Євген СВЕРСТЮК
Поет живе в серці народу. У випадку Тараса Шевченка того сказати мало. Ще за життя він став ніби національним пророком і перейшов в леґенду. Його заборонене слово стало загадковим і віщим. Його ім'я ввійшло в притчу про переслідуваних і гнаних за правдую. В революцію 1917 року це ім'я написали на прапорі національно – визвольної боротьби. Після поразки української революції комуністи написали його на своєму прапорі ще більшими літерами. Вони його «перехрестили» в свою віру і задекорували своїми гаслами – клясової боротьби, соціялізму, матеріялізму, інтернаціоналізму, атеїзму, а потім і антифашизму.
Сторонніх людей, які приїжджають в Україну, вражає повсюдна присутність імени Шевченка. Університет ім. Шевченка, бульвар Шевченка, парк Шевченка, район Шевченківський, музеї, фабрики, театри, школи…
Звичайно, це спадщина епохи тоталітаризму, який використовував ідеологічні символи нав'язливо і без міри. Згадаймо, що пам'ятники і назви вулиць вождям плянували біля всіх головних офіційних установ по всій імперії. Ініціятива народу «вшановувати поета» охоче приймалась, бо це допомагало антиукраїнській владі маскуватися під національну, «народну». Але то ще не вся правда про символи Шевченка. Майже у всіх країнах світу, де поселилися українці, на площах столиць з'явився пам'ятник Шевченкові. Це знак того, що українці взяли з собою на чужину духовний скарб. Але не тільки: в цьому пам'ятнику є прагнення самоутвердження нації загроженої.
Багатьом здається, що за нас працює Шевченко на культурно-національній ниві. Є на цю тему і вірші. Але не забуваймо про зворотній бік популярности. Повсюдна присутність імени супроводжується індеферентизмом або неґативною реакцією. В постсовєтському світі, отруєному насильством і неправдою, реакція набуває форм нігілізму і аґресії. Нині рідко зустрінеш людину зрівноважену і об'єктивну.
Загальний рівень освіти і культури понизився. І раптом багатьом людям відкривається, що Шевченко працює на нас щораз менше. Слово його не озивається в серцях, не зігрітих любов'ю. На тлі споживацьких вартостей, в стихії матеріялізму постать великого ідеаліста стає анахронізмом. Сотні пісень на його слова живуть у старшому поколінні. В молоді домінують інші пісні, часто чужі і несумісні з гармонійно високим духом поета. Постсовєтська школа пішла за вітром часу, пустилася за приманками лібералізму, з посмішкою в бік традиції й авторитетів. В наших умовах лібералізм позичений: він не виростає з ґрунту, а отже заперечує ґрунт. Антиукраїнські сили, маючи велику політичну і фінансову свободу, спрямовують неґативні емоції в суспільстві проти народного поета. Він знов стоїть в центрі протистояння. Шевченко як голос правдивої любови і повноти почуттів у віртуальному світі занадто серйозний і вимогливий. Він був занадто вимогливий і в своєму світі, де вартості духовні і моральні були сформалізовані й утилізовані царським самодержавством. Але тоді заборона і протистояння владі створювала поле напруги і драматизму. Нині – криза драми і трагедії. Криза любови і віри. Національний пророк промовляє до звуженого кола. Але таємна сила його слова, чар його поезії зберігає свою властивість будити, засвічувати, розширювати коло.
СИМВОЛ І ПРОФАНАЦІЯ
В людській свідомості символ такий самий давній, як знак і слово. Культура і релігія розвивалися навколо символів. Читання, розпізнавання, розрізнення, сакралізація – на цьому вибудувалась ієрархія вартостей і суспільна ієрархія. Треба подолати поріг, щоб піднятися до вищого ступеня.
Слово «профан» має дуже цікаве латинське походження, pro fanum, тобто за порогом. До античного храму не пускали непосвячених. Вони залишалися за порогом – щоб своєю байдужістю, неповагою, нерозумінням не оскверняли святині… Справа в тому, що символ не можна пояснити і раціонально схопити: в символи треба повільно «вживатися», приймати їх усім єством, усіма відчуттями. Небезпечно й руйнівно, коли профан пробує коментувати і зводити глибинне до плаского розумування. «Страх Божий» означає піднесення і трепет перед маєстатом вічного. Страх перед владою є приниженням і вдаваною покорою. Плаский розум схоплює тільки «страх» і зводить високе до низького – до страху.
Таке знайоме слово «хам» походить з біблійної оповіді про поведінку трьох синів урятованого від потопу праотця Ноя. Побутова сцена, коли Хам, замість приховати, висміяв батькову наготу, перетворилася на вселенський символ. Пошанування й оберігання символів є елементом культури навколо себе і в собі. Тоталітаризм – це груба школа нівеляції символів. Але у війну окупанти, на противагу більшовикам, уникали стріляти по церквах – просто в силу домашнього виховання (у матері було drei K: Kinder, Kirche, Kuche).
Пошанування символу диктує дух самозбереження людини і соціюму. З вибухом революції вибухає епідемія руйнувань, що зачіпає і старі символи:
Що там горить? Архів? Музей?
А підкладіть – но хмизу….
П. Тичина
Перший свій штурм Київа в 1918 році большевики почали з обстрілу Київо -Печерської лаври… До речі, монархія продумано і систематично обіграла свої символи. Принцип недоторканости часто суперечив практичним потребам самозахисту. Приміром, жандармам не було дозволено переступити поріг університету і поріг панського двору, де було доцільно зробити обшук. В роки революції 1905 року російський прем'єр граф Вітте протиставився міністрові внутрішніх справ Столипіну, який порушив символи і табу задля зручностей боротьби з революцією. Революцію було придушено. Але Столипін упав в Оперному театрі від пострілу аґента охранки Баґрова, отруєного нігілізмом своєї системи… Зневажені символи помстилися.
Якби в Російській імперії було більше поваги і самоповаги, якби Російська Православна Церква принципово стояла на стороні християнських вартостей – замість прислуговувати політиці, якби символи були в пошані – революція була б стримана і поставлена в рамки закону. Каламутні хвилі нігілізму не перекрили б символів, якби державні символи було зміцнено демократичними і національними. Коли скульптор Мікешин в проєкті пам'ятника «Тисячоліття Росії» помістив постать Шевченка – треба було прийняти, а не заборонити. Цей символ відстоює і утверджує християнський лад душі. Але що могла б англійська монархія, того не могла російська. Большевики демагогічно використали з творів Шевченка стихію повстання і протесту. Але сам символ Шевченка вічно працював у ключі любови.
Молітесь Богові Одному
Молітесь правді на землі
А більше на землі нікому
Не поклонітесь.
ШЕВЧЕНКОВІ РОЗМОВИ З БОГОМ
На старому 70 – літньому трафареті совєтського шевченкознавства моя публікація «Бог у Шевченковому житті і слові» з'явилася, як знак тривоги. Одні лякалися, що доведеться «знов переучуватися». Іншим почувся надто голосний акцент. Але хтось зауважив: що ж тут нового? Адже всі попередники Шевченкові, а також сучасники були людьми релігійними – Сковорода, Гоголь, Квітка-Основ'яненко, Куліш… Все це вірно. І тим не менше розмови Шевченкові з Богом найдраматичніші і найголосніші. Всупереч поширеним уявленням про те, що найчастіше Шевченко у своїх творах розмовляє з Україною, статистичний підрахунок показує інше: слово «Бог» у нього вжите 1281 раз, тоді як Україна – 269. Професор Юрій Шевельов, наводячи ці дані, розмірковує: «Якщо чиясь мова густо пересипана словами, пов'язаними з поняттям Бога, то загалом беручи, це можна пояснити побожністю, звиклістю до відправ, молитов, церковного співу. Не так у Шевченка. Вряди – годи його Бог теж може бути об'єктом молитви, але куди частіше він є об'єктом філософської аналізи, першопричина світового порядку (отже, і непорядку), суть і прояв універсального єства, одночасно і космічного й людського, синонім законів існування. Іншими словами, це Той чи Те, що створило всесвіт і людство, визначило нормами буття; воно – верховна сила й закон, що передрішує хід подій, що перебуває понад ними, але одночасно закладає в кожного з них зерно здійснености існування в ній самій і залежно від неї. Цей Бог явно протиставиться канонічному церковному Богові…». «Я побачив, що муза Шевченкова роздирала завісу народного життя. І страшно, і солодко, і боляче, і захоплююче було зазирнути туди». Ця метафора історика Костомарова дає образ і Шевченкових мотивів, і архетипів, які неусвідомлено живуть в кожній людині і тривожать її загадкою «великого льоху», розкопки якого нічого не дають… Тільки духовно зрячий поет може безстрашно заглянути в ту глибінь і назвати все відповідним словом.
Усім відома релігійність зачинателів української літератури. З боку Синоду Православної Церкви кожному з них можна виставити рахунок. Сковорода більше схилявся до протестантизму. Гоголя запідозрювали в симпатіях до католицизму. Куліш перекладав Біблію всупереч Синодові, і робив це у співпраці з греко-католиком, відомим фізиком Іваном Пулюєм. Чому ж про релігійність цих авторів ніколи не ставилось питання, а про Шевченка ставиться? Чи тільки тому, що у Шевченка є саркастичні вірші на адресу офіційної Церкви? Очевидно, ні. Критичне ставлення до офіційного православ'я в часи Шевченка було поширеним, навіть популярним. Хоча мало хто вдавався до таких різких форм заперечення. Очевидно, справа тут в релігійній активності, яка виражається в християнському максималізмі. Духовна спадщина, що передавалася від покоління до покоління, належить всім. Як повітря і сонце. Але максималіст приходить з ясною свідомістю покликання повернути свій народ лицем до Бога батьків, до втраченої історичної пам'яті, до драми вічної боротьби.
В поемі «Іван Гус» він оспівує єретика, що йде на вогнище за свою віру. В поемі «Кавказ» він благословляє визвольну боротьбу горців, які вбили його друга. В «Посланні до мертвих, живих і ненароджених» він прагне навернути до любови своїх земляків, які начебто були і є патріотами. Ці твори він пише в 1845 – в рік високого творчого спалаху, що супроводжується переспівами псалмів Давидових. Літературознавці не дуже зрозуміли цей пророчий спалах. А прості люди чомусь повішали портрет Шевченка поряд з іконами. Їм навіть на думку не спало запідозрити поета в атеїзмі. Навпаки, християнської науки любови, правди, віри, відваги вони вчилися у нього більше, ніж з церковних проповідей. Шевченка називають основоположником нової української літератури. Посилаються на його народність і реалізм. При бажанні це можна знайти і в інших його сучасників. Насправді Шевченко став основоположником літератури тому, що він задав українській літературі іншу висоту. Він повернув її лицем до вічних проблем духу. Всупереч віянням часу він осмислив українську християнську традицію, а проблеми духовні і моральні поклав як наріжний камінь у фундамент майбутнього України. Багато обставин склалося на те, щоб ім'я поетове перетворилося на символ. Життя і доля. Творчість і боротьба навколо неї. Але найбільше все таки те «роздирання завіси народного життя», велика любов і пророча проповідь до живих і мертвих і ненароджених. Ніякі політичні використання і здрібнення не можуть змінити властивостей діяманту, котрий не улягає впливам часу.
Український центр, м. Львів
