Волинська світлиця у центрі столиці

Волинському земляцтву десять років. Справжнью прикрасою «Волинського братства» став жіночий Клуб «Волинянка». Більше семидесяти  симпатичних киянок, вихідців з волинського краю, уже сьомий рік спілкуються  у своїй сестринській родині.  Так, без зайвої скромності, хочеться похвалитись нашим «дітищем».  Адже, як би ми не замикались на своїх особистостях, родині, роботі, більшість прагне вийти за ці межі. І кому це вдається, той розширює  свої життєві простори у нових знайомствах, спілкуванні,  духовних потребах, можливостях відкрити або показати свої здібності і т. і.

Сьогодні жіночий рух в країні і, зокрема, у Києві якось непомітно затих. Жінки-політики намагаються використати жіноцтво у своїх політичних цілях, що не приваблює і не спонукає до дії. Лідери знаних і впливових в країні жіночих організацій поступово відійшли від цієї справи за віком, а послідовників не залишили. Існує ряд невеликих, дрібних об»єднань, які особливої ролі не відіграють і діють розрізнено, кожне саме по собі. Тому й зникли з телебачення передачі про жінок. Тому не має в країні жодного україномовного глянцевого  жіночого журналу і для молоденьких  дівчат  вже давно прикладом стала  «лялькова» модель, яка навіть уяви не має, як приготувати український борщ. Тому й так багато в мирний час сиріт і дитячих будинків… Це звичайно глобальні проблеми. Але до їх вирішення обов»язково необхідно долучати жіночі об»єднання і рухи.  І серед них повинні бути такі «зернятка», як наш клуб.

Щоб існування будь-якого колективу, а тим більше такого, який діє на громадських засадах, було стабільним, просто необхідна різноманітність. Ми дуже швидко зрозуміли, що прості зустрічі «за круглим столом» не будуть цікавими для жінок, які після роботи поспішають до Клубу. Втриматися разом виявилось зовсім  нелегко. Для цього потрібно було створити певну атмосферу – почуття рівності, невимушеності, доброзичливості і поваги. А щоб забезпечити це, поставили основну вимогу: «У Клубі ти – волинянка». І головне тут не посада, ні статки, ні звання, а душевні якості, людські здібності і спілкування на рівних. Кому це не підходить, той не приходить. Все добровільно. У своєму «Положенні про Клуб» ми так і закарбували. Це було вірне рішення. Тому з самого початку діяльності Клубу вдалось досягти таких відносин. Ми чітко зрозуміли, що всі є вихідцями з простих волинських родин, хоча  життя кожної склалось по різному. Кому доля посприяла, хто наполегливо працював, кому з одруженням пощастило і т. і. Це не обговорюється. У Клубі ми – волинянки.

Спілкуючись, ми зрозуміли, що разом можливо здійснити багато справ. Головне – це бажання, віра в успіх, ініціативність, терпіння і впевненість у результатах запланованого заходу. Навіть тоді, коли  все це робиться на громадських засадах, за рахунок свого вільного часу, не рідко і своїх власних коштів. Тем для спілкування дуже багато. Але єдине у нас спільне – це любов до рідної волинської землі, спомини про батьків та родини. І це той стержень, заради якого кожного останнього четверга, уже більше шісти років ми приходимо у світлицю в центрі столиці нашої країни.

Ми впевнились, що не має, як кажуть, простих людей.  Наші волинянки, незалежно від професії, посади, соціального рівня пишуть вірші, займаються рукоділлям, смачно готують. Вони інтелегентні,прекрасні люблячі мами, дружини, бабусі, і всі разом обожнюють свою рідну волинську землю. Про кожну з них можна написати поему або цікаву історію. І, повірте, вона буде не менш цікавою, ніж розповіді про багатьох відоми людей.

З деякими з наших волинянок і їх творчим доробком ми і вирішили познайомити читачів книги «Волинь моя».