22 травня 1979 року ховали Володимира Івасюка. Його тіло знайшли 18 травня у Брюховецькому лісі під Львовом через три тижні після того, як він приїхав з Хмельницького, де був членом журі на республіканському фестивалі комсомольської пісні, пішов з дому до консерваторії і не повернувся. Оголосили всесоюзний розшук, який не дав ніяких результатів. Дубову труну, прибрану гілками калини і вишитим рушником, друзі відмовилися ставити на автомобіль й на плечах несли від його домівки до самого Личаківського цвинтаря. Того дня у Львові не можна було знайти жодної квіточки – всі вони встеляли останній земний шлях Івасюка і лягли курганом на його могилу. Це була небачена на ті роки процесія – десятки тисяч не тільки львів’ян, буковинців, а й людей з усієї України приїхали ховати улюбленого композитора, автора справжніх шедеврів, які співав і наш народ, і у багатьох країнах світу. Коли студенти консерваторії заспівали «Чуєш, брате мій», було чути не плач, а справжнє ридання. Народ ховав свого співця, який чесно і віддано служив йому.
З Волині примчав Василь Зінкевич, із Києва приїхали поет Юрій Рибчинський і композитор Вадим Ільїн, не соромилися сліз Назарій Яремчук, Дмитро Гнатюк і Микола Кондратюк, Ігор Білозір і Остап Стахів. Тріо Мареничів на вінку написали:
Спасибі, друже, за любов жагучу.
до рідної Вкраїнської землі,
повік твою «Червону руту»
співати будуть соловї.
Попереду процесії в національному строї йшла донька відомого львівського художника Патика Оксана з портретом Володі в миртовім вінку. За нею Назарій Яремчук разом із Левком Дудківським несли великий вінок живих білих квітів, надісланий Софією Ротару, яка в цей час ніби-то була на гастролях в Росії. Усі чекали, хто скаже над труною перше слово, адже ні повідомлення про смерть Івасюка, ні некролога в офіційній пресі не було. Зробив цей крок і мовив прощальне слово львівський поет, родом з Волині, Ростислав Братунь. Це коштувало Ростиславу Андрійовичу посади голови Львівської організації спілки письменників України та спокою до кінця життя. На десять років він потрапив в опалу партійних структур, його не друкували, не дозволяли виступати, навіть намагалися вбити, завдавши кастетом удару по голові біля київської квартири його матері. Від сім’ї відвернулися колишні друзі. Та він не зламався, наприкінці 80-х став на чолі демократичних перетворень в Україні, піднімав український прапор на флагмані Українського флоту «Гетьман Сагайдачний», був серед депутатів останнього скликання Верховної Ради СРСР, сказав Горбачову «А Україна буде вільною!»
Народився Ростислав Братунь 7 січня 1927 року в місті Любомль на Волині в сім’ї українського громадського діяча, депутата польського сейму, Андрія Братуня та Оксани Ужвій, рідної сестри славетної української актриси Наталі Михайлівни Ужвій. Коли Володимир Івасюк переїхав з Чернівців до Львова, то познайомився з Ростиславом Братунем, творчий тандем з яким тривав до смерті композитора. На слова поета Івасюк написав третину своїх пісень, серед них: «День з тобою», «О, незване моє кохання», «Перший сніг», «Роки вже відшуміли», «Пісня про тебе», «Літо пізніх жоржин», «Ноктюрн осіннього міста». Саме зі співпраці з Братунем у творчості Івасюка починається пошук нових, глибших виражальних засобів, філософське осмислення тексту. «Ми йшли один одному назустріч, – згадував Ростислав Андрійович. – Ми настільки відчували один одного, як про це тільки можуть мріяти поет і композитор». Помер Братунь після важкої хвороби 8 березня 1995 року, за несвоєчасно наданої медиками допомоги. Поминальну службу правили священики трьох конфесій, яких поет об’єднав своєю смертю.
ЩОБ ЙОГО ПРОМІНЬ НІКОЛИ НЕ ЗГАС
Щира дружба єднала Володимира Івасюка і подолянина Василя Зінкевича, який дав крила багатьом прекрасним творам свого побратима.
Востаннє співак бачився з композитором у Хмельницькому в квітні 1979 року. Після заключного концерту лауреатів фестивалю 23 квітня Володимир сказав: «Піду попрощаюся з Зінкевичем» і зник у натовпі глядачів, які штурмом брали театр, щоб потрапити на повторний концерт. Перед тим він говорив, що обов’язково має зустрітися з Василем у Києві для запису нових творів, призначеного на 7 травня. Не судилося. Зінкевич приїхав до Львова, щоб вклонитися другові, який лежав у закритій труні. Одну з останніх, сповнених драматизму і бурхливих емоцій, пісню «Літо пізніх жоржин», композитор присвятив Зінкевичу, на неї було знято прекрасний кліп, який Івасюк ще встиг побачити в готельному номері по телевізору у переддень свого зникнення …
Василь Іванович Зінкевич народився 1 травня 1945 року у селі Васьківці Ізяславського району Хмельницької області (це територія історичної Волині). Батько був регентом церковного хору, мати знала багато народних пісень, малий Василько змалку любив танцювати, навіть зробив у хаті невеличку сцену. Ще навчаючись на дизайнера у Вижницькому училищі декоративно – прикладного мистецтва на Буковині, він керував ансамблем танцю «Смеречина», робив оригінальні ескізи костюмів для учасників за народними мотивами, потім був солістом у жіночому ВІА «Смерічка», через рік до якого прийшов також Назарій Яремчук. Там і познайомився Івасюк з талановитими юнаками і Сонею Ротар, які вперше разом виконали славнозвісні «Водограй», «Я піду в далекі гори», «Червона рута», виступали на республіканському і всесоюзному телебаченні, в 1971 році знімалися у першому українському музичному фільмі «Червона рута». Отримавши широку популярність, районний аматорський колектив «Смерічка» 1973 року був запрошений до Чернівецької обласної філармонії, та Зінкевич, який не мав спеціальної музичної освіти, не хотів йти на професіональну сцену. Проте без пісні він вже не міг жити і в 1977 році повертається на велику естраду, вже як соліст, а згодом, і як художній керівник волинського ВІА «Світязь», де продовжує виконувати твори свого побратима, і стає в Україні чи не найпопулярнішим співаком. 1980 року йому присвоюють звання Заслуженого артиста України, у 1985 – звання Народного, в 1994 – лауреата Державної премії ім. Т. Г. Шевченка, у 2009 – Героя України.
У своїх спогадах Зінкевич пише про друга: «Він любив слово, пісню, музику свого народу. Створював пісню свою для молодих, хоча його любили люди різного віку. Такий молодий, та вже такий мудрий – Івасюк був гуманістом. Він не порушував, не руйнував душі молодих людей – він їх облагороджував. Володя завжди стояв вище моди, він був суголосний своєму часові, чув його, говорив від імені свого часу. І це було дуже дійовим. І його пісні розлетілися по всьому світу. Ось у чому я бачу феномени Володимира Івасюка. І знаєте, що мені прикро? Наповнювалися ми його піснями, співали їх, та за життя сказали йому мало добрих слів. А якби кожний з нас віддав йому хоча б по одному слову, впевнений , що сили у нього було б більше, і ці сили він знову повернув би нам. Щоб ми ставали кращі, вищі, гуманніші. Треба схилитися перед світлим образом нашого Композитора, тому що це потрібно насамперед нам, нашим дітям, нашій культурі. Щоб його промінь ніколи не згас».
За власними спогадами і матеріалами Інтернету підготувала
Ольга Рутковська
ОДА ВОЛОДІ
Ввійшов у життя ти, не знаючи броду,
Не відав, як швидко скінчиться твій шлях,
Та нам залишились намиста мелодій
Й пронизливе світло в блакитних очах.
Міняються стилі музичні і мода,
На сцені панує убога попса,
А в творах твоїх – таїна генокоду –
Землі української вічна краса!
Тебе полюбили на Заході й Сході,
На Півночі й Півдні лунають пісні.
Твій усміх, такий чарівливий, Володю,
У душу немов зазирає мені!
А ти чоловік незабутній, Володю,
Бо музику в жінці почути зумів!
Оспівував ніжність її, звабу, вроду
І радість лунала на сто голосів!
Натхнення знаходив в коханні, природі –
У горах, потоках, світанках, житах.
Свобода у творчості, тільки свобода!
І доказ тому – твоє дивне життя.
Шуми лісові, ручаїв тихі води,
Любов і самотність, щемкі почуття…
Ти щастя своє, від життя насолоду
У звуки, акорди й слова обертав!
… Хто був той підступний безжалісний злодій?
Історія поки що вперто мовчить…
Ти з нами. Ти поруч. Ми разом, Володю!
І пісня твоя незабутня звучить!
Вікторія Рутковська (Валькова), член НСЖУ
