Колядування (щедрування) приурочувалось трьом основним святам зимового циклу: Різдву – 25 грудня (7 січня), Новому Року – 1 (14) січня і Водохрещу – 6 (19) січня. В селянському календарі українців це були найважливіші, найурочистіші події року, які за своїм значенням майже не поступалися Великодню.
Споконвіку на Україні зимові свята супроводжували численні традиції, звичаї, обряди, вірування тощо. За допомогою поетичного слова і магічного акту, святковою урочистою обстановкою люди прагнули створити в ці дні вимріяний образ достатку, щастя, злагоди і спокою в своїй оселі.
В багатоманітній різдвяно-новорічній обрядовості українського народу яскраво виступають нашарування різних історичних епох – аграрні і скотарські язичницькі культи і, побудовані на їх основі, частково видозмінені в дусі монотеїстичної релігії, культи християнські, своєрідні місцеві традиції і звичаї, а також традиції, запозичені в сусідніх етносів. Більшість її елементів мала виразний аграрний зміст. Використовуючи господарську магію й обрядові дійства, селянин прагнув закріпити та передати землеробські традиції, нагромаджені протягом століть знання і практичний досвід своїм дітям, внукам, щоб забезпечити постійний зв'язок між поколіннями.
У різдвяних звичаях українців виразно простежуються також давні елементи культу предків. Свята вечеря – це спільна вечеря всього роду, символ домашнього вогнища. Навіть покійні родичі і ті, що безвісти загинули, за народним повір'ям, збираються на цю вечерю разом. Тому до неї готувалися завжди завчасно і старанно всі члени сім'ї.
Напередодні самих зимових святок прибирали насамперед оселю: білили стіни, стелю і піч, змазували свіжою глиною долівку, мили лави, стіл, кухонне начиння, виносили з хати зайві предмети і речі. Тоді ж прали білизну, чистили одяг, впорядковували в господарських приміщеннях, на подвір'ю, заготовляли дрова та корм для худоби тощо, оскільки під час усього святкового періоду всі ці роботи категорично заборонялися. Вони мали бути закінченими до урочистої Свят-Вечірньої трапези 24 грудня (6 січня).
Церемонія підготовки до святкової вечері складалась із цілого ряду дійств, які, за світоуявленням людей, мали забезпечити їм протягом року благополуччя в господарстві, достаток, здоров'я членів родини, охорону домашнього вогнища від усяких злих духів і "нечистої сили" та ін. В останній день сорокаденного пилипівського посту (6 січня) всі дорослі і старші діти нічого не їли до вечері. Із заходом сонця старанно оформлялися покуття й обрядовий стіл. Під образами розстеляли чисте сіно, лави накривали рушниками або ліжниками, а стіл скатертиною чи обрусом. Під останні клали також свіже сіно або отаву.
По кутах стола під обрус клали головки часнику, сіль, металеві предмети. Під столом розміщували сокиру, косу, леміш, чересло, ярмо, сідло та інші сільськогосподарські знаряддя праці, а його ніжки підперезували металевим ланцюгом. При відсутності останнього вживали солом'яне повересло або звичайну мотузку. І все ж, основну роль в обрядовості українців відігравали металеві предмети – як захисний засіб проти злих сил та "аби мерці не прийшли, бо мертвий боїться заліза". Ланцюг, якого діти і дорослі доторкалися босими ногами під час обрядової вечері, за народним віруванням, мав лікувальні властивості, – "щоб ноги протягом року не боліли".
Одним із важливих елементів підготовчого характеру, що передував Свят-Вечірній трапезі і якому селяни України надавали особливо важливого значення, був обхід двору. Для цього господар з одним із членів родини брав свічку, хліб, мед, ложку куті і обходив усі господарські приміщення. Просячи в молитвах всяких благ, він малював медом хрестики на чолі тварин, готував і давав їм їжу. На закінчення цього обходу глава сім'ї зарубував поріг, – "щоб звір не міг переступити". Господиня посипала біля стайні насіння маку, – "щоб відьми, його визбируючи, не могли приступити до худоби". Йдучи в обхід, жінки часто одягали на голову чоловічі шапки, – "щоб цілий рік ходити простоволосою". Характерним звичаєм Свят-Вечора було обв'язування фруктових дерев солом'яними повереслами. Нерідко при цьому господар брав сокиру і робив вигляд, що збирається зрубати дерево, яке погано родило. "Як уродиш, – приказував він – не зрублю, як не вродиш – зрубаю" – і тричі легенько цокав сокирою об стовбур. Такі магічні дії повинні були, за віруванням українського селянина, забезпечити на наступний рік рясний врожай садовини. В деяких регіонах України цей обряд виконувався на Новий рік.
Із сходом вечірньої зорі господар вносив до хати святковий сніп із пшениці, жита чи вівса – "діда", "дідуха", "коляду", "колідника", який ставив на покуті або на стіл, тобто на почесне місце. Переступаючи поріг, він скидав шапку і вітався з господинею, ніби вперше з нею бачився:
– Дай, Боже, здоров'я!
– Помагай, Боже! – відповідала вона. – А що несеш?
– Злато, щоб увесь рік ми жили багато, – говорив господар.
Трапеза Свят-вечора проходила з додержанням певних правил, що в результаті багатовікової практики переросла в розгорнуте обрядове дійство. Вона починалася із запалення воскової свічки. За неписаним законом свічка, як й інше світло (лампади), горіла всю ніч з 24 на 25 грудня і начебто мала захистити людей від злих сил. Після обкурювання помешкання ладаном і молитви починали "кликати" на багату кутю "мороза". Набравши в ложку куті, господар виходив на двір або підходив до вікна і говорив: "Морозе, морозе, йди до нас кутю їсти, а як не йдеш, то не йди і на жито, пшеницю і всяку пашницю. Іди краще на моря, на ліси та на круті гори, а нам шкоди не роби!". Такими ж магічними заклинаннями застерігались від бурі, звірів (вовків), птахів, чарівників та інших злих сил і явищ природи, що могли принести шкоду врожаєві або худобі.
Одночасно, щоб вберегтися від "недобрих душ", вхід до хати намагалися закрити якнайщільніше, і ніхто з домашніх до закінчення трапези вже не смів виходити. Для "добрих душ", з якими пов'язувалася ідея забезпечення добробуту, влаштовувалася спеціальна ритуальна "вечеря": найчастіше на підвіконня ставили по ложці куті, у новий горщик чи миску набирали по ложці з кожної страви Свят-Вечірньої трапези і накривали "першим" хлібом, тобто тим, який перший вийняли з печі. В деяких регіонах України для душ померлих після вечері залишали рештки їжі на столі, а свої ложки всі члени родини клали в горщик з кутею. З культом предків був пов'язаний звичай, що, сідаючи до вечері або після вечері на нове місце, слід було його продути, "аби не привалити душу яку". Серед Свят-Вечірніх обрядів господарського спрямування чільне місце займав звичай підкидання куті до стелі. Якщо підкинута з ложки пшениця прилипала до стелі, то, за повір'ям селянина-скотаря, підвищиться наступного року родючість худоби, землероба – не поляже врожай.
Поряд з кутею обов'язковим компонентом Свят-Вечірньої трапези був "узвар" ("озвар", "вар", "сушениця") – компот із сухофруктів: груш, яблук, вишень, слив тощо. Узваром переважно завершували вечерю.
Обрядовим хлібом українців на Свят-вечір здавна виступав "керечун" ("карачун", "книш", "лежень"), який випікали з пшеничної, рідше житньої чи ячмінної муки. Часто в ньому запікали зерна різних культур – жита, квасолі, кукурудзи, маку, а також додавали часник і мед. На думку деяких дослідників, "керечун" уособлював божество, яке могло викликати плодючість та добрий урожай в наступному році. З ним пов'язувався ряд магічних обрядів і звичаїв на Різдво і на Новий рік: купали у воді, в якій вмивалися члени родини, котили від порога до стола, залишали для лікування худоби, прив'язували до ярма волів під час весняного заорювання та ін.
Різдво є одним із найвеличніших і найзнаменніших празників зимового циклу, яким, власне, започатковується рік. Із ним тісно пов'язаний обряд колядування, що своїми витоками сягає ще дохристиянських Часів.
Свято Коляди супроводжували численні звичаєві дії, насамперед ритуальний обхід дворів із величаннями і побажаннями. Протягом віків він видозмінювався, поступово включаючи нові і нові компоненти. Але обов'язково колядування поєднувалося з відповідними обрядовими та ігровими діями, танцями, музикою, жартами тощо. Вони надавали святові поетично-величальної піднесеності, справляли на співучасників обрядових дій незабутнє емоційне враження. Крім того, традиційні різдвяно-новорічні обряди і звичаї у сукупності з процесом колядування сприяли об'єднанню народу, вихованню любові до батьківської домівки, формуванню щирих патріотичних почуттів і національної свідомості, прищеплювали пошану до рідної історії і культури.
Майже всюди підготовка до колядування починалася ще задовго до зимових святок, участь у якій найактивніше приймала неодружена молодь, особливо парубки. Кожен куток села визначав свого ватажка – "березу", або "отамана". Ватажком міг бути тільки той, хто знав найбільше народних колядок і міг вести колядування згідно з давніми звичаєвими вимогами. В багатьох місцевостях "береза" мав спеціальні атрибути влади – прикрашений ритуальний посох або дзвіночок. Остаточний розподіл колядників на групи відбувався в день Різдва. Після обходу церкви кожна група на чолі з своїм ватажком обходила з колядою визначений куток села.
До складу групи колядників входили також "міхоноша", "кінь", музиканти, танцюристи ("плєсаки"). До обов'язків міхоноші належало збирання подарунків і пожертвувань. "Конем" була людина веселої вдачі, витівник і жартун. Реквізит колядників складався із "зірки", у рівнинних селах Закарпаття – масок зміїв. Часто вони ходили із так званим "вертепом" – моделлю лялькового театру.
В XVIII–XIX ст. великого поширення набуло колядування з участю "ряжених" – перевдягнутих у "цапа", "козу", "діда", "бабу", "запорожця", "ведмедя" тощо парубків, рідше і дівчат, які розігрували народні вистави: "Козу", "Вертеп", "Зірку", "Царя Ірода" та інші.
Обряд колядування завершувався влаштуванням святкових вечорниць і громадських трапез, розподілом заколядованого, насамперед грошей. Згідно давньої традиції значну частину грошей колядники обов'язково виділяли для ремонту сільських культових споруд (церкви, дзвіниці), придбання нового церковного реквізиту.
З Різдвяним днем українські селяни пов'язували чимало своїх прикмет про врожай і погоду в наступному році:
– Як на Різдво сніг, то добра озимина буде;
– Як на дві неділі перед Різдвом рясний іней, то перед Петром (12 липня – М. Г.) буде на гречці рясний цвіт;
– На Різдво метіль – бджоли будуть гарно роїтися;
– Як на Різдво зеленіє, то на Великдень багато нових могил видніє;
– Який день Різдва, такий і на Петра, як по Різдві, так і по Петрі;
– Зелене Різдво — білий Великдень.
Період святок зимово-календарного циклу закінчувався святом Водохреща (Йордана, Богоявлення), яке супроводжувалося також різними обрядовими діями, звичаями та повір'ями. Центральне місце серед них займали обряди, пов'язані з водою. Хоча з утвердженням на території України християнства вони приурочені "таїнствам" хрещення Ісуса Христа, але їх генетичну основу становлять давні народні мотиви.
Вечір напередодні Водохреща – 5 (18) січня – українці відзначали святковою трапезою, яка основними елементами повторювала передріздвяну і носила теж сімейний характер. Називали його по-різному: "Бабин вечір", "Голодна кутя", "Другий Свят-Вечір", "Голодний Свят-Вечір", "Водохресний Свят-Вечір" тощо. Весь день 18 січня дотримувались строго посту. Надвечір ішли до церкви на святкову службу, що завершувалася освяченням води. Останню пили перед Свят-Вечірньою трапезою, оскільки, за віруванням людей, вона мала велику життєдайну силу. Свяченою водою господар (господиня) кропив усіх членів сім'ї, хату, подвір'я, господарські будівлі, домашню худобу, сільськогосподарський реманент та ін. Кропивом служив пучечок колосків із "дідуха", або із засушених васильків. Одночасно один із членів родини писав крейдою або олівцем хрести на хатніх речах, начинні, дверях, вікнах, одвірках, господарських спорудах. На території західноукраїнських земель хрести виписували часто розведеним на посвяченій воді тістом.
Перед Водохрещем (на "Бабин вечір") готували ті ж самі страви, що й перед Різдвом, але в меншому асортименті. Головними з них вважалися знов-таки кутя та узвар. До Свят-Вечірньої трапези могли входити пироги, вареники з капустою, голубці, смажена риба, гречані млинці на олії та інші страви, а також різноманітний обрядовий хліб. На Волині обрядовим хлібом був помащений смаженою олією і цибулею книш із кислого житнього тіста. Тут також побутувала спеціальна хрещенська страва – "гречушки" – млинці із гречаної муки, розведеної на молоці з додачею яєць і масла.
Після вечері всі члени сім'ї клали свої ложки в одну миску, а зверху – хлібину, – "щоб хліб родився". Кутю, яку не з'їдали, виносили курям. За народним повір'ям, це мало забезпечити їх добрий "приплід".
Напередодні Йордана в багатьох регіонах України виносили в садок або на вигін "дідуха" і пускали його на "теплий дух", тобто спалювали. Таким способом селяни намагалися прогнати зиму і накликати весну. Попіл з "дідуха" дівчата згрібали і відносили на город, – "аби огірки родили". Центральною подією в день Водохреща було водосвяття на річці або озері, де для цього спеціально прорубували ополонку в формі хреста. Сюди приходили всі дорослі і діти села. Вони приносили з собою посуд на воду – глечики, коновки, пляшки тощо, а господар як глава сім'ї – свічник на три свічки ("Трійцю"). Тут, власне, і відбувалась найвеличніша, найурочистіша церемонія Йорданських свят. Зокрема, після молитви над ополонкою священик вмочував тричі в воду срібного хреста, після чого вона вважалась освяченою. Процес водосвяття супроводжувався, як правило, пострілами з рушниць. Під час рушничної стрільби в небо підкидали голубів, яких теж приносили з собою. Голуби символізували появу "Божого духа".
Набрана з посвяченої ополонки вода вважалась найцілющою. Її берегли протягом року і вживали при внутрішніх хворобах, змазували хворі місця на тілі, суглоби, лікували дитячий переляк, породіль при пологах, кропили від злих духів хати, стайні та ниви при першому весняному засіві тощо. На місці церемонії матері змащували дітям лоба – "щоб мудра була голова", очі – "щоб добре бачили", вуха – "щоб чули тільки гарні слова". З лікувальними властивостями йорданської води пов'язувались інші звичаї та обряди українців. Так, у центральних і східних районах України мали місце хрещенські купання, під час яких найсміливіші чоловіки і парубки стрибали в освячену ополонку. За народним уявленням, цим вони могли оберегти себе протягом всього року від різних хвороб.
Дівчата намагалися чимшвидше прибігти з наповненими водою посудинами додому, щоб судилася щаслива доля, якнайскоріше вийти заміж. Вони ж вмивалися нею, вкинувши попередньо в посудину з водою гілку калини або коралеве намисто, з надією, що стануть ще вродливішими.
Повернувшись з освяченою водою додому, господар давав її пити членам родини, кропив усі житлові і господарські будівлі, двір, худобу (крім свиней і птиці).
На Водохреща, як і на Різдво та Новий рік, намагалися спрогнозувати погоду і врожай:
– На Водохреща день теплий – буде хліб темний;
– Удень йде сніг – на врожай гречки: вранці – ранньої, в обід – середньої, а ввечері – для пізньої;
– Якщо на Водохреща зоряна ніч – вродяться горіхи і ягоди;
– Коли на Водохреща дерева вкриті інеєм, то навесні у відповідний день треба сіяти ярову пшеницю: "вродить, як гай!";
– Якщо на Водохреща день ясний, сонячний, то хліба в даному році будуть чисті, а якщо понурий, небо вкрите хмарами – у хлібі буде багато "сажки" (золи).
Наступного дня після Водохреща – 7 (20) січня – святкували день Івана Хрестителя (Івана Предтечі). Відзначення трьох найбільших празників зимового циклу закінчувалося.
Отже, традиційна різдвяно-новорічна обрядовість українців відзначалась надзвичайною багатоманітністю і виражала споконвічне прагнення хлібороба і скотаря забезпечити щастя і добробут, відвести зло, передбачити майбутнє і вплинути на нього. Святки сприяли зближенню й згуртуванню всіх членів сім'ї, сусідів і односельчан в одну велику родину, усвідомленню себе як єдиного кровного і духовного організму. Нехай же вони допоможуть нам згуртуватися й сьогодні, у велику і відповідальну пору визвольних змагань, згуртуватися кожною сім'єю, селом, містом – усією нацією.
