9 березня 2015 року відзначаємо 201 річницю від дня народження нашого Генія.
Шевченко на Майдані української свободи
(скорочено)
Тарас Шевченко у шоломі, за плечима респіратор, караючий гнівний погляд – таким побачили у цей відповідальний за долю України час, у рік 200 – літнього ювілею, нашого великого Поета, національного Генія і Пророка, художники Євромайдану. Бо такою є українська новітня історія, бо під час ювілейних святкувань Шевченко своїм словом і духом був з нами на великих і малих майданах і допоміг нам порвати кайдани. Таким він є і сьогодні. Таким буде завжди. І його безсмертна поезія залишиться актуальною на віки.
Від часу виходу у світ «Кобзаря» ні сучасне, ні минуле, ні прийдешнє України не можемо уявити без Тараса Шевченка, без його поетичної сили і духовної висоти. Ми піднімалися, зміцнювались, утверджувались як нація з невмирущими інвективами його розуму і серця. І ті, які в трагічні дні січня 2014 року впали від ворожої кулі чи нелюдських катувань, – найперші його діти. Ось стоїть проти чорної сили «Беркуту» білорус Михайло Жизневський, піднімається на колону спокійний безстрашний вірменин Сергій Нігоян і падає зі словами «Борітеся – поборете!». І хто знав, яка доля чекає випускника Львівськлї політехніки інтелектуала – патріота Юрія Вербицького? За час зимового повстання геройською смертю полягли в боротьбі за Україну сотні відважних повстанців.
А сьогодні в генах, у крові тисяч, мільйонів, хто вийшов на майдани України за честь, за гідність, за свою землю, за право, проти тиранії, свавілля, визиску, брехні, – пульсують слова великого Тараса:
Свою Україну любіть,
Любіть її… Во врем’я люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Творчість Шевченка, його постать стала наріжним каменем нашої національної будови. Для Шевченкової поезії домінантними були слова: Україна. Бог. Правда. Воля. Для нього вони стали не просто словами, а сутністю існування народу, його боротьби, болю, відчаю, доброти і шляхетності. Повторюючи за Шевченком ці високі слова, нас не може не вражати сила поетової думки, її проникненість у майбутнє, віра в прийдешнє України. Своїм духовним зором він бачив через століття, через віки:
Встане Україна,
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі.
У наші, особливо через недавні події на Євромайдані, надзвичайно загострено сприймається його знаменитий «Кавказ». Напевно, небагато у світовій літературі прикладів, щоб поетичний твір через століття був би таким актуальним і мав би таку життєствердну тираноборчу силу, як «Кавказ» Тараса Шевченка. Образ – символ нескореного Прометея, такий органічний в поемі, перейшов в культуру еллінів власне із кавказьких племен і став одним зі знаних світових міфів. Цей вічний Герой, як і звернення до «лицарів великих», стає бажанням перемоги добра над злом, ствердженням свободи як права людини на землі:
Борітеся – поборете,
Вам Бог помагає
За вас правда, за вас слава
І воля святая!..
Глибоко емоційний мотив переростає у загальний заклик проти тиранії, визиску, несправедливості.
Ці пророчі слова допомогли нам напередодні 200 – ліття Поета здійснити цей його святий заповіт.
Творчість Шевченка – національний код українців
(скорочено)
Для того, щоб жити і розвиватися, кожна нація мусить опиратися на духовні ідеали, які викристалізовуються впродовж її історичної ходи. Для українців духовною основою нації став Шевченко – ми не можемо уявити нашого життя без його могутнього «Реве та стогне Дніпр широкий», без світоглядних висот «А всім нам вкупі на землі єдиномисліє подай і братолюбіє пошли». Напередодні 200 – літнього ювілею Поета його духовна сила вела в смертельний бій лицарів свободи – героїв Небесної Сотні, що стало першим реальним кроком до нашої Свободи. Сьогодні у нових випробуваннях на Сході України з нами знову Шевченко, його дух і його слово.
Для кращого розуміння творчості Кобзаря, джерел, з яких вона живилася, варто глибше пізнати його добу, світ його друзів та опонентів. Багато таємниць творчої лабораторії Шевченка може розкрити знайомство з його поїздками в Україну: перша – 1843 р.; друга – 1845 – 47 рр., куди зі столичного Петербурга рвався молодечий дух художника і поета, знаного успіхами в Академії мистецтв, улюбленого учня Карла Брюллова та й уже відомого в Україні після виходу у світ «Кобзаря». Через Шевченка і завдяки Шевченкові перед нами постає весь зріз епохи з її суперечностями, внутрішньою напругою, з деспотичними норовами одних і просвітницькими гуманістичними ідеалами інших. Збереглися листи сучасників, спогади про те, який вплив мав поет на оточення, як сприймали його самого і його творчість.
Зокрема, ось що видалося найважливішим у творчій манері поета його приятелеві, славному лікареві із Переяслава А. Козачковському, у гостинній садибі якого та ще у селі В’юнищах поет створив шедеври, які Євген Сверстюк іменує періодом «високого сонцестояння»: «Уранці він звичайно писав, зовсім не прагнучи залишитися наодинці. Він писав наче граючись… Обмірковуючи його досить недавній вихід зі стану простого наймита, я дивувався його розвитку і різноманітності його знань, які давали щовечора новий привід для розмови. Іноді він читав Біблію, відзначаючи місця, що вражали особливою величчю думки…».
1845 роком датовані: «Єретик», «Великий льох», «Наймичка», «Кавказ», «І мертвим, і живим…», «Стоїть в селі Суботові», «Холодний яр», «Псалми Давидові», «Минають дні, минають ночі», «Три літа». Всі ці високопатріотичні твори написано з жовтня по грудень, переважно в Переяславі або В’юнищах, а завершився цей апофеоз поетичної думки і натхнення створеним 25 грудня в Переяславі «Заповітом». Вершинні твори поета позначені біблійною висотою, ясністю думки, їм притаманний лаконізм вислову, що робить його поезію дуже модерною. Відкриймо його поему «І мертвим, і живим…» і побачимо, що вона – це суцільні афоризми: «В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля»; «Нема на світі України, Немає другого Дніпра»; «Якби ви вчились так, як треба, То й мудрость би була своя»; «Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь».
Три часових перспективи заховала у своєму змісті таємниця творчості поета: минуле – сучасне – майбутнє. Національне у його творчості бере початок ще із джерел правіку народу на цій землі, з його пісні та думи, коли душа людини перебувала у божественній цноті і чистоті. Сучасне – опоганене і сплюндроване, бо кажуть, що «цар хоче весь світ полонити», позначене утвердженням свавілля і несвободи. Майбутнє – не ідилічне, але чисто людське, як прагнення до чистоти духовної. «І на оновленій землі врага не буде – супостата, а буде син і буде мати і будуть люди на землі».
Христина БУРШТИНСЬКА,
голова ВУТ «Просвіта» Львівської політехніки,
лютий – березень 2014 р.
УКРАЇНСЬКА МРІЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
(скорочено)
Ще в дитячі роки, Тарас чув перекази про заховані гайдамаками скарби, чув легенду про Звенигору, з вершини якої у час небезпеки лунав тривожний дзвін, – і згодом, у 1843 – му, мистецька фантазія поета трансформувала ці історії в надзвичайно містку метафору, символ скарбу, якого дошукуються вороги України, – проте розшукати не можуть. Що ж до дітей матері України, то слід до скарбу вони загубили, хоча, вірить поет, не назавжди.
Ех, якби – то,
Якби – то найшли те, що там схоронили,
Не плакали б діти, мати не журилась.
Це рядки з вірша «Розрита могила»; той таки мотив захованого скарбу є і в поемі – містерїі «Великий льох», які були написані Тарасом Шевченком у пору його «трьох літ». І в обох творах ідеться про символ національної волі – здавалося б, загубленої на хистких дорогах історії, проте ні, каже поет: «старі батьки» до пори до часу заховали той скарб, і рано чи пізно він буде віднайдений.
Повернувшись в Україну після 14 років розлуки, він побачив не уявлювану, не вимріяну, а реальну Україну, що постала перед його очима великою руїною. Картина майже цілковитої загибелі нації не могла не приголомшити поета. Відчуття свого особливого призначення, що пробудилося в Шевченкові в 1843 – 1845 рр., означало, що він мусив стати голосом німої України, мусив сказати за всіх, здолати власний відчай, засвітити вогонь національного ідеалу, проклясти таємних і відвертих ворогів, роздмухати іскру любові в кожному, в кому вона ще жевріла. У творах періоду саме цих «трьох літ», як, зрештою, і в поезії пізнішої пори, Тарас Шевченко висловив найголовніші для української нації істини, своєрідні десять заповідей, у яких відбилися його уявлення про українську мрію і про те, що стоїть їй на перешкоді. Ось вони.
Заповідь перша. Не сподівайтеся на щастя поза «своєю хатою».
У посланні «І мертвим, і живим…» є блискуча формула самореалізації нації:
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
«Своя хата» у Шевченка – вершина національних мріянь. Cвоя хата – це можливість самоздійснення на основі питомих традицій, власних, а не накинутих розумінь правди, історії, моралі… Від усвідомлення трагічної парадоксальності ситуації, коли жити доводиться «на нашій – не своїй землі», від упокорення і приспаності, – до «своєї хати», – колосальна дистанція, але в тім то й річ, що Шевченко в якийсь момент відчув у своєму слові ту силу, яка здатна будити приспаних.
Заповідь друга. Знайте, що найбільше зло України – в її «байстрятах», у горе – провідниках, «дядьках отечества чужого».
Питання про еліту мучило Тараса Шевченка особливо гостро. Воно супроводжувалося болісними роздумами про феномен національного відступництва потурнаків, перевертнів, «байстрят Єкатерини». У «Розритій могилі» він уперше виставив історичний рахунок Богданові Хмельницькому, – звісно ж, за Переяславську угоду 1654 року. Але тема Богдана набуває в Шевченка універсальнішого значення: ідеться, зрештою, загалом про перевертнів давніх і сьогочасних.
Ключовим же твором Тараса Шевченка, у якому сконцентровано його роздуми про еліту/квазіеліту є його послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…». Неминуче постає запитання про адресата послання. Хто вони, оті мертві, живі і ненарожденні земляки, до яких звертається поет і яким адресовано стільки його саркастичних слів? Відповідь очевидна: «своє» панство, українці – перевертні, «інтелектуали» ХІХ ст., чий потенціал реалізується на користь чужого, а не свого.
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть… та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? Яких батьків?
Ким? За що закуті?..
То й побачите, що ось що
Ваші славні Брути:
Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
І звісно, Шевченко не був би Шевченком, якби наприкінці – знову ж таки, цілком по – апостольськи, проте й дуже по -людськи водночас – не відхилив завісу перед майбутнім. Тим майбутнім, у якому збуваються найдивовижніші національні мріяння:
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата –
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечірній
Тихо засіяє…
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!
Що це – як не втілена українська мрія, вистраждана, така жадана ідилія, в якій усе продиктоване любов’ю? Тарас Шевченко вірив, що мрія досяжна, якщо різноликою українською спільнотою рухатиме головний, єдиномислимий імператив: Бог і Україна.
Заповідь третя. Не кривдіть «найменшого брата».
У своїх національних мріяннях і домаганнях, вважав Шевченко, важливо не забути про найупослідженішого, соціально скривдженого, бо чого варта «своя хата», якщо посполитому людові живеться в ній злиденно?
Шевченків ідеал соціальної справедливості вгадується у багатьох його поетичних візіях, включно з написаною у петербурзькому казематі ідилією «Садок вишневий біля хати». Ключем же до розуміння цього ідеалу можуть бути заключні слова вірша «Бували войни й войськовії чвари» – про «небагатих – невбогих», себто – про «середній клас», як би ми сказали тепер!
Заповідь четверта. Пам’ятайте про суд Господній і земний суд.
У Шевченкових віршах і поемах не раз трапляються майже апокаліптичні картини земного пекла. Ось – голос матері -України в тій – таки «Розритій могилі» 1843 року:
Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває.
А ось (у посланні «І мертвим і живим») – про соціальні кривди у виконанні «оглухлого» панства, не здатного почути лихо тих, кого воно визискує:
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І Господа зневажають,
Людей запрягають
В тяжкі ярма…
Нагадування про Господа в Шевченковому посланні звучать як рефрен. Поет постійно нагадує про Божий суд, про те, що примноження зла на землі рівнозначне зневазі до Господа. Він і в інших творах не раз апелюватиме до християнської свідомості тих, кому адресувалися його слова. Авторитет Бога, його заповідей видавався йому найголовнішим, найсильнішим, – може, навіть останнім аргументом у полеміці з тими, хто чинить зло. Щоправда, не забував Шевченко й про суд земний, прозоро натякаючи на помсту посполитого люду, доведеного до межі відчаю, що його слід було б назвати екзистенційним:
Орють лихо,
Лихом засівають.
А що вродить? Побачите,
Які будуть жнива!
Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!
Заповідь п’ята. Остерігайтеся московських обіймів.
Настирливі політичні обійми в певних ситуаціях виглядають як запрошення до «інтерграційних процесів». Про те, чим вони закінчуються, Тарас Шевченко писав не раз. У поемі «Великий льох» три душі дівочі карають себе за мимовільні гріхи. Одна – за те, що перейшла з відрами вповні шлях Богданові Хмельницькому, коли «він їхав в Переяслав Москві присягати…» Друга – що «Цареві московському Коня напоїла» (себто – Петрові І напередодні спалення і сплюндрування Батурина). Третя – за те, що усміхнулася Катерині ІІ, коли та пливла «В Канів по Дніпрові». З тих малих, начебто зовсім мізерних, гріхів, за логікою автора «Великого льоху», і постала драматична містика української історії – втрата волі.
Заповідь шоста. Знаходьте в собі сили, щоб бути одностайними бодай перед зовнішніми загрозами.
Про одностайність як про джерело сили йдеться у вірші «Холодний Яр»:
У Яр тойді сходилися,
Мов із хреста зняті,
Батько з сином і брат з братом
Одностайне стати
На ворога лукавого,
На лютого ляха.
Натомість у поемах «Іржавець» та «Чернець» Шевченко роздумує про трагічну нездатність ватажків порозумітися між собою. Як символ роз’єднаних сил йому «явилися» Іван Мазепа і «фастівський полковник» Семен Палій. Сумним фіналом їхніх протистоянь став рік 1709 – й, звідси – скруха, досада, а найголовніше – гіркі докори поета:
Нарадила мати,
Як пшениченьку пожати,
Полтаву достати?
Ой пожали б, якби були
Одностайне стали
Та з фастівським полковником
Гетьмана єднали.
За брак одностайності Шевченко докоряє обом, і Палію, й Мазепі. Але не тільки їм: за цими двома іменами – посполитий люд, «ми». «Якби були одностайне стали»; якби «з фастівським полковником гетьмана єднали», – це сказано про всю націю, про нас.
Заповідь сьома. Дорожіть волею, а коли її немає навколо, – внутрішньою свободою дорожіть.
За Шевченковою логікою, є щось страшніше за неволю обставин. Це «щось» – неволя, внутрішня, тюрма, збудована у власній душі. Про це, про життя як вічний моральний вибір, він писав у вірші «Минають дні, минають ночі…», звертаючись до долі з пристрасним благанням:
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись.
А дай жити, серцем жити
І людей любити,
А коли ні… то проклинать
І світ запалити!
Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше – спати, спати
І спати на волі,
І заснути навік – віки,
І сліду не кинуть
Ніякого, однаково,
Чи жив, чи загинув!
Отакі разючі моральні альтернативи. Сон душі, як відомо, породжує чудовиськ, або ж робить людину мертвою заживо. Тому й читаються ці Шевченкові рядки як відчайдушний порив до свободи й того вічного неспокою серця, який і є життям.
Заповідь восьма. Не заздріть багатим.
4 жовтня 1845 року Тарас Шевченко написав вірш, що так і називається: «Не завидуй багатому…»: «Не завидуй багатому: Багатий не має Ні приязні. Ні любові – він все те наймає». А у фіналі вірша – несподіване сумовито – стоїчне узагальнення: «Не завидуй же нікому. Дивись кругом себе: Нема раю на всій землі. Та нема й на небі…».
Шевченко знав, що убогість породжує злість, а багатство – неситість. Неситість же входила до числа найбільших пороків у Шевченковому моральному катехізисі – на противагу праведності, що передбачає вірність християнським чеснотам.
Заповідь дев’ята. Вірте в свою будущину – всупереч безнадії вірте.
Шевченкові мріяння нагадують якісь апостольські чаклування: здається, що він навіює, викликає надію, запалює зневірених своєю вірою у будущину. Скільки разів уява поета малювала картини українського щастя; навіть найгостріші його твори осяяні мрією про «світ ясний невечерній», який колись – таки «тихо засіяє». Як і належить пророкові, він не міг, не мав права залишати свій і без того стражденний народ наодинці з відчаєм. Він мріяв сам – і запалював тих, хто чув його слово, своєю мрією про іншу, кращу, щасливішу Україну.
Заповідь десята. Возлюбіть Україну.
У царській Росії, а потім і в СРСР, любити Україну дозволялося, проте тільки у спеціально відведених місцях. Наприклад, у казематі. Саме в петербурзькому казематі Тарас Шевченко написав вірш «Чи ми ще зійдемося знову?», який нагадує тиху розмову поета з друзями по братству. Проте «через голови» братчиків Шевченко звертався і до нас:
Смирітеся, молітесь Богу
І згадуйте один другого…
Свою Україну любіть,
Любіть її… Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Шевченко не раз називав Україну Матір’ю: то «заплаканою», то «усміхненою», то схиленою у благословенні над своїми «діточками» – і тими, що любили її з колиски, і тими, що повернулися до неї, переставши бути «байстрятами». Шевченко залишав шанс і для них, скликав усіх заблуканих і невірних: шукайте і знайдіть захований скарб; вертайтеся до своєї Матері! І навіть Бога брав у спільники в тих свої заклинаннях: «Бо хто матір забуває, Того Бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають».
Володимир ПАНЧЕНКО,
професор НУ «Києво – Могилянська академія»
