Василь Кравченко – дослідник великої Волині
(до 150-річчя від дня народження)
Василь Кравченко – широко знаний у наукових колах український етнограф, фольклорист, письменник, діалектолог, дослідник Великої Волині, друг Бориса Грінченка, Михайла Коцюбинського, Дмитра Яворницького, Катерини Грушевської. Герой нашої розповіді – не волиняк. Проте 45 років свого життя він присвятив вивченню саме цього благословенного краю, зокрема, питанням музейної справи, проблемам українського народознавства.
Василь Кравченко – дослідник великої Волині
(до 150-річчя від дня народження)
Василь Кравченко – широко знаний у наукових колах український етнограф, фольклорист, письменник, діалектолог, дослідник Великої Волині, друг Бориса Грінченка, Михайла Коцюбинського, Дмитра Яворницького, Катерини Грушевської. Герой нашої розповіді – не волиняк. Проте 45 років свого життя він присвятив вивченню саме цього благословенного краю, зокрема, питанням музейної справи, проблемам українського народознавства.
Народився Василь Григорович 8 травня 1862 р. у таврійському місті Бердянську, що на Запоріжжі, на березі теплого Азовського моря. Він зростав у середовищі рибалок і моряків, тому змалку цікавився їхніми звичаями, легендами, переказами. З Бердянська Кравченко поїхав до Феодосії, де навчався в учительському інституті, але за вільнодумство і народництво був позбавлений диплома та права вчителювати. Тому вступив до школи юнкерів в Одесі – там і починається його зацікавлення народознавством.
Спілкуючись із солдатами, Кравченко записує від них цікаві оповіді й бувальщини, які згодом друкує в етнографічних матеріалах за редакцією Бориса Грінченка, зокрема збірку оповідань «Буденне життя» (1902). Молодий офіцер царської армії Василь Кравченко проходить службу в Житомирі. Але кожну вільну хвилину він віддає улюбленій справі – дослідницькій роботі, експедиціям по Волині та за її межами. У грудні 1900 р. у губернському місті офіційно було створене Товариство дослідників Волині, яке об’єднало навколо себе передову інтелігенцію. вчителів, дворянство. Його активним членом стає Василь Кравченко і у кожному томі «Праць» Товариства друкує свої етнографічні розвідки, зокрема, детально відтворює специфіку весільного обряду, особливості місцевого діалекту у селі Курозванах Острозького повіту на Рівненщині.
У колі фольклорних інтересів Василя Григоровича – календарні, родинно-побутові пісні, народні свята і обряди. Він досконало вивчив та описав характер мешканців Волині, особливості їхні говірки, побут, звичаї та обряди. «Характерна риса волиняка, – пише Кравченко у своєму етнографічному нарисі про Волинь, – та, що він ніколи не любить нічого виносити зі свого обійстя, а все більше намагається приносити до власної хати…». Цікаво характеризує вчений і поляків: «В натурі – це ті самі українці, на території яких вся зазначена шляхта мешкала. З них ті, що населяють житомирську округу, нащадки колишніх православних українців, бо батьки їхні під час скасування унії в межах Наддніпрянської України пристали до католицтва. Антропологічні й етнічні ознаки шляхти ті самі, що й у місцевих українців».
Унікальні матеріали зібрав етнограф про чумаків. Ось що він пише про цих людей і унікальний жанр пісенного фольклору, зокрема з Полісся: «Не було села на Україні, де б кілька родин не брало участі в чумакуванні. Варіанти поліських чумацьких пісень дуже скидаються на південноукраїнські, але багато в чому і відрізняються. Тому треба вжити заходів, аби не пропустити, не прогаяти часу, бо коли повмирають останні представники цього промислу, то занотовувати те саме від їхніх дітей, онуків, які самі не брали участі в чумакуванні, річ не та».
Безперечну наукову вартість становить незавершена і неопублікована за його життя розвідка «Етнографічні матеріали, зібрані на Волині та по суміжних губерніях», в якому широко характеризуються реалії життя населення цієї території, їх схожість і відмінність від сусідів. Етнографічна інформація подається ним також у статті «З недавнього минулого Волині», вміщеній в «Ювілейному збірнику на пошану акад. М. С. Грушевського».
Про самобутній науковий талант Василя Кравченка свідчить той факт, що праці українського дослідника були високо оцінені Петербурзькою Академією Наук, яка 1912 року присвоїла йому звання професора етнографії. Додам, що він фактично не мав вищої спеціальної освіти, якщо не зважати на дворічний вчительський інститут і Одеську школу юнкерів, де працювали прекрасні педагоги, які давали широкі знання з різних галузей. Хоча російською офіційною наукою і було визнано заслуги Василя Кравченка, він протягом довгих років все ж знаходився під наглядом поліції.
Перед Першою Світовою війною розпочалася нова хвиля наступу на все українське: заборонялося друкувати і видавати книжки рідною мовою, припинялася діяльність громадських об’єднань, в першу чергу «Просвіти», головою якої на Волині була дружина Василя Григоровича. Завдяки клопотанням російських учених і серед них академіка Шахматова, Кравченка не вислали з України. Але 1914 року, як активного громадського діяча, його заарештували і відправили в російську глибинку, місто Ковров Володимирської губернії.
У березні 1918 р. Кравченко повертається в Україну і з головою поринає у бурхливе громадське та політичне життя краю. Після революційної завірюхи уряд молодої держави кинув сили на культурний і економічний фронти: створюється мережа музеїв при школах, сільбудах, хатах-читальнях, народжуються такі наукові видання, як «Етнографічний вісник», «Первісне громадянство і його пережитки на Україні», «Краєзнавство» та ін. І це – у важкі часи повоєнної розрухи, голоду й нестатків, коли у людей всі думки були про шматок хліба, а тут такий розмах етнографічної діяльності, вивчення й збереження пам’яток духовної та матеріальної культури! І величезну роль в активізації культурно-просвітницької роботи на Житомирщині відіграє саме Василь Григорович. Працюючи у Волинському краєзнавчому музеї на посаді завідувача етнографічним відділом, він залучає до краєзнавчої роботи широкі кола студентства, вчителів, сприяє створенню етнографічних гуртків у школах, технікумах, на заводах. Розробляє близько 100 програм для дослідження народних промислів, обрядів, організовує етнографічні експедиції, екскурсії для дітей і юнацтва, читає лекції, пише популярні статті з народознавства.
Незважаючи на похилий вік, професор з молодечим запалом надихає юнаків і дівчат на творчу працю в ім’я духовного відродження народу. Бо «…якщо тільки ми, згаявши ще якийсь час, не зберемо ось зараз же старосвітніх матеріальних речей, не занотуємо народних пісень, звичаїв, то все те мусить хутко зникнути, і то навіть ще за життя багатьох з нас». Ці слова вченого звучать як заповіт і дороговказ для наступних поколінь. На жаль, грандіозна за масштабами праця Кравченка ані в ті далекі 20-ті роки, ані в наш час гідним чином не поцінована. Більшість його записів й дотепер лишається неопублікованою. Серед незакінчених рукописів багато матеріалів з народного календаря, звичаєвого права, про національні меншини, які густо населяли Волинь.
Доля Василя Кравченка, як і багатьох українських вчених-патріотів, серед яких було чимало його учнів, склалася трагічно. Щоправда, його не розстріляли і не заслали на Соловки. Під час «українізації» (кінець 20-х, початок 30-х рр.) за зв’язок із членами сфабрикованої організації, так званої «Спілки визволення України», дослідника заарештовують, але за відсутністю доказів про антирадянську діяльність виправдовують. На довгий час краєзнавчий рух фактично був загнаний у підпілля. На запрошення Дмитра Яворницького вчений їде до Дніпропетровська, де працює в Історико-археологічному музеї. Але й тут Кравченка звинувачують у націоналістичній діяльності, знищують зібрані ним унікальні музейні експонати, позбавляють роботи, житла, засобів до існування. Після невдалої операції, важко хворого, його викидають на вулицю з підвальної кухні музею, де він мешкав впродовж трьох років. Звільнений по І-й категорії, професор не отримував ніякої пенсії. «Антирадянські націоналістичні» дії Дмитра Яворницького і Василя Кравченка вбачалися в тому, що вони пропагували славну історію козацтва, правдиве минуле України. «Кому і для чого потрібна легенда про своєрідність культури запорожців? Ця вигадка потрібна куркульству, потрібна націоналістичній контрреволюції» – писала дніпропетровська газета «Зоря». Довелося вченому на схилі літ залишити Україну й переїхати до сина в Ростов-на-Дону. Помер Василь Григорович у 1945 р., на 82-му році життя, заповівши свій архів Академії Наук України.
На закінчення нашої розповіді читачам, можливо, цікаво дізнатися, що науково-краєзнавче Товариство дослідників Волині, знищене у 20-ті роки, відродилося після проголошення незалежності України і знову активно функціонує в Житомирі. Очолює його справжній подвижник своєї справи Микола Юхимович Костриця.
Народознавчі студії Василя Кравченка залишаються предметом пильної уваги кожного, хто цікавиться історією рідного краю, вивчає етнографію не тільки у вузькотериторіальному, а й загальноукраїнському вимірі, адже чимало зробив професор для введення у науковий обіг і широкої популяризації етнокультурних традицій саме Великої Волині.
Складаючи нашою розповіддю пошану Василеві Кравченку, я не можу не згадати добрим словом своїх численних родичів, які жили і живуть на різних теренах Великої Волині: у Ковельському і Маневицькому районах Волинської області, Шепетівці й Ізяславі на Хмельниччині, у Мирополі Романівського району на Житомирщині, у Клевані на Рівненщині. Адже Волинь – це колиска моїх батьків, дідів і прадідів (славетного роду Войнаровських по лінії матері). Їхні життєві шляхи – яскрава ілюстрація до наукових розвідок вченого. Бо дерево кожного роду – це гілка історії цілого народу. А пишне дерево мого родоводу рясніє дивним переплетінням коренів української православної шляхти і волинського старшинського козацтва у долях моїх діда Івана Владиславовича та бабусі Домінікії Мартинівни, а також їхніх нащадків, завзятих будівничих молодої української держави. Мої родичі – це члени КПЗУ, які загинули від рук більшовиків, а хто лишився живий, стали вояками УПА у волинських станицях або пішли партизанами в Цуманський ліс. Але це вже господарі нової Волині, яку не встиг до кінця дослідити Василь Кравченко. І справу якого продовжують наші сучасники.
8 травня 2012 року минає 150 років від дня народження Великого Українця, і у вінок його пам’яті з нагоди ювілею я вплітаю цією статтею подячну квітку від жінок клубу «Волинянка» МГО «Волинське братство».
Ольга РУТКОВСЬКА
