Суворо – сумовитий погляд Тараса на портреті зустрічав кожного, хто заходив у мою батьківську хату. Збереглось в пам’яті, як він у нас з’явився. Із журналу «Радянська жінка» мама вирізала сторінку. В обрамленні рослинного орнаменту кольорове фото портрета Кобзаря на фоні Дніпра і «ланів широкополих». Тато приніс власноруч зроблену різьблену рамку зеленого кольору. Все мамине життя портрет був в обрамленні рушника. На домотканому полотні, яке від багаторічного прання стало білим, вилися два вінки чорно – червоних маків, розділених широким мереживом, теж зроблене маминими руками. У нашому селі таких узорів не вишивали. Такі рушники мама і її колега та сусідка (родом із Кіровоградщини) з «Радянської жінки» вишили для своїх Шевченків.
Великодні свята для мене в дитинстві починались з тієї миті, коли мама на свіжопобілену стіну вішала рамця з портретом Кобзаря і прикрашала накрохмаленим, аж твердим рушником. Я не бачила, щоб моя бабця щось читала, хоча грамоту знала. Та поетичне слово ТарасА (саме з наголосом на останньому складі вимовляла) почула від неї. Вона на пам’ять читала «Катерину», «Тополю», «І золотої й дорогої», «Мені тринадцятий минало» для сусідів, які сходились до Сьомчихи. Є такі люди в селах, до яких сходяться сусіди по неділях, просто погомоніти… . Коли я навчилася читати, вже мене просили на цих посиденьках читати «Кобзар». Ця книга була у вицвілій голубуватій тканинній обкладинці, листки жовтуваті, дрібний шрифт, 1949 року виданння. У нашій книжковій шафі він завжди стояв на верхній полиці! Пізніше мамі її учень Іван Куліш, на той час викладач Луцького музичного училища, якому не пробачила Радянська влада проукраїнських поглядів,подарував розкішне видання «Кобзаря»1967 року видання з підписом «… в знак глибокої вдячності та поваги…». Я милувалась цим подарунком, але читати Тараса чомусь хотілось по тому, старенькому, такому близькому… .
А ще ми довгими зимовими вечорами всією сім’єю слухали по радіо «Театр перед мікрофоном». Скільки раз звучала Шевченкова « Тополя» і «Назар Стодоля»! Звучали твори й інших авторів, але вони не запам’яталися. А ось ці… . Потріскує брикет в грубці, за вікном завірюха, звучить голос Наталії Ужвій… . За маминим звичаєм, всіх, хто заходить у мою квартиру, зустрічає портрет Тараса… Це чеканка на металі, не знаю автора роботи, але теж подарунок вже сивочолого учня моєму батькові. І вже не так давно я здійснила і мамину, й свою учнівську мрію: побувала в Моринцях, пройшла там, де почався шлях Генія, торкнулася колиски в його батьківській хаті…
Ліна ГУЛЮК, клуб «Волинянка»
