Подячний уклін І. М. Гончару –
до 20 – річчя створення його музею
Іван Макарович Гончар – видатний громадський та культурний діяч, скульп¬тор, живописець, графік, народознавець, колекціонер, заслужений діяч мистецтв України (1960), лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка (1989), народний худож¬ник України (1991).
Народився 27 січня 1911 року в с. Ли¬п’янка на Черкащині у багатодітній селянській родині. Закінчив Київську худож¬ньо-індустріальну профшколу (1930), Київ¬ський інститут агрохімії і ґрунтознавства (1936). Автор низки пам’ятників та скульп¬турних портретів діячів української куль¬тури, героїчних образів козацької доби. Його твори зберігаються в багатьох музеях України і за кордонам. Мармурову скульптуру «Молодий Шевченко» (1949) придбала Третьяковська картинна галерея в Москві. Як живописець, Іван Гончар створив вели¬ку серію картин, у якій зафіксував істо¬ричні й архітектурні пам’ятки України, місця, що назавжди втрачені внаслідок затоплення сіл та аварії на Чорнобильсь¬кій АЕС. Упродовж 50 років збирав по всій Ук¬раїні шедеври народного мистецтва XVI–XX століть, створивши унікальну колекцію, що налічує понад 15 тис. експонатів і є національною скарбницею. Помер 18 червня 1993 року, похований на Байковому кладовищі в Києві.
І. М. Гончар до кінця своїх днів марив музеєм, у якому була б широко представ¬лена вся його колекція і кожний експо¬нат мав би своє місце. Спочатку думав, що проблему вирішить прибудова до його будинку, де він жив на вул. Новонаводницькій, 8-а, але це виявилося нереальним – зібрання старожитностей було надто ве¬ликим. Потім навіть розробив проект кон¬цертно-виставкового залу. Та на це потрібні були величезні кошти. Через півроку після смерті Майстра, наприкінці 1993 – го, громадському музеєві було надано державного статусу, для нього ви¬ділено будівлю колишньої канцелярії Київського генерал-губернатора по вул. Січневого повстання, 29, поблизу Киє¬во-Печерської Лаври. І хоча це пам’ятка архітектури XVIII–XIX ст., тут довгі роки знаходився гуртожиток для військовослужбовців, й довелося докласти чимало зусиль родині Гончара – художнику Петру Гончару і народній співачці Ніні Матвієнко, щоб приміщення можна було звільнити і реконструювати.
«Сьогодні Музей розбудовується за прин¬ципами, закладеними його фундатором, – розповідає заступник директора Тетяна Пошивайло-Марченко. – Характерна його особливість у тому, що він постає не просто меморіально-мистецтвознавчим закладом зберігання, дослідження й попу-ляризації найбільшої в Україні приватної етнографічної колекції, а й авторитетним науково-мистецьким центром, де влашто¬вуються польові фольклорно-етнографічні експедиції, науково-практичні конференції, семінари та лекторії, проводяться свят¬кування, виставки, працюють народознавчі клуби. Музей став помітним явищем у культурному й науковому житті країни».
Мені, Вікторії Рутковській, пощастило бути знайомою і неодноразово зустрічатися з Іваном Макаровичем під час фольклорно – етнографічних і козацьких вечорів, які я проводила у колишньому Палаці культури «Жовтневий», де працювала наприкінці 80 – х, поч. 90 – х рр. Й сьогодні мені здається: ось встане Іван Макарович, як завжди – у вишиванці, вий¬де з бокового місця, де він, як правило, сидів, і промовить: «А скажіть, будь ласка, як можна дійти до найвищого розквіту національних культур, зневажаючи українську мову чи прямо нехтуючи нею? Звичайно, це безглуз¬дя… Ми взагалі не будемо існувати як на¬ція, коли зникне наша мова. Отже, наша мова є наш найдорожчий, найцінніший скарб, яким мусимо над усе дорожити, який мусимо берегти, бо без мови не є народ, як національне ціле. Творити двома мовами – це мати дві голови на одних в’язах».
Тоді без Івана Макаровича не проходило жодне громадсько-політичне і мистецьке зібрання, жоден фольклорний вечір, після якого він обов’язково звертався до учасників і глядачів із закликом дбати про збереження народних традицій. Він по¬вчав, що кожний звичай і обряд має свій час й місце проведення – адже в народі колись усе було чітко регламентовано: коли женитися, коли родитися, коли хре¬ститися, що і коли співати кожної пори року.
Найбільше хвилювало І. М. Гончара пи¬тання, як допомогти українцям позбу¬тися відчуття своєї меншовартості, як вдихнути в них почуття гордості за свою землю, мову, традиції. «Тільки тоді ма¬тимемо незалежну державу, – переко¬нував схвильовано, – коли усвідомимо себе не населенням, не натовпом людей, які, хоч і гарно співають, та гнуться, мов лоза, а народом, гідним своєї трагічної і величної історії, самобутньої пісні і куль¬тури».
Хотілося б нагати ще деякі мудрі настанови Майстра, про які не варто забувати: «Суспільство, яке не культивує і не береже віковічних надбань народу, приречене на деградацію, на виродження – воно ніколи не досягне прогресу і розквіту. І тільки тоді, коли ми вважатимемо культурну спадщину нашого народу корінням і стовбуром нашого духовного життя, зарясніють майбутні мистецькі врожаї. Не треба забувати й про те, що всяке дерево не може рости без грунту, який його живить. Таким грунтом для дерева культури є глибоке минуле народу, а, найголовніше, його рідна мова, що лежить в основі всякого культурного життя. Отже, бути вірними синами і дочками свого народу, бути творцями його долі, вершителями його розквіту можна тільки тоді, коли глибоко пізнаєш свій народ, а, пізнавши, полюбиш його».
Використано фрагменти з книги Рутковська О. //Забуте і воскресле. – Київ, 2007. – ст. 254 – 264.
«НА ГОСТИНИ ДО ГОНЧАРІВЦІВ»
«Усе, що ви побачите в музеї, нехай збудить у вас почуття палкої, найщирішої любові до поетичної душі матері-України, і хай любов ця стане могутнім стимулом для її прекрасного майбутнього та буйного розквіту!».
Іван Гончар
Жінки клубу «Волинянка» – постійні і завжди бажані гості в «Музеї Гончара», як скорочено називають «Національний Центр народної культури». Неодноразово ми відвідували різноманітні виставки, фестивалі, мистецькі і культурно – просвітницькі заходи. Тут наш гурт «Волиняни» брав участь у святах: Колодій, Весілля Свічки, Осінь весільна, Покрова, Різдво, Великдень та ін. Приємно було побачити на стенді з історії музею фото нашого гурту. Запросили нас і на святкування 20 – річчя з нагоди створення Музею. Ювілейні урочистості включали перегляд фільмів про Івана Макаровича, тематичні виставки та екскурсії; привітання гостей, виступи фольклорних гуртів з Києва та області, концертну програму за участю відомих молодих виконавців, ярмарки творів народного мистецтва, майстер – класи тощо. Прийшли привітати митці, художники, журналісти, науковці. Серед них – академік Микола Жулинський, режисер Василь Вовкун, співачка і народознавець Валентина Ковальська, співачка і майстриня Анжеліка Рудницька. Яскравим було привітання і виступ фольклорного гурту «Дай, Боже» (керівник Ольга Мельник, засл. працівник культури України) з віншуваннями і дитячими забавлянками.
Дарували свої пісні постійні друзі музею: етнографічний хор «Гомін» (художній керівник Л. І. Ященко), фольклорні гурти «Роксоланія», «Кралиця», «Буття», «Бурса фольклору», «Хорея козацька» та ін. На концерті у доньки Антоніни буда присутня Ніна Матвієнко. На Вечорницях, які вела господиня – науковий працівник музею Галина Олійник, за традицією, усіх частували козацьким кулішем, чаєм, гарячим напоєм з трав. Атмосфера була тепла, дружня і неофіційна. Незабутній вечір завершився масовими запальними народними танцими «Голубка», «Печонеє порося», «Аркан», «Ойра» та ін.Тож побажаємо Музею Івана Гончара многії славнії літа на благо збереження і процвітання української традиційної народної культури!
Вікторія РУТКОВСЬКА
Фото Галини БІДНОШЕЙ
