень.
Вперше ми побачили його у Палаці культури «Україна», 1999 року. Після концерту-звіту майстрів мистецтв та художніх колективів Волинської області ми, волинські кияни, писали заяви про бажання стати членами МГО «Волинське братство». А розпоряджався цим високий чоловік з уважним поглядом карих очей.
Ми з Ганною Ярмолюк вже давно були знайомі, бо співали разом у хорі «Київпастрансу», та з легкої руки Валерія Васильовича почали співати дуетом. Він нам і назву придумав: «Дві Ганнусі». Наш дует часто представляв МГО «Волинське братство» на численних конкурсах і фестивалях. Ми брали участь в усіх концертах під час святкування чергових річниць обєднання, урочисто вітали з ювілеями славетних земляків.
«Дівчата, а чи могли б ви..?», «Будь ласка, дуже важливо!», «Я вас прошу» ввічливо, культурно, ми б сказали, шляхетно просив Валерій Васильович і відмовити йому було неможливо. Та що там говорити, ми з радістю зголошувались «допомогти», «виручити».
Найбільше запамяталося, мабуть, його вміння заохотити до співпраці, вселити надію на успіх, щиро радіти нашим творчим здобуткам.
Кожного разу, беручи до рук збірки «Волинь моя», ми добрим словом згадуємо Валерія Васильовича. Він, ретельно занотовуючи всі події і, створивши «Хронологію життєдіяльності МГО «Волинське братство», залишив неоціненний добрий слід на землі.
Низький уклін Вашому імені і вічна память, незабутній Валерію Васильовичу
Ганна Маковська,
Ганна Ярмолюк
СПОГАД ПРО ВАЛЕРІЯ ВАСИЛЬОВИЧА ФЕНЯ
Ми познайомились у «Волинському братстві», а коли переїхали на Ярославів вал, я залишилась добровільним секретарем. За час роботи познайомились краще.
Під час роботи над гендерним проектом і поїздками на Волинь ми заїжджали в Цумань до батьків Валерія Васильовича. Мама вважала нас теж своїми, бо ми ж приїхали з її сином. Мене захоплювала його безмежна любов до мами, дочки і захоплення технічними науками. У вільний час (хоча і не так часто) ми розмовляли на різні теми і збагачували одне одного знаннями. Я знайомила його з новинками харчової промисловості (бальзамами, винами). Бальзам «Український орнамент» гідно оцінили побратими Валерія Васильовича.
Ще він дуже любив життя в усіх його проявах, любив сміятися, веселитися, а всі болі і прикрощі ховав у потаємні куточки душі. Мені було просто з ним, не дивлячись на різницю у віці. Я тішуся тим, що така людина трапилась на моєму життєвому шляху. Шкода, що залишились лише світлі спогади
Даніна ШУРХАЛ
ТЕПЕР МИ ОСИРОТІЛИ
Пригадую свою першу зустріч з Валерієм Васильовичем
Високий гарний чоловік з густими чорними вусами і широкою щирою усмішкою на вустах, навколо нього багато привабливих, дівчат, жінок
Вітається чемно і всіх запрошує до зали тут зібрались волиняни. Це перша зустріч, а потім були не лише зустрічі, а й спільна праця, плани
Він любив співробітничати з нами, залучав до кожної справи наше волинське жіноцтво, довіряв, доручав представляти нам «Волинське братство». Якось Валерій Васильович запропонував встановити звязки з Любомирою Бойчишин, номінанткою на Нобелевську премію Миру 2005 року, головою правління Інформаційно-реабілітаційного центру по роботі з жінками з обмеженими фізичними можливостями і матерями дітей інвалідів. Я розповіла, як Братство опікується талановитими волинянами-інвалідами: художницею Валентиною Михальською, поетесою Оленою Харитонюк, родиною Махонюків, як популяризує їхню творчість і надає необхідну допомогу. Ми підтримували з центром «Любомира» теплі ділові стосунки, але 2011 року його керівника не стало.
Валерій Васильович по-справжньому любив нашу «Волинянку» В останній четвер кожного місяця, він усіх нас обдаровував своєю щирою посмішкою, радів зустрічам, ділився наболілим, разом з нами переймався спільними проблемами, і, як мені здається, десь там, глибоко в середині душі, щиро заздрив, що ми, волинянки, вміємо так організуватись і в роботі, і в дозвіллі
А також ще дуже нас любив Данило Маркович Жаль, щиро жаль і дуже боляче, що так рано відлетіли наші «журавлі» у вічність. Ми всі чогось прагнули від них, потребували: чи то участі, чи то поради, чи просто телефонної розмови, вірили, надіялись, розраховували, мріяли
А тепер ми осиротіли. І нашим дорогим незабутнім побратимам від нас потрібна лишень щира молитва і світла память, і продовження їхніх гарних справ
Людмила Баннікова
МИ ВАС ПАМЯТАЄМО
Як мудро хтось сказав, що цінуємо все лише тоді, коли втрачаємо. Я з Валерієм Васильовичем Феньом познайомилась, як потрапила до жіночого клубу Волинянка. Згадати, як складались наші відносини за чотирнадцять років, труднувато, але те, що в памяті залишилось, тепер оцінюю зовсім по-іншому. Тоді все це сприймалось, як звичайні життєві будні. Не раз Валерій Васильович особисто запрошував прибирати нашу волинську хату і територію біля неї в музеї Пирогово, і лише зараз розумію, що Валерій Васильович до нас, старшого покоління: Аліції Юліанівни Длужевської , Галини Григорівни Скопіченко (нині покійної) і мене ставився з особливою повагою.
Як приємно було, коли на одному із заходів в музеї літератури міста Києва, нам Валерій Васильович подякував за участь у підтримці цього заходу, і в цілому, за активну участь в роботі волинського земляцтва, і вручив нам дуже несподівані, гарно оформлені фотографії, про які ми нічого не знали.
З теплотою згадую, коли Валерій Васильович на моє 70-річчя дуже щиро привітав мене, сказав такі слова, що зворушили мене і мою сімю, і подарував 6 книг альманаху «Волинь моя». Це дуже дорогий подарунок. В мене четверо онуків, хочу, щоб залишився спогад про нашу казково прекрасну Волинь.
І в цей вечір Валерій Васильович залишився з нами. Бо на всі інші засідання жіночого клубу Волинянка він заходив ненадовго, вітався з нами і, якщо було якесь повідомлення, то озвучував його. Як нам тепер не вистачає його присутності і уваги!
А як ми всі звикли до щорічного письмового привітання, з Новим Роком і Різдвом Христовим, а також Воскресінням Господнім! А не стало Валерія Васильовича, і ніхто вже нас не вітає
Також з душевною теплотою згадую, що Валерій Васильович на свій День народження, в числі багатьох керівників земляцтв, друзів, учасниць клубу Волинянка запрошував і нас, старше покоління. Відмічали цей захід завжди в приміщенні нашого земляцтва. Одного разу, через кілька днів після святкування його Дня народження, я по якомусь питанню зайшла в кабінет до Валерія Васильовича, і була приємно вражена і здивована. На видному місці стояв один мій скромний букет, подарований йому на його День Народження. Валерій Васильович помітив моє здивування і пояснив, що всі інші букети (а вони були розкішні з дорогих квітів) роздав дівчатам, які йому допомагали в проведенні вечора, і своїм рідним. А мої квіти залишив лиш тому, що вони йому нагадують Волинь, рідну хату і його маму. А я, підбираючи ті квіти на своїй дачі, так і задумувала, щоб вони нагадували тепло рідного дому. Там була калина і всі прості, але милі з дитинства, квіти.
Валерій Васильович дуже тепло відзивався про свою маму. Тоді він сказав, що хоч як гарно його вітали колеги по роботі, друзі і всі запрошені, але вдома, в мами, йому найкраще відзначати свій День народження.
Як передчасно, Валерій Васильович, Ви покинули цей світ! Хай Ваша душа знайде там спокій Ми всі цього бажаємо
Галина ПРИЙОМСЬКА
У НЬОГО БУЛО БАГАТО МРІЙ
Як давно це було, і, водночас, здається, ніби вчора, коли ініціативна групи авторитетних особистостей, які народилися у Лесиному краї, вирішила обєднати волинян, що мешкають у столиці, в потужну громаду, давшии їй назву «Волинське братство». Скільки зроблено з тієї пори, скільки пережито! Скільки води спливло в моря – океани! А з нею пішли у за світи і наші побратими – достойники, фундатори Братства, залишивши по собі непроминущу світлу память у своїх нащадках і добрих справах. Згадаймо їх поіменно: Д. М. КУРДЕЛЬЧУК, Є. СВЕРСТЮК, В. В.ФЕНЬ.
Напрямки роботи Валерія Феня у Братстві були багатогранними й масштабними. Він не обмежувався вирішенням тільки внутрішньоземляцьких питань, а намагався розширити свою діяльність за його межі. Дивувала його працездатність: жінки Клубу неодноразово бачили, коли після чергового зібрання пізно увечері вони йшли додому, в його офісі ще горіло світло, а біля підїзду стояло авто. Тільки – но я стала членом земляцтва, хотілося зробити щось корисне для волинської громади і всіляко її популяризувати. На мою пропозицію виступити у пресі з розповіддю про МГО «Волинське братство» Валерій Васильович одразу відгукнувся і незабаром його матеріал вийшов у спецвипуску «Знайомтесь Волинь» у тижневику «Краєзнавство. Географія. Туризм» (№20, травень 2000 р.), з яким я тоді співпрацювала. У статті автор конкретно і змістовно написав про створену в Києві у серпні 1999 р. волинську громаду, її мету, склад, структуру, основні завдання; як за короткий час існування за її участю відбулося чимало цікавих зустрічей і творчих вечорів, взято шефство над Музеєм Лесі Українки у Києві, організовано відкриття – презентацію Музею українського війська та техніки Волинської філії Центрального музею збройних сил України. Передбачалося також видання часопису земляцтва і підготовку ВЕБ сторінки в Інтернеті. В. В. Фень планував провести Дні Волині в Україні та зарубіжжі, організувати різноманітні виставки й конференції, сприяти роботі в галузі туризму і здійснити чимало інших справ. 2003 року Валерій Васильович запропонував мені вступити до жіночого клубу «Волинянка», який був створений в земляцтві, за що я йому щиро вдячна.
Валерій Фень дбав, хвилювався, докладав зусиль, щоб наше земляцтво серед інших було достойно представлене під час заходів до Дня Києва, річних зібрань волинян або спільних святкувань Днів громадських організацій у столиці. З цією метою запрошував з Волині художників, майстрів, артистів, фольклорні гурти. Пишався досягненнями області, яка привозила виставки, вистави, новинки художньої літератури; брала участь у творчих звітах в Палаці «Україна».
Виконавчий директор Братства був міцним стрижнем, на ньому трималася уся будова обєднання, координувалися звязки з районами, навчальними, клубними закладами, мистецькими установами області, столиці і навіть Міжнародними організаціями. Як істинний патріот і щирий Син Волині, він опікувався рідним краєм, його історією, культурою, збереженням архітектурних та духовних памяток, намагався втілити різноманітні креативні плани. Багато чого йому вдалося здійснити, щось не встиг завадила підступна хвороба, яка вкоротила життя.
Маючи освіту архітектора, у нього боліла душа за занедбані святині й унікальну природу Волині. Використовуючи потенціал та можливості МГО «Волинське братства» і, маючи благородну мету повернути первісний вигляд храму, він виступив з ініціативою розробити проект відродження Церкви Воздвиження Чесного Хреста в межах Луцького історико – культурного заповідника «Старе місто», у крипті якого серед багатьох відомих діячів української історії та культури знайшла вічний спокій і славетна донька Волині Галшка Гулевичівна. Цікаву ідею було схвалено, отримано фінансову підтримку грант від Канадського фонду співробітництва між урядами Канади та України, і Валерій Фень став менеджером проекту. Про історію руйнування і друге народження церкви я написала статтю, яка у березні 2001 року була опублікована в тижневику «Краєзнавство. Географія. Туризм». Мрія Валерія Васильовича збулася. Сьогодні відроджена волинська перлина сяє над містом золотими банями і хрестами храму. І сюди, до своїх земляків, мабуть, навідується душа нашого незабутнього побратима, бо святе ніколи не зникає без сліду.
Ольга РУТКОВСЬКА
