13 грудня 2014 року
Євгенові Олександровичу Сверстюку виповнилося б 86 років.
До свого дня народження він не дожив 12 днів… Не віриться, що цієї світлої мудрої людини вже немає поряд з нами…Він був, є і буде нашим духовним батьком, еталоном совісті, честі і патріотизму, бо живі його заповіти, які має знати кожен українець.
НАШ ДРУЖЕ ЄВГЕНЕ, ТИ – СОВІСТЬ НАРОДУ!
Відходять у вічність від нас побратими…
За ними сумує вкраїнська земля…
Наш друже Євгене, душа Твоя лине
З Твоїм заповітом, що в наших серцях.
Десятки років відбував у неволі,
В тюрмі працював і творив в таборах,
І Ти не скоривсь КДБ-істській сваволі,
Був гордим і чесним в словах і ділах.
Послання Твої оминали кордони
І дух гартували ослаблим в борні.
По правді Ти жив, по біблійних законах
Й запалював в душах досвітні вогні.
Наш друже Євгене, Ти – совість народу!
Тебе не забуде волинська земля!
«В житті найдорожчим є віра й свобода!» –
Це голос Твій тихий лунає здаля…
Ольга РУТКОВСЬКА
НА МОЇМ ВIКУ
Я народився в iншу епоху, в iншiй державi. Ще не чути було технiчного проєресу i "повстання мас ". Волинське село Сiльце Горохiвського повiту жило своїм спонтанним життя за польської влади, яка не мала влади над людиною. Селянин долав споконвiчний опiр землі – ногами, конем, плугом… Напругою рук – всiєю сiм'єю. Зрiдка тишу села тривожила "чортопхайка ". I десь через сусiднi села проходив потяг з Луцька на Львiв – мало хто мав з ним справу.
Пам'ятаю правiчний спокiй полiв. Холоднi роси на ранкових i вечiрнiх травах… Рiздвянi замети снiгiв… Вiльний вiтер – без гуркоту й диму (але як це мучило i поривало в iнший свiт!).
Життя людини дiлилось на три перiоди: хрестини, весiлля, похорон. Час – на пори року i свята (тижнi i днi до Рiздва, у Великий пiст, перед Великоднем чи пiсля Великодня, перед Пречистою, перед Спасом), але над видимою тишею села в повiтрi щось дiялось. Над моєю головою (великою, круглою, стриженою пiд драбинку) потрiскували голубi iскри iдеалiзму й офiрности. Була своя хата з великим садком. Своя з дiда-прадiда земля. Свiй хлiб. Навiть свiй лiс. Якось зимового вечора, саме на Андрiя, батько (звали його Лiксандр) зайшов з морозу в хату, не розпрягаючи коней, i мама йому сказала: "Батьку, а у нас є хлопчик ". "Добре,– вiдказав батько,– я йому морє лiсу купив ". Цей лiс синiв на обрiї, манив у далечiнь, але я з ним так i не зустрiвся… Я був п'ятий, найменший у сiм'ї, i скiльки сягає пам'ять, завжди було ясно, що старшi будуть господарями, а найменший "пiде вчитись". У цьому було щось святкове. Взагалi чекання свята, прагнення животворити, оберегти i творити свято визначає мiй життєвий стиль. Польща, здавалось, догравала своє зiм'яте середньовiччя… В школi спiвали "єще Польска не зєiнєла ". В цьому ж вереснi 39-го року ми вже спiвали "повстаньте, гнанi i голоднi ". Це було теж степове середньовiччя.
Тихеньке село, тихенькi солдати… Тихенькi чутки про Сибiр i солодкi пряники з ячмiнною кавою на шкiльнi свята. Моторизованi нiмецькi вiйська теж догравали якусь середньовiчну драму – важку i криваву. "Другi совєти " прийшли стрiмким наступом, одразу провели мобiлiзацiю, а мiй рiк 1928 пiшов у школу. Навколо вирувала боротьба – важка, сувора, нерiвна. Леєенди народжувались i згасали на очах людей, незвичних до такої щоденної гри зi смертю.
Питання про вибiр шляху стояло рано. Мама тихо мрiяла, щоб я став священиком. У кiнцi вiйни це був шлях реальний: Луцька духовна семiнарiя… Та був саме романтичний перiод буйного байронiзму… Попереду ще стояли — нiгiлiзм, нiцшеанство, кантiянство… Достоєвський теж дiяв у рiчищi часу. З моїх шкiльних рокiв збереглись виписки з роздумiв Версiлова, Ставроєiна, словом – з Iвана, а не Альошi Карамазова… В джунєлях унiверситетської фiлософiї з третiх рук, у лябiринтi щоденної рутини вироблявся релiгiйний iндиферентизм. I тiльки в тюремнiй камерi навпроти Св. Софiї я остаточно прокинувся i зрозумiв, що душа тужить до Вiчного Неба. Схиляюся перед пам'яттю моїх неписьменних батькiв: з дитинства я брався за книжку, де "за Бога " непристойнiстю була книжка проти Бога. От тiльки було непросто це схопити дитячою iнтуїцiєю. Потiм було легше. Шекспiр i Єете не творили молитви, як Шевченко, але у них був такий самий свiт – пiд Вiчним Небом.
Я рано пiзнав євангельський мотив: "мають нори лисицi, i гнiзда птахи небеснi "… За винятком студентських рокiв (у гуртожитку), я вiчно шукав житла i жахався, що це взагалi пiдмiнює життєвi шукання. Горохiв кiнця вiйни… Почаїв i Богданiвка пiсля унiверситету… Київськi роки аспiрантури… Полтавськi три роки… Знову бездомнi київськi роки без прописки… Зрештою, було в цiм корисне зависання над землею. 14 сiчня 72-го року отримав одиночку з виходом у хмарку над Софiйським собором i вiдчув стабiльнiсть. Вiдсутнiсть речей, вiдсутнiсть суєти, незмiнних клопотiв i змiнних мод сприяє поверненню до себе. Але абсолютна бiднiсть, брак неба, сонця i землi не сприяє активiзацiї душевних сил. Якiсь невиразнi обличчя, невиразних ранґiв, невиразною мовою менi натякали, що це буде четвертий унiверситет. Я задумався, як вони рахували. Львiвський унiверситет – це ясно. Другий – аспiрантура при iнститутi психологiї. Третiм, очевидно, було зараховано мiй несподiваний ухил в лiтературу: викладання клясичної української лiтератури в Полтавському педiнститутi, потiм перехiд на сучасну лiтературу в журнал "Вiтчизна ", потiм лiтературно-критичнi публiкацiї в журналах 60-х рокiв – i те, що не вмiстилося в нашi журнали, вийшло в Парижi книжкою пiд загальною назвою "Собор у риштованні ".
Повернулося дитинство. I мотив юнацтва:
Коли душу мою роздирає туга
I вiдлунює криком в путинi,
Ти приходиш до мене,
Жорстока жага
Небувалої в свiтi святинi.
Провидiння вело мене понад прiрвами нечутно. Нараз урвалася видима дорога життя:
Я, здається, лечу в безодню
на саме дно
Тiльки руку —
Руку Господню —
водно водно.
Але висiла надi мною холодна яснiсть: волосок з голови не впаде, як на те Його волi не буде.
Вирок 12 рокiв згодом менi вже не здавався жахним, коли зважилось, скiльки людей несе кару – маску вдоволеного раба з кривою усмiшкою, скiльки народилось i несе кару невольницького життя, так i не зважившись нi разу в життi бути вiльним.
Я народився пiд щасливою зiркою: вона висвiтлювала моє обличчя i нiколи не ховала його в тiнь того мiсця, на якому сиджу. Навiть у найтемнiшi днi без просвiткiв я вiдчув, що моя зiрка висока – i любив її. На Становому плоскогiр'ї в холоднi бурятськi ночi зорi такi великi, що здається – вони грiють. Як циганське сонце. В пустелi велелюдного мiста вони блякнуть, але голубе мерехтiння залишається.
ЄВГЕН СВЕРСТЮК
Газета «Слово Просвіти», 48 (788), 4-10 грудня 2014 р.
