Покрова – велике релігійне, а в Україні ще й національне свято. Запорозькі козаки поклонялися Пресвятій Покрові як своїй покровительці та заступниці. На Її честь на Січі спорудили Покровську церкву. Коли за наказом Катерини ІІ 1775 року зруйнували Запорозьку Січ, козаки, що пішли за Дунай під ласку турецького султана, узяли з собою образ Пресвятої Покрови.
Українська Повстанська Армія, що постала в роки Другої світової війни як збройна сила проти нацистської і більшовицької окупації, також віддала себе під опіку Божої Матері, обравши це свято за День зброї.
У душі кожного українця живе щира віра, що Мати Божа почує та зрозуміє його думки, біль і смуток, заступиться і порятує. Тому Їй звіряють найпотаємніші думки і мрії. Найперше це стосується дівчат і жінок. Празника завжди чекали з нетерпінням, вважаючи, що для Пресвятої Діви наші болі, поразки та невдачі такі ж болючі, як для нас самих. А наша віра, наші успіхи й перемоги наповнюють радістю Її материнське серце. Тож недарма під час акафісту, який Православна Церква, окрім Божої служби, відправляє цього дня, часто звучать слова: “Радуйся, Радосте наша, покрий нас від усякого зла чесним Твоїм омофором”.
Історія знає чимало випадків благодатної допомоги Матері Божої вірникам, яким загрожувала смертельна небезпека чи тяжкі випробування. Відоме заступництво Діви Марії під час нападу татар на Почаївську обитель, коли кулі нападників поверталися назад і вбивали їх самих. Автору цієї статті старожили села Ворокомле Камінь-Каширського району розповідали, що в першій половині минулого століття Богородиця являлася селянці Теклі Губчик, яка мала тяжке захворювання ніг.
І в наш час Вона пильнує за нами і, чуючи щиру молитву чи благання, приходить на допомогу. Моя учениця Людмила Федчик (у дівоцтві Божук) розповіла, як у 1990-ті роки, час безгрошів’я, їй довелося поїхати на прополювання буряків у сусідню область. Там унаслідок укусу чи поранення тяжко розболілася нога, жінка ледве пересувалась і якогось вечора, не в змозі більше терпіти страшний біль, із розпачем вигукнула: “Боже, якщо Ти є, допоможи ж мені, бідній!” На якусь мить забулася. І чи то в маренні, чи то наяву вона побачила перед собою незвичайної краси жінку, яка співчутливо дивилась на неї і спитала: “Що, болить, доцю?” – “Ой болить нестерпно!” – “Повернися на живіт, а ногу поклади на сітку. Спи”. І розтанула у повітрі.
Людмила вчинила за порадою. Щодо сітки: вони спали на широких ліжках з вузеньким матрацом на сітці. На ранок жінка прокинулася здоровою. Відтоді вона, переконана атеїстка, колишній секретар шкільної комсомольської організації, пішла до церкви та щиро вірить: її порятувала Матінка Божа.
Для селянина свято Покрови – своєрідний орієнтир і суворий екзаменатор. До цього дня мав посіяти жито навіть найлінивіший. “Не посієш до Покрови – не збереш і полови”, – застерігало народне прислів’я. Слід було забезпечити і ситу годівлю худобі. У селі Нуйно Камінь-Каширського району приказували: “Прийшла Покрова й питаїцця, чи забезпечена корова”. Необхідно було також зібрати картоплю, буряки, моркву, утеплити ями з картоплею, овочами, хати від промерзання взимку. Цього ж дня загадували й на погоду: якщо вітер дме з півночі, зима буде холодною і сніжною, якщо з півдня – теплою.
Однак найбільше це свято хвилювало дівчат, які чекали його з особливим нетерпінням, – воно вселяло надію на заміжжя. Недарма ж на Поліссі казали: “До Покрови дівки гонорови”. Тому напередодні сердечно молилися до Матінки Божої, просили послати пару.
Сподіваючись на сватів, дівчата готували посаг: шили, вишивали. Старожили села Клітицьк Камінь-Каширського району розповідають, що дівка їхнього села на виданні могла мати до 20 вишитих сорочок, 10 вишитих або оздоблених художнім тканням рушників, не рахуючи для повсякденного вжитку, 5–6 тонких із фабричної тканини спідниць “з ґальонами”, тобто нашитими по низу кольоровими стрічками, 2 літники, 2 бурки, станік (корсетку, жилетку).
До посагу входили подушки, вишиті наволочки, перини, портовини (саморобні лляні скатертини, однотонні, вишиті або переткані по краях кольоровими нитками), ткані покривала на ліжка, які в різних селах мали назву диван, порурадень.
Щоб надбати належну кількість посагу, його готували заздалегідь, нерідко всією родиною. Якщо ж у сім’ї було кілька дівчат, то кожна мусила сама готувати собі посаг, хоч також не без допомоги родини, при цьому найперше він готувався для старшої. Особливо старалися дівки на виданні, використовуючи кожну вільну від польових чи інших нагальних робіт часинку.
Готуючи посаг, дівчата молитовно благали Пресвяту Богородицю послати їм пару. Особливою щирістю та сердечністю були сповнені ці благання напередодні Покрови. У Клітицьку вони зверталися до Матінки Божої: “Покрий, Свята Покрово, землю листочком, а мене – віночком”. Оскільки у незасватаних дівчат після Покрови майже не залишилося надії вийти заміж, у цьому селі було поширеним прислів’я: “Прийшла Покрова —–дівка заревіла, як корова”.
Дівчата, що засиділися, благали Святу Діву послати їм хоч якого чоловіка: “Свята Покровойко, покрий мою головойку, – сякий-такий мужичина, аби дрова і лучина”, “сякий-такий мужичок – і наробить трісочок” (с. Качин Камінь-Каширського району). “…сякий-такий, – аби був, хліба-соли роздобув” (села Пнівне, Фаринки, Соснівка цього ж Камінь-Каширського району). І то було не тільки благання, а крик зраненої душі. Адже не раз вони чули мовлене на їхню адресу: “стара дівка”, “перестарвиця”, “підстаркувата”. Були серед них і такі, які свого часу не змогли визначитися з обранцем, а нині “через перебори дістали недобори”. Тому в Кримному та Брониці цього району можна було почути розпачливе: “Свята Покровойко, покрий мою головойку хоч сякею-такею онучию, аби дівкою не мучили”. Чому “мучили”? Хто “мучив”? Найперше, власні думки й переживання: мріялося про коханого чоловіка, родину, діток, та замість цього маєш переносити співчутливі, а то й зневажливі погляди. Вона вже виявилась непотрібною і у власній сім’ї, “зайвим ротом”, надто коли не стало батьків, а “брат сам собі рад” – у нього своя родина, жінка, діти, свої клопоти. Суть такого становища ще глибше розкриває інше кримненське прислів’я: “Пішла би й за вола, аби вдома не була”.
І все ж свято відроджувало надію, наповнювало дівочі серця сподіваннями на щасливе сімейне життя. Цього дня люди масово йшли до храму, славили Бога та Пречисту Діву, просили Її молитися до Свого Божественного Сина Ісуса Христа, аби Він захистив нашу землю від напастей, ворожих зазіхань, як захистила Свята Покрова константинопольців 910 року від сарацинів, послати щастя їхнім родинам.
У деяких селах упродовж віків усталилися певні звичаї, вдаючись до яких, дівки сподівалися на сприяння свята у щасливому вирішенні їхньої долі. Наприклад, у селі Дубечному Старовижівського району дівчина на виданні ранесенько відчиняла настіж ворота й прикріплювала пучечок червоної калини, щиро вірячи, що ці магічні дії закличуть сватів до хати. Калина символізувала дівочу чистоту та вроду, а відчинені ворота як виразник імітативної магії, — готовність будувати сім’ю. Потому дівчина разом із батьками йшла до церкви, аби в щирій молитві попросити Богородицю послати їй пару.
Повернувшись із храму, мати з донькою продовжували магічні дії. Ненька виносила з комори сувій полотна та розстеляла його від порога до стола поруч з хатніми доріжками, приказуючи: “Стелися, льоночку, щоб сватали дочку”. То було ніби закликом, щоб свати не барилися та якнайшвидше навідалися до хати й сіли за стіл. Далі, помолившись до образа Божої Матері, просила:
– Покрово, Покровойко,
постели портовину білейку,
Не дай ворони кракати,
а ногам по болоти ляпати.
А донька, помолившись до ікони Богоматері, просила:
– Свята Покровойко,
покрий мині головойку,
Землю – листочком, а мине –
платочком.
Полотно стелили поруч із хідниками, але не замість них, що засвідчувало бажання, аби свати пройшлися полотном, але не затоптали, не затоптавши при цьому й дівочої долі.
Потім мати з дочкою вдавалися до обряду перекладання рушників, які юнка вишила власноруч, мріючи при цьому про весільний рушник. Перекладаючи, розгортали виріб, оглядали та приказували: “На цей рушник з коханим у церкві стати”, “Цим рушником руки пов’язати”, “А цими рушниками сватів перев’язати” і т. ін. Перераховували всі можливі випадки їхнього використання під час весілля. Могли перекладати й материні вироби, якщо та була щасливою в шлюбі, на знак того, що вона бажає такої долі й своїй кровиночці.
Люди вірили: усе, що діялось у цей день, освячене Пресвятою Богородицею. Її щиро запрошували до участі у відзначенні цього великого празника. У вже згадуваному Дубечному влаштовували вечорниці: якщо дозволяла погода і було тепло, на вулиці, на колодках, а коли ні, парубки винаймали простору хату у вдови чи в самотніх літніх людей. Зайшовши до приміщення, віталися з господарями, далі звертались до Пречистої Діви:
– Покровойко-Мати, ходи
з нами до хати
Вечорниць дбати, дивчєт
звеселяти.
Веселилися, жартували, якась пара закоханих розігрувала жартівливу сценку.
Парубок, підійшовши до дівчини, виймав з-за пазухи стару подерту хустку й казав:
–Галюню, я приніс тобі подарунка, якого ти просила. – І намагався вручити його дівчині.
Та, побачивши “подарунок”, відмахувалася:
– Відчепися! Та я тебе сьогодні і в очі не бачила.
– Може, й не бачила… Але ж просила: “Свята Покровойко, покрий мою головойку / Хоч хусткою, хоч онучию, бо дівкою надокучило”. Казала?
– Казала. То й що?
– Що просила, то те й маєш.
Присутні сміються, а гурт дівчат тим часом співає:
Ой то тиї кавалєри не вміють
знакомицця:
Як подийдуть, то питають,
чи корова доїцця,
Чи корова доїцця, чи кури
нисуцця, –
Ой то тиї кавалєри вельми
задаюцця.
Хлопці на те відповідають:
А тиї дивчєта вельми
гонорови –
Поробили сини вочи
і зелени брови.
Прекрасна стать теж не бариться з гострим словом:
Ой Пидварська вулиця,
Чим вона красуїцця?
Дубами і грабами,
Хлопцями-низграбами.
І тут уже сильна стать дає волю своїм емоціям:
А дивачєта на коти:
“Чи то ви не старости?”
Бо прийшла уже Покрова,
Риве дівка, як корова.
За цими співочими змаганнями, жартами та примовками починалися музики, які тривали далеко за північ, а то й до ранку. Знаходився час і для святкової вечері, яку хлопці забезпечували випивкою, здебільшого вином, а дівчата — закускою.
Про значення Покрови як покровительки дівочої долі, віри народу в заступництво Діви Марії у різних життєвих випробуваннях, надто сімейних, свідчить відзначення колись цього дня в селі Нуйні Камінь-Каширського району. Тут це престольне свято, до якого всі старанно готувалися. Уранці сім’ями рушали до храму, куди також приходили родичі та знайомі із сусідніх сіл. По закінченні церковної відправи їх запрошували на гостину, щедро пригощали. Під вечір мешканці, старе й мале, збиралися на просторому вигоні. І розпочиналося всенародне гуляння під назвою Село. Така назва якнайкраще та якнайповніше передавала характер свята, бо не приходили на вигін хіба що зовсім немічні або тяжкохворі.
Із цієї нагоди наймали музикантів. Танці, пісні, жарти, залицяння, освідчення в коханні тривали ледве не до ранку.
Найретельніше готувалися до свята дівчата: і засватані, і ті, що з дня на день чекали старостів, і ті, що мріяли цього вечора зустріти свою долю, і ті, що втратили вже надію на заміжжя, але яка ще жила на дні їхнього серця.
Свої сподівання нуйнівські дівки пов’язували з гарбузовим насінням, яке, на нашу думку, тут використовувалось як приворотний засіб. Ще заздалегідь вони випитували матерів, скільки гарбузів ті дозволять вибрати. Якщо кількість не влаштовувала, просили збільшити. Тож кожна приходила на свято з вузликом чи мішечком, у якому приносила добре підсмажене ядристе запахуще насіння. Ним найперше пригощали коханих чи уподобаних хлопців.
Парубки охоче пригощалися смачним частунком. Ті ж із закоханих юнаків, яких оминула частуванням обрана дівка, інколи намагалися силоміць, хоч ніби й жартома, заволодіти жаданим гостинцем. Вочевидь, вірили, що це в майбутньому допоможе завоювати прихильність обраниці.
Олександра КОНДРАТОВИЧ,
почесний краєзнавець України, м. Луцьк
