На Волині скромно відзначили 70-річчя Колківської народної республіки – міні-держави, яка понад півроку проіснувала в німецькому тилу
В один із днів довгої вервечки травневих вихідних на Волині відзначили подію, яку за значимістю деякі історики воліють ставити в один рівень із Батурином, Базаром, Крутами. В селищі Колки вшанували пам’ять тих, хто у далекому 1943-му вибудував на окупованій ворогом території Колківську народну республіку. Вона проіснувала більш як півроку, демонструючи невгамовну жагу українців до побудови своєї власної держави.
«КОЛКИ – ТИМЧАСОВА СТОЛИЦЯ УКРАЇНИ»
Як не прикро, але, напевне, далеко не кожен волинянин, не те що мешканець іншого регіону, знає сьогодні про існування такого справді унікального утворення, як Колківська народна республіка, що виникла на Волині у квітні 1943-го. У глибокому німецькому тилу майже на двох тисячах квадратних кілометрів було створено острівець вільної України, де вирувало українське національне життя. Повстанці звільнили села п’яти волинських і одного рівненського районів від німців, встановивши там українську владу з усіма її державними атрибутами. А містечко Колки на шість місяців стало повстанською базою і навіть столицею… України. Очевидці тих подій згадували, що при в’їзді в Колки був прикріплений напис «Колки – тимчасова столиця України».
У містечку діяли військові школи, шпиталь, друкарня, а також цивільні підприємства, що забезпечували життєдіяльність регіону, контрольованого УПА. Навчання у місцевих школах, як і служба Божа у храмах, проводилися українською мовою. До вересня був видрукуваний український буквар, за яким діти почали навчатися. Щоправда, недовго. Восени німці розробили план знищення Колківської республіки. Оскільки всі попередні спроби атакувати повстанську столицю не увінчалися успіхом, вони були змушені задіяти фронтову дивізію, а самі Колки піддалися бомбардуванню та танковій атаці. До участі у цій військовій операції було задіяно також власівців. На початку листопада містечко було спалено дощенту, а повстанські загони відступили в ліси.
Сьогодні хтось називає це дитячими іграми в незалежність, а саме існування Колківської республіки радянська пропаганда пояснювала тим, що німці просто віддали повстанцям непотрібні їм поліські райони. І що упівці не воювали з німцями, а відсиджувалися по селах. Тоді логічно виникає запитання: для чого тоді знімали з фронту дивізію, щоб її розгромити?! Років з десять тому знайомий ветеран органів КДБ, який прибув на Волинь на початку 50–х років, у приватній розмові на моє запитання про сотенного Стрілу (Максимчука), який зі своїми людьми діяв на території Маневиччини і Колківської республіки, відповів фразою: «Сотня Стріли пустила під укіс німецьких ешелонів більше, ніж усі червоні партизани разом узяті». Не вірити йому немає жодних підстав. І в цих словах – відповідь на всі запитання про те, чи була УПА воюючою стороною у Другій світовій війні.
Після звільнення Волині Червоною армією влітку 1944 року волиняни сповна відплатили за свою приналежність до Колківської республіки. Більш як сотню повстанців показовий трибунал НКВС засудив до смертної кари або до десятиліть тюремних поневірянь у таборах ГУЛАГу, а ще тисячі їхніх симпатиків та рідних і по закінченні війни відправляли на «курорт» до Сибіру. Але приклад Колківської республіки справді виявився «заразним». Бо то тут, то там виникали локальні українські острівці, що йменували себе республіками. Краєзнавці встановили існування Деражнянської республіки на території Рівненщини, повстанські утворення на Тернопільщині й у Карпатах. Хай були вони приречені на загибель, але віра, якою живилися ці люди, дивує й досі. Нещодавно моя 74–річна землячка Уляна Березнюк, проста селянка із поліського села Острівок, згадувала свого покійного батька й дядька, які теж були «в лісі». Тато помер від тифу у Дніпропетровській тюрмі ще в 1944-му, а дядько був засуджений. Коли наприкінці 50–х він повернувся із заслання, то сказав їй таке: «Я того вже не застану, а ти ще застанеш, Уляно. Рано чи пізно Україна відділиться від Росії і без крові». «От скажи, звідки він міг тоді таке знати? – питала мене ця сільська малограмотна жінка, й досі дивуючись прозорливості дядька Василя. – Я завжди так плачу, коли чую пісню «А ми тую червону калину…» Як то люди колись стояли за своє, за Україну. Не те що теперика».
Ніна РОМАНЮК, газета «Україна молода», 24-25 травня 2013 р.(скорочено)
