(до 80 – річчя загибелі Дмитра Фальківського)
ПОСВЯТА Д. Н. ФАЛЬКІВСЬКОМУ
…Бо серцем я ніжний і чистий,
Дарма, що колись був чекістом…
Дмитро Фальківський
Його вірші, п’янкі і чудові,
Розтривожили душу мені.
Я купаюсь в мелодіях слова
І неначе пливу на човні…
Та раптово прилинули згадки,
Тінь печалі на душу лягла…
Я поліську побачила хатку,
Хоч ніколи я там не була…
Навкруги – мочарі та болота,
Ліс в зажурі і буйна вода.
А весною, як пущу затопить,
На Полісся приходить біда.
Серцем був він і ніжним, і чистим,
Марив краєм своїм уві сні.
А загинув… від кулі чекіста.
Ну, за віщо? Скажіть ви мені?
Ольга РУТКОВСЬКА
РАННІ РОКИ
Дмитро Левчук (Фальківський) народився 3 жовтня 1898 року в небагатій селянській родині в хатині – «полісянці з манюпусеньким вікном», у селі Великі Лепеси (тепер Кобринський район Брестської області, республіка Білорусь). Ця українська етнічна територія з У стол. входила до складу Київської Русі, з ХІІ ст. – Волинського, пізніше – Галицько – Волинського князівства. Батько – Никанор Васильович Левчук працював робітником у цегельні, мати – Марія Герасимівна все життя переживала за безталанну долю сина і померла 1954 р., так і не дізнавшися про його трагічну загибель. Початкову освіту майбутній поет здобув у сільській школі, продовжив – у Кобринському реальному училищі і Брест – Литовській гімназії, проте навчання перервала Перша світова війна. З 14 років захопився літературою і почав писати вірші. У 1918 році закінчив курси українознавства на території Брестської фортеці. Деякий час працював учителем в українській школі в рідному селі.
ПІДПІЛЬНА І ПАРТІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ
В роки громадянської війни, восени 1918 р., вступив до Кобринської підпільної групи РКП(б), став одним з ініціаторів створення в Кобринському повіті партизанського загону; у 1920 – 1923 рр. служив у Надзвичайній Комісії в Білорусії. Після «Дива на Віслі» (коли по дорозі на Варшаву польські сили під проводом Юзефа Пілсулського розгромили більшовицьке військо) Д. Фальківський відступає разом з частинами Червоної Армії і опиняється в Гомелі.
ТВОРЧІСТЬ
Захворівши на сухоти, Дмитро демобілізувався і у 1923 р. переїхав до Києва, де одружився з сибірячкою Лілією Золотавіною, яку доля закинула в Україну. Того ж року взяв псевдонім «Фальківський», який походить від німецького слова «фальк», тобто «сокіл» або ж «фольк», тобто «народ». Працював секретарем в редакції журналу «Кіно» (1927-1933), писав вірші, нариси, кіносценарії, рецензії на фільми, займався перекладами іншомовних поетів (добре знав німецьку мову). Як поет, дебютував на сторінках київських видань: «Більшовик», «Глобус», «Червоний шлях». Відомі твори цього періоду – поеми: «Чекіст», «Барви», «Сількор», «Іоган», «Тов. Гнат». Ліричний герой його віршів – бескомпроміcний боєць революції, бунтар. Але незабаром поет приходить до переосмислення своєї творчості. У збіркахі «Чабан» (1925), «Обрії» (1927), «На пожарищі» (1928), «Полісся» (1931) на перші шпальти виходить образ рідної землі, в них все більше відчутні поліські мотиви. Працював з різними літературними об’єднаннями Києва: «Гарт, «Плуг», «Ланка», «МАРС». На новому етапі творчості висловлював глибокі сумніви в адекватності вузькокласового розуміння «пролетарської культури», прийшов до розуміння загальнолюдських культурних цінностей у літературі. Критика звинувачувала його в декадентстві. Своє життєве кредо висловив у віршах: «…а з мене досить, що не був дволиким, що серця не міняв на мідяки…».
РЕПРЕСІЇ І РОЗСТРІЛ
1 грудня 1934 р. в Ленінграді був убитий Кіров, який за офіційною версією, ніби – то став жертвою змовників – ворогів СРСР. Почався терор, найперше, серед творчої інтелігенції. Новаторська позиція, модерна ностальгічна поезія Фальківського була не на часі і не за місцем. 14 грудня 1934 р. його разом з іншими літераторами – Косинкою, Влизьком, Буревієм, братами Крушельницькими (всього 37 осіб), на виїзній колегії Верховного Суду СРСР у Києві звинуватили «в організації підготовки терористичних актів проти діячів радянської влади…» та створенні вигаданої антирадянської підпільної організації «Об’єднання українських націоналістів» і засудили до смертної кари. Вирок привели у виконання 17 грудня 1934 р. у підвалах НКВС УРСР, який тоді знаходився у приміщенні нинішнього (стара назва, з 60 – х рр. ХХ ст.) Жовтневого палацу культури.
І за що розстріляли поета? За любов до рідної землі, за унікальний талант, за письменницький дар, пройнятий українським духом. Його світ виплекала природа Полісся, оберегом були спогади про найдорожче, які він опоетизував у слові. Реабілітований Дмитро Фальківський у грудні 1957 року.
ПАМ’ЯТЬ
Захоронений поет серед інших розстріляних українських діячів культури у братській могилі на Лук’янівському кладовищі в Києві. Братством Андрія Первозванного 18 грудня 1994 року на цьому місці був поставлений великий дерев’яний хрест, на якому вказані прізвища загиблих.14 грудня 2009 року Інститутом національної памяті спільно з родичами похованих тут спорудилили новий дубовий хрест і металеву таблицю з переліком усіх прізвищ. Вічная їм пам’ять!
У 1998 році в селі Великі Лепеси стараннями членів організації «Просвіта» міст Кобрина, Бреста і Малорити був відкритий пам’ятник (меморіальний знак) поетові, а також на його честь названо вулицю, на якій знаходився батьківський дім. Твори Дмитра Фальківського з часу його загибелі побачили світ лише двічі: 1969 р. у Пряшеві, Словаччина, вийшла збірка «Ранені дні» і 1989 року у видавництві «Радянський письменник» в Бібліотеці поета – збірочка «Поезії» обсягом 175 стор., тиражем 10 тис. прим.
«ОЧЕРЕТ МЕНІ БУВ ЗА КОЛИСКУ…»
Цю популярну пісню, яка по праву вважається народною, називають справжнім гімном Полісся. У її простих словах є щось дійсно глибинне, що передає світовідчуття і світобачення поліщуків. Недарма вона стала улюбленою піснею отамана УПА «Поліська Січ» Тараса Бульби – Боровця та його бойових побратимів і навіть мала свою «повстанську» редакцію, де були, зокрема, такі слова: «Очерет мені був за колиску, //А забавкою був мені кріс…// Я лишив свою хату поліську //І пішов до повстанців у ліс.
Оригінал вірша має досить великий формат. Пропонуємо скорочений варіант, який і був покладений на музику.
Очерет мені був за колиску,
В болотах я родився і ріс.
Я люблю свою хату поліську,
Я люблю свій зажурений ліс.
Що там тропіки, що там пампаси? –
Загляніть – но у пущу до нас!..
Я оддав би за неї одразу
І Тібет,
І Урал,
І Кавказ…
А поліське похмуре болото? –
Пів – Полісся вода залила…
Тільки де – не – де хутір самотній,
Тільки де – не – де клаптик села.
Хоч у злиднях живемо, у бруді,
Та привілля яке по весні,
Коли виставиш вітрові груди
І летиш, і летиш на човні.
А вода і хлюпоче, і плаче,
Захлинається в лютій злобі.
Ну скажіть, в кого серце гаряче,
Як весну по весні не любить?
……….
Так гартує природа до бою
Нас із самих малесеньких літ.
Ми зросли, побратались з водою
І живемо, як вміємо жить.
І не дивно, що любимо змалку
Буйну воду і буйні пісні…
Наше серце –
це серце рибалки,
А життя наше –
книга борні.
Джерела: Юрій Ковалів «На перехрещених скрижалях…». Передмова до книги: «Дмитро Фальківський. Поезії //К: Радянський письменник,1989; Борис Артищук. Дві пісні – дві долі //Волинь моя. – 2010, вип. 7. – С. 277 – 285
