«П’ята колона» діє і на Волині?!

Перебуваючи у Києві на зібранні Міжнародної громадської організації «Волинське братство», президентом якого у свій час був і Олександр Скіпальський, домовився про інтерв’ю для «Волинської газети». І ось домовленість реалізовано!                       

 – Шановний Олександре Олександровичу, волиняни знають вас як справжнього українського патріота, якому болить  і повсякчас боліла душа за долю держави. Сьогодні ні для кого не є великим секретом, що у спецслужбах, до яких належали і ви, не дуже довіряли вихідцям із західних областей України, тож вони не просувалися службовими східцями угору. А ви – просувалися! Чим пояснити подібну ситуацію?

– Час робив свою справу. Безумовно, якби я не оформлявся у 1963 р. у прикордонне училище в Караганді (Казахстан), бо я уже встиг закінчити технічне училище, волинське КГБ мене не пропустило б у «компетентні органи». А казахам (пригадую, був такий майор Косінов, то для нього Україна була однакова, що Донецька, що Волинська області) було байдуже до нашої специфіки, тож у результаті спеціальної перевірки вони пропустили мене для вступу у прикордонне училище. Але коли через рік я приїхав на Волинь до батьків, то дуже багато моїх земляків дивувалися, як так мені вдалося. Бо до 1961 року існували неофіційні обмеження, які забороняли, наприклад, прикордонникам одружуватися з дівчатами з Західної України, родини яких могли мати зв’язки з націоналістами. Це компрометувало будь-якого офіцера військових чи силових структур, якого могли запросто звільнити зі служби. Можливо, ті обмеження не були такі радикальні як за сталінських часів, але вони існували. Національна політика, як відомо, не зажди була однозначно рівною для всіх. У 1987 р. я зіткнувся з дивним фактом у середовищі КГБ: вихідців із Західної України, якщо не на офіційному рівні, то на побутовому, називали бандерівцями. Що це значило у той час, пояснювати не варто. Так що ліпше було казати, що ти з Донецька, ніж із Волині. Звичайно, це впливало на підбір та розстановку кадрів. На службу у КГБ брали, в основному, дітей чи онуків, батьки яких були вихідцями Східної чи Центральної України або інших регіонів Союзу, і які приїжджали у західні області «зміцнювати» тут радянську владу.  Ключові пости в більшості діставалися росіянам. Така тенденція була. Місцевим кадрам, які добре знали обстановку, не вельми довіряли. Рано чи пізно вони могли захищати національні інтереси. Радянській владі, яка наслідувала традиції російської імперії, це було не вигідно.  

– Пане генерале, у свій час ви доклали чимало талану та зусиль, затратили чимало часу, аби Українська держава мала власну військову контррозвідку. За логікою, вам би її і очолювати, але сталося зовсім по-іншому. Якщо не секрет, то чому чи кому стали неугодні з челяді «царському двору»?

– З прийняттям у 1990 р. Декларації про державний суверенітет України посилалася зовнішня загроза. Ми, фахівці, про це знали. У мене є документ з 1992 року – це доповідна керівнику СБУ Євгену Марчуку і міністру оборони Костянтину Морозову про вирогідність російської агресії через ситуацію на Донбасі та рекомендації щодо зміцнення військового контингенту. Я пропонував розмістити там цілий військовий корпус, аби нормалізувати у майбутньому ситуацію. На жаль, це не було реалізовано. Сьогодні багато так званих політиків, які перебували на ключових посадах при Кучмі, Ющенку, Януковичу самі нічого не зробили для зміцнення безпеки та обороноздатності країни, зате звинувачують міфічно усіх, що розвалили армію. Та ніхто нічого не розвалював! Її просто не створили, розікрали все, що можна було… Розкрадали, починаючи з 1991 р. Я, як член Спілки офіцерів України, разом із цією організацією робили усе, щоб зберегти те, що лишилося у спадок від радянської армії, щоб це використати для озброєння і т. д. На жаль, керівництво держави того курсу не підтримувало. Навпаки, сприяло розкраданню і розпродажу озброєння. Наша організація зробила дуже багато, оскільки вона була основою і законодавчою базою Збройних сил України та Служби безпеки. Фактично Служба безпеки та військова контррозвідка були створені на підставі прийнятої Верховною Радою постанови від 25 вересня 1991 р. У ній записано: ліквідувати КДБ УРСР і створити Службу національної безпеки та Військову контррозвідку. Це було ініційовано Спілкою офіцерів України. Пізніше деякі керівники цього відомства з незрозумілих причин у 1992 р. змістили дату створення СБУ на 25 березня. Відбулася звичайнісінька маніпуляція. Насправді, ще раз уточнюю, що СБУ і військова контррозвідка були створені на підставі постанови Верховної Ради №225 від 25 вересня 1991 р.

– Чому контррозвідка не спрацювала на випередження військової агресії Росії?

– Вона спрацювала, але просто не досягла переможного успіху, оскільки вище керівництво держави не прислуховувалося до її рекомендацій і робило цілу низку помилок. Починаючи з політичних, коли акцент небезпеки був зміщений у бік кримських татар, а підтримувалася російська присутність. Так все наростало й наростало до критичної маси. Потім порушили принцип територіальності. З ініціативи деяких міністрів оборони прийняли рішення призов у війська проводити виключно з місцевого населення. Мотивувалося це тим, що менше коштів треба буде витрачати на житло. Така ситуація була і в Криму, де в СБУ, Збройні сили та міліцію набирали місцевих. Тому лише незначна частина офіцерів під час окупації півострова росіянами змогла виїхати на материкову Україну. Більшість лишилася з родинами. Додам іще. Я особисто перебуваючи в 2007 р. у Донецьку, віддавав розпорядження підготувати до мінування відому артемівську шахту, де зберігалося десятки тисяч одиниць трофейного озброєння. Розвиток подій прогнозувався. Але тодішнє керівництво – ні пан Наливайченко, ні тим більше Ющенко та Балога, ні Рада безпеки та оборони, секретарем якої певний час був, і нинішній Президент Порошенко не слухали і не реагували на застереження з боку спецслужб. На додачу до всього привели до влади Януковича. А вже з його приходом  російські офіцери призначалися на українську військову службу та в СБУ – Соломатін, Лєбедєв… Уявіть собі, як можна було призначити на посаду міністра оборони Лєбедєва, який ще будучи в 1991 р. капітаном, відмовився приймати присягу на вірність України?!

– Парадоксальний факт!

– На превеликий жаль, така нікчемна кадрова політика була в державі. І вона не зачистила Авгієві конюшні і до сьогоднішнього дня. Відносно того, чому ми стали неугодні? До цієї категорії я себе не відношу. Тому що все життя я чесно боровся, як державник, за Україну. І угодний, не угодний – це термін не для мене. Знаю, що всіляко блокували моє службове зростання, мої призначення на ті чи інші посади і Росія, і її агентура, починаючи з таких персон як табачники, медведчуки та подібні їм інші. Вони шукали людей, які б їх влаштовували. А ми боролися і будемо боротися за нашу незалежну Україну, у тому числі і в сфері національної безпеки. Як я оцінюю нинішній стан названих інституцій? Безумовно, зміни є, оскільки ми стали жертвами через російську агресію. Ми хочемо, не хочемо, але захищатися мусимо. І готовність народу, добровольців, волонтерів до захисту, безумовно, відмобілізувало і, якоюсь мірою, саме життя зобов’язало керівництво держави звернути увагу і покращити ситуацію у Збройних силах. Хоча проблеми є. Ви, напевне, знаєте про перші дні війни з Росією, трагічні сторінки 51-ої Володимир-Волинської мехбригади, яку успішно захищає, приємно, що й ваш колишній колега, юрист Василь Нагорний – син відомого журналіста Олександра Нагорного. Погано тільки одне, що серед тих, хто формує військову політику, особливо військово-промислового комплексу, знаходяться такі люди, як депутат, голова комітету Пашинський, який стріляє в безневинну та неозброєну людину, яку система хоче зробити винною замість того, щоб судити самого Пашинського. Це дуже небезпечна тенденція! І дивно, що її суспільство ще терпить, у тому числі і волиняни. Мало того: мої земляки з кожним роком обирають усе гірших і гірших народних депутатів. Верховна Рада звертається до парламентарів усього світу, щоб визнати Росію агресором, а два ваші депутати від Волині – Мартиняк та Івахів – уникають голосувати, бо у них є бізнес. Для мене, як для волинянина, це вражаючі факти, і я вважаю, що волиняни, врешті-решт, повинні навчитися вибирати тих поводирів, які думають про державу, а не про те, як обібрати тих людей і ще більше збагатитися на своєму бізнесі. Ми повинні роз’яснювати людям, що за подачки, обіцянки не треба обирати ні в парламент, ні в інші ради. Так держава не будується.

– Ви були вхожі у всі високі кабінети, добре знали всіх Президентів, інших високопосадовців. Хто, на вашу думку, був справжнім патріотом, не на словах, а на ділі все робив для того, щоб Україна стала незалежною самостійною державою?

– Питання занадто категоричне для психології людини. Людська поведінка спроможна змінюватися. Вона формується від ситуації, від обставин. Однозначно відповісти важко. У кожного щось було позитивне та кожен із них мав недоліки, які це перекреслювали і не дають права назвати їх патріотами. Кожен на посаді президента робив такі вчинки, які у подальшому шкодили навіть їхній репутації. Тому, на превеликий жаль, я не можу сьогодні назвати жодного, хто не припускався помилок, хоча можна пригадати і певні успіхи. Леонід Кравчук намагався об’єднатися із Рухом, хотів призначити Прем’єр-міністром В’ячеслава Чорновола, але, знову-таки, втрутилася агентура, колишні деструктивні сили і не дали цього зробити. Це була історична помилка Руху. У Прибалтиці Ландсбергіс і Бразаускас знайшли можливість об’єднатися і, незважаючи на свої ідеологічні розбіжності, зміцнили Литву. А у нас стався розкол. До чого це призвело, добре видно сьогодні.   

– Чому після Помаранчевої революції Віктор Ющенко розсварився з Юлією Тимошенко, яка фактично привела його до влади? Для цього було якесь підґрунтя, підводні рифи, про які простому смертному знати не дано? А, може, тут свою роль зіграв конфлікт якихось інтересів?

– У мене є низка інтерв’ю, у яких я апелював і до Ющенка, і до Тимошенко, що ви, державні діячі, не робіть цього й цього, бо страждає Україна. Я навіть навів такий приклад, що ви, пане Ющенко, розкручуєте таку лійку на річці, що туди може втягнути усю нашу державу. За тим протистоянням просто прикро було спостерігати. Уявіть собі, вирішується питання про співпрацю України з НАТО, про можливість надання найкращого режиму вступу в Альянс, а Президент Ющенко напередодні зустрічі міністрів країн НАТО озвучує на весь світ, що його Прем’єр-міністр є агентом російських спецслужб! Яка Європа після цього може сприймати Україну? Оте недалекоглядне і непрофесійне протистояння і створювало відповідний імідж державі. Амбіції, боротьба за владу, жадоба добратися до неї затьмарювала їм розум.  

– У цьому контексті проситься і друге запитання: чи не та суперечка привела згодом до влади донецький клан на чолі з Віктором Януковичем, який згодом першим серед Президентів зрікся «престолу», про який мріяв, мабуть, ще за ґратами?

– Ющенко офіційно заявляв, що з Януковича можна зробити українського патріота, а з Тимошенко – неможливо. Ющенко під впливом окремих політиків (яких не буду згадувати, бо їх уже нема на цьому світі), переконував, що загравання з Януковичем буде корисним. Усі можуть пригадати проблему виборів «проти всіх», за що ми розплачуємося. А Янукович просто не розумів, чого хоче український народ.

– Ми багато наших негараздів відносили на рахунок попередників. Але після Революції гідності владу у свої руки (вірніше, її подарували ми всі разом отим особам!) взяли нові люди. Алезміни відбулися не в кращу, а в гіршу сторону! Чому так сталося, чому Президент, маючи величезну підтримку та довіру, перетворився на аутсайдера? Краще стало жити лише чиновникам та олігархам. Простий народ збіднів до крайнощів. Який вихід бачиться вам з тієї надскладної ситуації?

– Революцією гідності я можу назвати тільки події на Майдані, які, на жаль, закінчилися трагічно. Як тільки почався прихід у владу тих, хто сьогодні є, гідність закінчилася. Тому я б називав Майдан гідності. На жаль, ситуацією скористалися ті, які уже були у владі. Це ж вони разом з Януковичем, Ющенком, Кучмою працювали. Хтось був секретарем Ради безпеки, хтось був заступником, хтось був міністром. «Новий» Турчинов був головою СБУ, так узяв і знищив усі матеріали на російського ставленика Могілєвича. І всі вони випірнули з політичного небуття у результаті того, що народ скинув Януковича. Опинившись при владі, вони продовжують діяти, на жаль, не завжди правильно. Я нещодавно ознайомився (правда, не знаю, на скільки вони достовірні) з соціологічними дослідженнями, які провів центр Разумкова. Відсотки довіри людей до нинішньої влади мінімальні – 3, 4, 5 %. Народ збіднів. Це результат подвійної моралі олігархів і політичних шулерів при владі. Блискучі виступи, гарна риторика, а в дійсності продовжується пограбування та маніпуляції. Візьміть для прикладу парадокси із судовими розслідуваннями. Найкраще це виглядає на прикладі Насірова. Коли треба його оббілити, то заявляють, що він вніс колосальний вклад у затримання усіх інших злодюг з податкової… Коли спаплюжити – кажуть, що він сам чи не найбільший злодій! Усе це маніпуляції, за допомогою яких знову хочуть ввести в оману людей. Який вихід? Я прихильник лише Конституційного шляху. Це вибори, це позиція людей. Згідно з Конституцією народ має право на зміну влади. Він наймає владу на певний термін в особі певних людей, і тому народ повинен дозріти до того, щоб замінити негідників та пристосуванців у владі, які натягли на себе український національний одяг, але грабують свій народ і завдають йому не меншої шкоди, ніж чужинці у своїх мундирах.

– Війна з Росією, яку наша влада досі боязко називає «Антитерористичною операцією», забирає кращих патріотів. А тих, хто добровільно став на захист цілісності та незалежності, нерідко та ж держава, яку вони боронили, починає переслідувати. Такі приклади є і на Волині, зокрема, у Володимирі-Волинському досі під судовим слідством перебуває два десятки вчорашні воїнів…

– Про Володимир-Волинську бригаду я вже сказав раніше. Безумовно, шкода, що загинуло дуже багато патріотів, які були безкомпромісні, готові до самопожертви. Вони віддали своє життя за незалежну Україну. Перший кривавий внесок у захист України зробили добровольці, які взяли на себе важкий тягар, зірвали плани Путіна, який розраховував, що тут його скрізь зустрічатимуть із букетами квітів. Після цього, як я вже казав, підтягнулася армія, і ми вже сьогодні здатні захищати Україну, тим більше – з допомогою міжнародної спільноти. Та влада і тут робить помилку, продовжуючи роз’єднувати ветеранський і добровольчий рухи. Кожен командир того чи іншого загону створює якусь свою ветеранську організацію. Потрібна ідеологія об’єднання усіх в патріотичну організацію, яка акумулюватиме все краще і передаватиме його підростаючому поколінню.

– Олександре Олександровичу, ми повсякчас декларували, що будуємо громадянське суспільство. Але життя та практика діяльності органів виконавчої влади усе більше переконують, що щось не так у «нашому королівстві»: думка громадськості, здебільшого, ігнорується, її представників не дуже охоче сприймають на різного роду нарадах, чиновники запросто нехтують законами та правовими нормами. На місцях бал часто-густо править їхнє свавілля та самодурство, чинуші діють за принципом – кого хочу, того або караю, або милую.

– Відносно громадянського суспільства. Це дуже важливо, бо без його активності не обійтися. На жаль, в Україні це відбувається стихійно. У нас до 50 тис. різних громадських організацій. Громаду треба зміцнювати на місці, починаючи з кожного села. Старатися найти потужного лідера сільського, міського, районного, обласного рівнів, який би працював на людей і для людей, для розбудови і зміцнення громадянського суспільства.

– Українці народ терплячий, але, наскільки довго вистачить їм терпіння, сказати важко. Які ваші прогнози щодо подальшого розвитку економічної та політичної ситуації на найближчу перспективу?

– Український народ не тільки терплячий… Це специфічна нація, яка сформувалася протягом більше 25-27 поколінь, не маючи власного державного механізму. Нами, як правило, керували імперії – то російська, то польська, то інші. Тому ми пристосувалися деколи ховати голову в пісок і виглядати, коли загроза зникла. Терпіти, можливо, і потрібно, але потрібно і захищати себе, свої інтереси. Нам потрібно навчитися і брати приклади з тієї молоді, яка народилася уже при Незалежній Україні,  і яка віддає за неї своє життя і боронить її. Ідеали цих хлопців, героїзація їх – це одне з найважливіших завдань для нинішньої влади і для майбутніх поколінь. Думаю, що Україна вистоїть. Нелегко буде, непросто сьогодні відігнати від годівниці тих, хто привласнив собі і частину законодавчих прав, і привласнив силові структури, і т. д. Але довго біля корита вони не залишаться…

Користуючись нагодою,  хочу попросити вас, щоб обов’язково надрукували моє звернення до волинян: збережіть землю! Афера навколо землі, яку робить нинішня влада, є небезпечною не тільки в економічному плані, але й, у першу чергу, в сфері державної безпеки. Коли заберуть ліси, землю (а воно все буде продаватися під виглядом сільськогосподарських угідь), зникне ареал, зникне територія. Коли зникає територія, зникає можливість існування народу, нас із вами. Тому нікого не слухайте. Не можна продавати іноземним власникам, які приходитимуть сюди. Бо буде розвиватися не українська нація і культура, а та народність, представники якої цей ареал, цю землю скуплять. Ми на Волині вже переконалися, що принесла меліорація. Висушили не тільки болота, бо в окремих районах у криницях пропала вода, зникли деякі види рослинності та тваринного світу. Землею має володіти наш народ, і не треба його підбурювати та маніпулювати ним. Я повністю підтримую рух фермерів, позицію «Батьківщини», інших структур, які за заборону продажу землі. Це питання може розв’язати тільки всенародний референдум, і вирішити, розбазарювати нашу територію чи ні. У Канаді, де, ви знаєте, проживають і українці, більше 90 відсотків землі находиться у державній власності. А наші керманичі брешуть і хочуть, щоб українці розвіялися у всьому світі. Колись мені під час дискусії одіозний Табачник сказав, що хай українці їдуть у Канаду, а ми тут нову Україну побудуємо. Отакі будівничі і прагнуть продати наше найбільше багатство. Не піддавайтеся на ці провокації! Жодна держава, яка думає про майбутнє, не стане продавати свою територію.

– Хто, на вашу думку, може сьогодні претендувати на гетьманську булаву і стати очільником усієї української громади? Чи поки що такого лідера нема?

– Нам хоча б обрати нормальний парламент, на зразок того, який був першого та другого скликання. Не шпану якусь, не бариг, а щоб були люди з задатками державних діячів, щоб усвідомлювали, що мають дбати про державу, а не про свої гаманці. Треба навчитися розбиратися в людях, щоб відрізняти брехню від правди…

– Що б ви побажали читачам нашого часопису, усім землякам-волинянам на рік нинішній і на майбутнє?

– Насамперед, зичу кращого життя! Хочу побажати, щоб Україна разом зі своїми сусідами стала цивілізованою, демократичною, європейською державою, була міцною, навчилася захищати свою землю, а наші спецслужби – гостро реагували на виклики і виявляли ворогів, яких у нас є достатньо. А також – боротися із зрадниками, із п’ятою колоною, яка існує, на жаль, і на Волині.

Розмовляв Володимир ПРИХОДЬКО. 

admin

See author's posts