Роздуми про минуле і теперішнє
Вересень 2009 року… Мені – 60! Це багато і водночас мало. В залежності від того, як ти себе почуваєш,коли наближаєшся до такої дати. Мабуть, кожна людина в переддень свого народження розмірковує про минуле, прожите життя і про сьогодення. Я – не виняток. Поринаю думками у пройдений шлях, таємно сподіваючись: попереду неодмінно буде ще щось цікаве, гарне! А за це, теперішнє, – потрібно дякувати долі: за дітей, онуків, гарну роботу, людей, які тебе оточують. Хотілося, щоб так було завжди. І жила пам"ять про тих, хто колись були поряд, а зараз відійшли в інші світи і все-таки залишаються з тобою…
Місце мого народження – моя люба Волинь! Це село з приємною назвою Любитів, яке розташоване недалечко від Ковеля. Варте уваги існуюче й дотепер озеро, яке, за спогадами, влітку відвідувала Леся Українка з сусіднього села Колодяжного.
Часто лечу думками в Любитів… Там, як і в Ковелі, досі живуть мої родичі, але не часто трапляється нагода їх відвідати. Там – могили моїх прапрадідів, збереглися спогади про них… Там я зробила перші кроки у це життя…
Пізніше, у Торчині, як відгуком війни, мене, п"ятирічну дівчинку, було поранено гранатою. Мені пощастило, а хлопчика-однолітка не довезли до лікарні. Було й таке…У Торчині почалося шкільне життя і вже після того випадку, що стався зі мною, там народилася моя молодша сестричка, …
Через деякий час батька перевели у Ківерці. У пам"яті закарбувались ліси, травень і ми на велосипедах їдемо збирати конвалії…
Проте вологий клімат Волині не підходив моїй мамі і в результаті – астма. Пам"ятаю безсонні ночі, «Швидку» з кисневими подушками, коли мама задихається, а я, стискаючи кулачки, не вміючи тоді ще молитися, когось невідомого мені прошу залишити маму жити.
Тато робить все, щоб мама їздила лікуватись у санаторії – на Кавказ, у Карпати, та лише клімат Криму їй підійшов. Він і домігся переведення і переселення в Крим. Був вибір: західне, східне, чи південне узбережжя Криму. Зрозуміло, що обираємо південь. Мама забуває про свою хворобу і йде працювати, щоб лікувати інших.
Там, біля моря, я зустріла своє перше, ще дитяче кохання, яке мало щасливе продовження в юності. З того часу збереглися листи до мене на шести сторінках кожний. Перечитала їх цього літа і захотілось зустрітися зі своїм першим коханням, бо це буде, я розумію, востаннє на цій землі…
Саме в Криму, у травні, коли цвітуть дикі тюльпани, в горах, біля відомого тепер багатьом водоспаду, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. З ним я прожила щасливих тридцять п"ять років, і тільки його смерть розлучила нас.
…Далеко позаду школа, університет, заміжжя і переїзд до Києва. Тут народилися мої діти, онуки, без яких я вже не уявляю свого життя, як не уявляю себе без роботи в Національному художньому музеї України. Вона дає мені натхнення, розраду, енергію. І коли, після аварії на Чорнобильській атомній, ми змушені були, як спочатку думалось на короткий час, виїхати з Києва і звільнитись з роботи, то ніби душу залишила вдома і поїхала услід за чоловіком на Північ, за п"ять тисяч кілометрів від рідних місць, у холодну 50-ти градусну зиму, у спекотливе, вологе літо.
«Не так сталося, як гадалося» – кажуть в народі. Здавалося, що ненадовго лишаємо Київ, а вийшло, що на цілих 13 років. І весь цей час мріяла про швидше повернення додому, в Україну. Подумки ходила залами музею, який полишила, ніби зрадила, київською трикімнатною квартирою, згадувала свою чималеньку домашню бібліотеку. Думала про те, як ми повернемося додому, і я знову буду працювати в музеї, розповідати про картини, художників.
А там, у Нижньовартівську, все складалося якнайкраще,- ніби на своїй і в той же час чужій землі, по-своєму привабливій і цікавій. Моя праця і там приносила мені задоволення й можливість зустрічатися з цікавими людьми того суворого краю, куди в давні та й в недавні часи висилали людей примусово. Ми ж їхали добровільно. І тут я була, як колись у музеї, у своїй стихії. Зустрічі з письменниками, поетами, художниками Півночі. Презентації книг, організація виставок, семінари з краєзнавства, виїзди у тайгу, вивчення життя місцевого населення ханти і мансі, які там мешкають з давніх давен.
Роки промайнули, як один день. І незважаючи на гарні умови життя, на цікаву роботу, не могла не ловити себе на думці, що хочу додому, хочу частіше бачити всіх рідних. «Де народився, там і пригодився» – не раз говорила я собі. І, нарешті, довгоочікуване повернення в Україну, до Києва!
Вже десять років, як я знову у злагоді зі своєю душею, Знову в музеї на своєму місці і в своєму місті, з яким пов"язані сорок років мого життя.
Через п"ять років після повернення до столиці не стало чоловіка, раптово і ще досить молодим пішов з життя. Пережити це допомогли діти, онуки, яких в мене вже четверо. Найменшого назвали на честь діда, бо саме в той рік відбулися ці дві події: смерть і народження.
У дітях, онуках тепер все життя, скільки мені відведено долею. Бачити, як вони зростають, навчаються, бавляться – це найбільше щастя! Іншого, здається, і не треба.
Тому, коли трапилася з часом нагода переїзду до іншої країни, то не могла кинути все те, що маю зараз тут, до чого прикипіла всією душею: до дітей, до онуків, до роботи. Я залишилася в Україні.
А от подорожувати рідною країною та закордон – це залюбки! Але обов"язково повертатися додому, бо тут я потрібна і мені потрібні люди, з якими я спілкуюсь.
Вже десять років триває моє знайомство з Волинським братством. І я пам"ятаю той день, коли ми зібралися ,- тоді лише кілька землячок, щоб організувати жіночий клуб «Волинянка». Без нього я теж не уявляю свого існування. І хоча не завжди маю час і змогу ходити на зустрічі в клуб, знаю, що є в Києві місце, куди можна приходити спілкуватися і отак, як зараз, розповісти про себе, поділитися радощами і бідами: «відвести душу» – як кажуть в народі.
Ще одним з багатьох моїх захоплень є книги, особливо історичної, мемуарної та класичної літератури. Маю ще одне «місце для душі» – клуб книголюбів «Субота у Бегемота»( при київському Будинку вчених).
А ще я дуже люблю їздити на екскурсії Україною. Які у нас цікаві і гарні місця! Інші країни теж приваблюють, але таких місць, як у нас, ви не знайдете ніде! Це і Чернігів, і Прилуки, і Густинський монастир, і маєтки зі збереженими або відбудованими палацами у Батурині, Качанівці, Верхівні на Житомирщині, у Самчиках на Хмельниччині і багато-багато ще місць на карті України, де побувала і куди ще хотілося б поїхати.
Здається, поділилася своїми спогадами, своїм життям і ніби переглянула, перегорнула його сторінки. Зрозуміла, що я щаслива людина, бо мене багато що цікавить в цьому житті, навіть напередодні такої важливої «кругленької» дати. А головне, мене оточують люди, яким потрібна я, а вони – мені.
