Вікна

Spread the love

  Вікторія РУТКОВСЬКА

ЖИВІ СКАРБИ УКРАЇНСЬКОГО СВІТУ

Жінки клубу «Волинянка» – дієві, активні, ініціативні, завжди в курсі культурних подій столиці. Тому вони охоче відгукнулись на запрошення колишньої голови Черкаського земляцтва, співголови жіночого Об"єднання земляцтв у м. Києві пані Катерини Бойко відвідати міжмузейний арт-проект «ВІКНА» у Національному культурно-мистецькому та музейному комплексі «Мистецький Арсенал». На екскурсію, яка відбулася 7 лютого, прийшли жінки та члени їх сімей з різних земляцтв: Волинського, Черкаського, Луганського, Миколаївського – всього близько 50 чоловік.

 «ВІКНА» – це спеціальний артпроект Петра Гончара – художника, директора Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара». Ідея мистецької інсталяції обдумувалася кілька років і ось ми отримали унікальну можливість побачити її авторське втілення. Сто манекенів у традиційному українському вбранні відкривають виставку «Вікна» у просторому приміщенні Мистецького Арсеналу.
   Етнографічний одяг з Музею Івана Гончара, Музею народної архітектури і побуту та Музею українського народного декоративного мистецтва вперше дістали з фондів і об’єднали у одній експозиції. «Представлені етнострої з різних регіонів України датуються ХІХ-ХХ ст. ст. Це, передусім, жіночий святковий одяг. зокрема, унікальні зразки української вишивки, – пояснює наш екскурсовод, науковий співробітник фондів Музею народної архітектури і побуту пані Оксана Гордієць. – Нинішня мода на українські етнічні деталі, фольклорні фестивалі дуже важлива. Але людина також має знати глибину народної культури, її світоглядні засади і знакову систему».
Вся мудрість предків, знання про світ, природу, життя людини втілені в українському традиційному строї. У ньому немає жодної випадкової деталі: чи то на візерунку сорочки, орнаменті на корсетці. Навіть певним чином зав’язана крайка може багато розповісти про дівчину або жінку. Тому народний одяг не старіє, залишається завжди в моді, особливо він приваблює й надихає дизайнерів, які намагаються привернути увагу до нього широкі кола українців і шанувальників народного мистецтва.
Ми, волинянки, не сприймаємо костюм нашого краю як езотику. Навпаки, вивчаємо, реконструюємо його. Так, Галина Бідношей повністю виготовила собі волинський стрій, характерний для її місцевості, – села Вишнів Любомльського району Волинської області. Вона вишиває сорочки, рушники за старовинними орнаментами, перезнімаючи взірці з музейних експонатів.
Шкода, що серед яскравого розмаїття національних костюмів з різних регіонів України не було волинського, тому в якості «живих» експонатів виступили Галина Бідношей, Вікторія Рутковська та Ганна Ярмолюк. Вони прийшли в наших чудових строях. Ми не зрозуміли, за яким принципом формувалася експозиція, але серед величезної кількості етнографічного одягу не побачили зразків народного вбрання Сходу – Луганщини, Донеччини, Півдня України, Слобожанщини, Рівненщини. У Києві зараз багато тимчасових переселенців зі східних регіонів. Напевне, хтось з них завітає на виставку, тому для них важливо було б показати саме українську унікальність їх регіону, багатство костюму, особливості вишивки тощо.
Друга частина виставки – це фотопроект етнографа та художника Петра Гончара. Впродовж своїх подорожей Україною він робив світлини вікон у селах. Митець розповідає, що це лише частина великої роботи, присвяченої змінам у традиційній культурі, що, на жаль, поступово зникає разом з українським селом: «Зазвичай люди заглядають у вікна, але на арт-проекті в музейному комплексі «Мистецький Арсенал» зовсім навпаки – вікна заглядають, спостерігають та уважно вдивляються у людину».
Вікна – це певна межа між світами: зовнішнім і внутрішнім, реальним та ідеальним, нинішнім і прийдешнім. У традиційній культурі вони мають сакральне значення, тому й найкраще оздоблювалися, слугували оберегами від злих сил: крізь них проникало світло, до вікон молилися, як до сонця. Вікно, гарно оздоблене, у квітниках, – живе, воно дихає, приваблює до себе своєю красою й затишком. Забите дошками вікно покинутої хати – викликає сум, жаль, пригнічує, справляє враження безвиході… Адже вікно, як символ, це погляд у світ предків, у їхні душі; воно –мінливість часу та невідворотність долі. А разом з тим – це надія у світле прийдешнє, на мирний завтрашній день, щасливе майбуття наших нащадків.
Дорогі краяни! Радимо вам обов’язково відвідати виставку «Вікна» у Мистецькому Арсеналі і вам відкриється неповторний світ давньої народної культури! Проект триватиме до 1 березня 2015 року за адресою: вул. Лаврська, 12, їхати до М «Арсенальна», далі – автобусом №24, трол. № 38. Вихідний – понеділок.

Жанна ШНУРЕНКО,

голова жіночого клубу «Волинянка»

Вважаю. що роль жінок не на передовій воєнних подій, а в тилу народ України ще поцінує. Головне, щоб настав мир. А нині вони волонтерами їдуть на передову і доглядають за пораненими у лікарнях. Вони плетуть маскувальні сітки, "кікімори", носки та рукавички. Шиють балаклави, маскувальний одяг і навіть труси. А скільки консервації, виготовленої їхніми золотими руками відправлено воїнам.
Впевнена, що жінки повинні об"єднуватись в організації, клуби і сміливіше впливати на зміни у житті нашої країни. На жаль, зараз кількість та активність жіночих об"єднань зменшилась. Тому ми, жінки з різних земляцтв, завжди раді зустрітись на різних заходах, які проходять у Києві. Ось і цього разу співголова жіночого Об"єднання земляцтв у м. Києві Катерина Володимирівна Бойко та її донька Вікторія організували таку чудову зустріч у Мистецькому Арсеналі. Особливо ми раділи зустрічі з нашими колегами з луганського жіночого клубу "Землячка". Їм зараз особливо важко.
В процесі екскурсії ми ділились новинами, враженнями від останніх подій, своїми переживаннями та поглядами. Висновок один – ми всі єдині і вболіваємо за свою країну.
Ми, волинянки, щиро вдячні Катерині Володимирівні та Вікторії за цей захід і можливість зустрітись. Я, як співголова нашого жіночого Об"єднання, вважаю, що подібні заходи треба проводити частіше, щоб ми знали своє коріння – історію, культуру.
Щодо самого арт-проекту, можу сказати, що він був не унікальним, але досить незвичним. Незвичним було саме поєднання вікон і костюмів.
Вишивка та строї, які ще довго-довго будуть жити як у побуті, як елементи сучасного вбрання, як візитівка України, і вікна, які руйнуються разом з домівками або замінюються пластиковими вікнами і відходять у минуле.
Мене, особисто, "зачепили" саме вікна. Згадалась моя родова домівка у центрі Луцька, побудована у 1925 році. Вона стоїть і досі. І вікна були прикрашені і зверху, і знизу оздобою з дерева, і красили їх завжди волошковою фарбою. Зараз там нові господарі і інші вікна. А взагалі, я звернула увагу на виставці, що більшість вікон викрашені також синім кольором.
В нашій родині вікнам приділяли значну увагу. Вони завжди повинні були бути охайними. По-друге, не порожніми. На вікнах завжди стояли кімнатні квіти. А ще пам"ятаю, коли не було тюлі, мама на машинці вишивкою "решильє" вишивала фіранки. Так у нас називали шторки на вікнах. Пізніше вже вікна почали прикрашати по сучасному – тюль, гардини. Тому, у мене вікна викликали ностальгію за родинною домівкою, рідними і більше викликали душевні переживання, ніж костюми. Та й дівчата старались сфотографуватись саме біля вікон. Було смішне бажання зазирнути у вікно. Зазирнути у минуле… Туди ще можливо. А от, що чекає у майбутньому?.. Заглядай не заглядай – не відомо…

 

Г. М. Нищик -Прийомська

МИ ПОБУВАЛИ НА СВЯТІ НАРОДНОГО МИСТЕЦТВА

Зустрічі із земляцтвами завжди дарують радісні хвилини. Але ця зустріч була надзвичайною, тому що в такий важкий час для нашої країни, для нашого народу, коли йде війна, гинуть люди, потрібно допомагати і військовим, й цивільним людям, які потрапили в біду. А тут об’єдналося розуміння того, що наш народ – мужній і здатний жити та радіти життю в цю важку пору. Для цього потрібно мати душу поета, щоб висловити дійсні враження від побаченого. 100 костюмів! І кожний достоїн, щоб ним милуватися: і вишивка, й мереживо, гаптування і пошиття, і ткання – все підібрано зі смаком. Які золоті руки в наших жінок, що вони творили таку красу – адже все це виконувалося вручну! Неперевершені враження отримала від символічних українських вікон. Ще й надзвичайно зворушливо розпочалася екскурсія. Тільки-но підійшли до першого вікна і екскурсовод розпочав зворушливу розповідь, починаючи з нашої історії по суті теми, коли несподівано з’явився Петро Гончар – художник, який фотографував ці вікна, зробив їхню проекцію на побілені стіни, що можна, без перебільшення, назвати шедеврами. Шкода тільки, що їх замалюють…
Все побачене для мене є творами мистецтва, які злилися в одне ціле – рідне наше українське село. У вікна з квітниками, барвистий одяг, і українські наймелодійніші пісні, які нам заспівав чоловічий хор «Чумаки». Це було так до речі: 25 поважних чоловіків, всі у різних вишиванках. А як співали! Одна пісня краща від іншої. Всі були захоплені цієї красою! Звичайно, збирали кошти на підтримку захисників нашої Батьківщини. Наш талановитий, мужній народ обов’язково переможе. Слава Україні! Героям слава!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Written by 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *